Володимир

Юрій Клен

1

Із Візантії посланий чернець

Страшного Суду розгорнув картину.

І бачить князь геєнну й райські крини,

що змалював вигадливий мистець.

Чувай! Надходить грізний реченець.

Над полем чорний крик сурми полине.

З могил повстануть подвиги й злочини,

і шлях у вічність ляже навпростець.

Як переплисти озеро солоне

тих сліз, що їх Рогніда пролила,

і крови братньої ріку червону?

Та розвівається поволі мла,

і вже в рожевім кольорі надії

незнана просторінь віків ясніє.

2

Вус золотий і срібна голова…

Як волокли його крізь бруд і порох!

Дніпро гойдав його в своїх просторах,

а дні його – мов скошена трава.

Та доля, що нещедра на слова

і лічить кожен віддих, кожен порух,

вже іншу путь закреслює у зорях,

визначуючи проріст і жнива.

Лише вві сні ввижається князеві,

що місто шле у далеч крики леві,

поволі розсуваючи свій круг.

І він, сполоханий, не розуміє,

що значе й є цей вихор світла, й рух,

і злото бань, що проти сонця мріє…

3

Пануючи над обширом ланів,

він на горі, відлитий з бронзи, станув.

Під ним хвилюються моря каштанів,

а від Дніпра доносить вітер спів.

В плащі не одну бурю він зустрів.

Пливуть роки уривками туманів.

І ось гуде під шум аеропланів

лихий пожар червоних прапорів.

Вдивляючись весною в дальній обрій,

щороку бачить князь: скресає лід.

І згадує, як по добі недобрій

загинули, не полишивши слід,

і дикий печеніг, і люті обри.

І грає усміхом суворий вид.

1938

Примітки

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Нью-Йорк: 1992 р., т. 1, с. 130 – 132.