Символ

Юрій Клен

Данило-князь у пору лихоліття

молився на горі під ясним дубом,

де хрест зчорнілий з дерева стояв,

і руки, склавши чашею, угору

підносив він, благаючи: «о, Боже!

пошли мені хоч знак малий: хай вкаже,

що станеться з моєї України.

Чи віддаси її ти на поталу,

а чи судив їй дні звитяг і слави.

В годину скорбну розпачу й відчаю

схиляю голову до стіп твоїх.

Вкажи ж, яка її спіткає доля».

І, мов на відповідь, дозрілий жолудь

упав йому до стулених долонь.

Здивований, він довго міркував,

який для нього невідомий зміст

могла таїти в собі ця об’ява.

І пригадалася забута притча,

що про зерно гірчичне склав Христос.

Всміхнувся князь, бо вже в уяві бачив,

як бурий жолудь пагінці пускає,

як виростає з нього дуб гіллястий,

і як навколо згодом повстає

родина із нових дубів кремезних,

як по роках зростає темний гай,

де кубляться птахи в зеленім віттю,

а в темних логвах сплять звіри кудлаті

У жолуді, затиснутім в руці,

відчув він, як гули роки і бурі,

як весни кільчились надії квітом,

як шарудів сторясним листям вітер,

як див кричав і стугоніла ніч.

А в день погожий соняшне проміння

на стовбурах, ронивши світлі плями,

потужно грало марш життя і сили.

Дні і віки над темним верховіттям

шуміли крилами, мов зграї птиць…

І князь побачив, як той ліс лягає,

сокирою підтятий, як зростають

з його дерев церкви, хати і вежі,

як праця там споруджує міста,

що владар обручем скує державним.

І все, чим є вагітний час прийдешній,

поразки темний біль, зневаги гніт,

звитяг потужний дзвін і рокіт слави

у собі крив звичайний, простий овоч,

життя довічного безсмертний символ,

борсанням духу – відповідь ясна.

Коли ти грієш між своїх долонь,

з землі піднявши жолудь випадковий,

невже крізь шелест трав і квітів вонь

не чуєш ти лісів майбутню мову,

птахів тривожний крик і звіра рев?

Невже не бачиш ти струнких дерев,

що з них збудується високі вежі,

або човни, що сміло понесуть

тебе колись до дальніх узбережжів,

де прокладе нащадок горду путь?

Коли твій нарід лихо поневолить,

не кутай скаргами твій рідний край,

сховай для засіву насіння голе.

Дрімає в темній шкаралущі жолудь:

погрій в руці його, тули до чола,

вслухайся, як росте прийдешній гай.

26. XII. 1938

Примітки

У другій частині віршу розроблено мотив, що його зустрічаємо у Дюамеля (поета з групи французьких унанімістів).

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Нью-Йорк: 1992 р., т. 1, с. 151 – 153.