Рокованість

Юрій Клен

Самотнє поле вік свій доживає

край міста, де гамуз і твань, –

де черепки, сміття й лахмань

приваблюють крикливих круків зграї,

що воду п’ють з його ковбань.

Драпіжне місто поле пожирає

щелепами голодних риштувань.

Там, де стовпилися у купи

мізерні і низькі халупи

і де дерев зчорнілі трупи

на голови їм чешуть струпи,

щороку відгризає

за шматом шмат

димучим коксом і вугіллям

годована потвора

і сповиває в чад

недоїдок великого простору.

Але в летаргії знесилля,

вбираючи пахучий гній,

ще солодко снувати пасмо мрій

і згадувати давнішнє свавілля.

Часами сняться полю білі шатра,

отари, тупіт, бій

і по ночах палахкотливі ватри.

Дарма: то лиш пашать, немов стожар,

вікон розширені зіниці,

що ними дивляться стоокі кам’яниці,

які занеслися до хмар.

А то, буває, раз на рік

циганський табір заночує,

і цілий день тоді моріг

від кінського тепла парує.

Не героїчний стиль, що вмер давно,

а тихий супокій ідилій

йому плекати ще дано:

квіт синій будяка, бур’ян, бадилля

і галиччю цяткований паркан,

а посередині кислиця,

де в затінку сидить чабан.

І вечір, наче ржа, іскриться

в овечій жовтій шерсті,

де сонце квітне тисячами плям.

А трохи далі, там,

перехопивши версти,

відрізавши шляхи у простір,

щоб все замшіло у корості,

заліг дощами вимитий яруг,

що поле перетяв, як чорний пруг.

2. IV. 1935

Примітки

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Нью-Йорк: 1992 р., т. 1, с. 127 – 128.