Мандрівка до сонця
Юрій Клен
Обрій розжеврений міддю палає.
Люду обдертого зграї
з лютим одчаєм в очах,
з дітьми, з майном на плечах
обрій червоний ковтає…
Юрми обдертого люду,
гори нещастя і бруду…
В латаних торбах, мішках,
в сірих клунках
злидні й недолю несуть…
В безвість лягла їхня путь.
Десь придорожній рівчак
або байрак
дасть їм нічліг і спочивок…
Буде їм вітер співать
ритми прадавніх мандрівок,
долю, немов немовля, колисать…
Мріється: знов печеніг,
половці, обри, татари
встали,
скитським простором гудуть,
ясир женуть.
Але
де ж ті отари,
що після них
три дні й три ночі від теплої пари
ген по слідах кочових
степова
вогко диміла трава?
Чи ж не струмилось річками
ситих кобил молоко і корів,
коли степами
гуни котили веселий
свій гнів?..
Чорно зіхають покинуті села.
Що там у полі леліє?
Де-не-де, там, де буяє будяк,
між бур’янами лисніє
кінський кістяк.
Сонце, всміхаючись п’яно,
наче на клавішах фортеп’яна,
на білизні його ребер
виграває marche funebre.
З рогу рясного прокляття
сипле розбещений голод.
В діри подертого шмаття
голубом лащиться холод.
«Хоч би надибати песього падла, –
мріє біляве хлопча п’яти літ. –
А як помре оцей дід,
буде він нам на обід».
Сонце, скажене вагадло,
б’ється об захід, об схід
в неба прозорого лід,
наче ним грається вітер свавільний.
Мати якась божевільна
сина гойдає,
тихо співає:
«В Бозі
десь у дорозі
вмерло у мене аж п’ятеро».
Слава тобі, о диктаторе!..
Ніччю, немов золотистий вінець,
вабить вогнями далекий двірець.
Дух його затхло-теплявий
вже на порозі
млосно-ласкаво
обвіє,
сплине на вії.
Покотом ляжуть усі на підлозі,
там, де плювки й недокурки…
Хто, підіславши підтоптану бурку,
хто – своє дране ганчір’я.
Будуть у вікна світити сузір’я…
Торби з клунками,
мішками
сон їх оточать горами.
Хай же їм сниться: то сніжні Монблани
вже їх вітають крізь сині тумани.
А коли поїзд хрипкий
і хиткий,
як в Авраамове лоно,
прийме в смердючі вагони,
вутлі, розбиті,
лиштвами зшиті,
хай він, гойдаючи, людям навіє
соняшну мрію,
ніби то лебідь ясний Лоенгріна
вже їх везе у щасливу країну…
Гори лахміття,
чорні почвари одчаю
повінь страшна лихоліття
через степи і байраки
геть викидає.
Голод сурмить, як осел.
Наче великі клоаки,
Київ і Харків, Полтава, Одеса
в себе приймають
буру блюватину сел…
Цитьте, бо правиться
чорна меса
по всій Україні…
Хай же ім’я твоє славиться,
ти, що поля обернув у пустині!
Скрізь: у степах
і мочарах,
в тундрах і тайгах, страшних, як кошмари,
і по містах,
прошитий шпилями дзвіниць,
стиснутий ребрами кам’яниць,
закоцюб
і догниває покинутий труп
велетня-бронтозавра,
що від Кури до Печори,
від Йокогами до Гавра
смородом сповнив простори…
Обрій розжарений міддю палає,
ковтає
кручений шлях,
жовті калюжі
і натовп, що плине байдужий,
(в серці минуле – як скарб),
в цей гураган
сонячних фарб.
Як же їх стріне прадавня столиця,
та, що їх кличе, як владна сурма,
та, де у танці шалено сплелися
тиф, і холера, й чума?
Глянь!
Скрізь болото і твань.
Край твій вимер.
Вітер гасає по жертвах.
Тільки святий Володимир
високо понад Дніпром
благословляє мертвих
погаслим хрестом.
В пітьму кидає місто
ліхтарів золотаві намиста…
Вже їх впускають тополі і вежі
у зачаровані межі.
Чи ж не пророчили книги, що будуть
в літа останні знамена і чуда?
Що, коли тінь косолобого Вія
не перетне їхню путь!
Що, коли з місця зійдуть
Лавра й священна Софія!..
Плинуть, ідуть неупинно…
Хай їх приймає гостинно
мертвий майдан,
де в летаргічному сні
на бронзовому коні
до шайтана з аулу,
до Вельзевула
в електричний туман
простяг булаву Богдан.
3. III. 1934
Примітки
У цьому вірші суто український зміст і тематика. Проте побуд до його написання походить від вірша Верхарна «Le Départ», уміщеного в збірці «Les Campagnes hallucinées». Опис натовпу, що кидає рідні села й мандрує геть до міст, пригадав мені картини совєтського побуту: селяни в голодні роки подавались геть із сіл, у мандри, йшли до далеких міст, шукаючи там кращої долі. Перони і залі двірцеві скрізь переповнені були людьми, що спали покотом, оточені своїми клунками, так що й ступити ніде було.
Наводжу тут початок і кінець віршу Верхарна:
Traînant leurs pas après leurs pas,
Le front pesant et le coeur las,
S’en vont, le soir, par la grand’route
Les gens d’ici, buveurs de la pluie,
Lécheurs de vent, fumeurs de brume.
Les gens d’ici n’ont rien de rien,
Rien devant eux
Que l’infini de la grand’route.
Chacun porte au bout d’une gaule,
Dans un mouchoir à carreaux bleus.
Chacun porte dans un mouchoir,
Changeant de main, changeant d’epaule,
Chacun porte
Le linge use de son espoir.
Les gens s’en vont, les gens d’ici
Par la grand’route à l’infini.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Avec ses suçoirs noirs, et ses rouges haleines
Hallucinant et attirant les gens des plaines,
C’est la ville que la nuit formidable éclaire,
La ville en plâtre, en stuc, en bois, en fer, en or – tentaculaire.
Рядки «Де ж ті отари, що після них» і т. д. навіяні наступними рядками з віршу Р. М. Рільке «Dann sah ich auch Paläste», уміщеного в «Stundenbuch»:
Und der Geruch der Rinderherden lag
Dem Zuge nach bis in den zehnten Tag,
War warm und schwer und wich dem Wind nicht aus.
Und wie in einem hellen Hochzeitshaus
Die ganze Nacht die reichen Weine rinnen:
So kam die Milch aus ihren Eselinnen.
До рядків «Сон їх оточать горами. / Хай же їм сниться: то сніжні Монблани» і т. д. порівняй рядки Рільке з вищенаведеного віршу:
Und wenn sie lagerten…
Die dunklen Höhenzüge der Kamele
Umgaben es mit der Gebirge Pracht.
Образ бронтозавра, що його труп гниє, вжив був за символ совєтської держави Маланюк.
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Нью-Йорк: 1992 р., т. 1, с. 122 – 127.