Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

30

Іван Корсак

Якби раптом на Водохреще в затурцівському лісі сніги дивом розступилися і зацвіли анемони, вкриваючи білим, як той же сніг, рясним цвітом зазеленілі галявини, чи Турія з добрадива потекла у зворотний бік, то й то Липинський був би менше вражений, подивований і спантеличений.

«Як же так, – не йняв віри В’ячеслав Казимирович, – як могло таке трапитися? Павло Скоропадський, ні з ким не порадившись, не спитавши нічиєї думки, поїхав у Будапешт і там підписав самочинно акта, в якому від імені будучної держави нашої вирікся на користь Угорщини всіх українських прав до Руси Прикарпатської… За те зажадав він від угорців п’ятдесят тисяч пенго місячно впродовж трьох років, згодився потім на менше, врешті не отримав анічогісінько, окрім двох полювань, на які його перед тим запросили. Так і вернувся ні з чим в Берлін, оставивши на угорських руках підписаний ним власноручно акт. Такого і в сні хворобливому не уявити…»

Гнів упереміж із образою низонув В’ячеслава Казимировича так, як досі навіть у грудях ще біль не низав, видавалось йому, аж під нігтями від того защеміло: як же статися таке могло? Той біль пробував передати Липинський Теофілеві Горникевичу, греко-католицькому священику, в минулому капеланові Української Галицької Армії:

«Пана Скоропадського я не обвинувачую в «нечистоті ідеї», бо він своїх ідей не має, а обвинувачую його в нечистоті політичних методів і в політичній безхарактерности та неморальности».

Липинському думалося, що він марне і забагато прощав до цього, силячись десь на денці душі віднайти виправдання необачним чи хибним крокам Павла Петровича, певне, куди жорсткіше мав він чинити і жорсткіше у вічі казати правду гірку Скоропадському: тоді не сталося б такого, він винуватий сам, але надалі такого кисільного всепрощенства не допустить.

«Коли Гетьман в 1918 р. одночасно обіцює Росіянам відбудувати Росію, а Українцям – збудувати Україну; коли він, під час мого у Відні і Дорошенкового у Київі протесту проти анулювання договору щодо поділу Галичини, заявляє графові Форгачу, що він не тільки проти цього анульовання нічого не має, але що буде радий, як австрійський уряд забере з Великої України всіх Галичан; коли він клянеться у вірности Німцям, а одночасно посилає в Ясси заключати договір з Антантою і в результаті, не потрафивши зібрати коло себе хоч би такої жменьки людей, як це зробив Петлюра, втікає з України сам один під опікою турецького посла, – то все це можна пояснити революційними часами і незвичкою військової людини до політики. І я це так в 1918–20-тих роках поясняв.

Але як ця сама людина повторяє ці самі методи вже на еміграції, де був час все передумати і всьому научитись, – коли мені в Бадегу дає слово чести, що нічого без мого відома робити не буде, а повернувши до Берліна слово це ломає і з мене робить божевільного; коли офіційно веде політику германофільську, а в Будапешті підписує потрібне перш за все Польщі зречення прав України до Закарпатської Руси на користь Угорщини; коли складає Заприсяження бути вірним монархічній класократичній ідеї і берегти організацію; коли повторює за мною, що будуччина України лежить в обороні Сходу – то це знак, що така людина непоправима».

Для В’ячеслава Казимировича то була не просто зрада, а зрада подвійна, бо надійшов йому дивовижний лист. Його 5 травня 1930 року підписали О. Скоропис-Йолтуховський, С. Шемет, А. Монтрезор, Л. Сідлецький. І. Лоський, Є. Томашевський. Очам своїм не вірив, як читав рядки:

«Настала для всіх нас найстрашніша хвилина, коли ми переконалися, що надлюдська праця над створенням істоти і теорії нашого ДІЛА надломила Вас і порушила рівновагу Ваших духовних сил. Вас – творця єдиної теорії Української Державности – повалила, на велику скорб нас усіх, тяжка недуга…»

Отакої, відклав ошелешений Липинський убік листа, тепер до всього тебе ще й оголосили безумцем… Ти втратив здоров’я й маєтність заради справи, дружина з донькою не змогли жити на чужині в таких умовах, ти все життя віддавав справі, а тебе на знак вдячності оголошують несповна розуму…

І закипають у відповідь гнівом рядки, кожне слово, кожнісіньке речення:

«Ще ні одна українська організація на таку підлу політичну гру не зважувалась. Почин цій новій галузі політичної культури дали охлократичні монархічні ступайки із бувших соціялістичних і націоналістичних руїнників. Коли угодно Вам підготовляти до України мексиканську форму Гетьманства, то робіть це. Але не смійте змішувати Вашої плюгавої роботи з святою Ідеєю, яку Бог поміг мені висловити в моїх «Листах».

Во імя святости і будуччини цієї Ідеї вимагаю від Вас:

Щоб в слідуючім номері «Бюлетеню» був поміщений в цілості і з всіма підписами Ваш лист до мене з 5 травня 1930 р.

Щоб Ви не сміли цитувати мої твори, як мотто до Ваших «Бюлетенів».

Щоб Ви не сміли покликуватись на мене, як Вашого ідеолога, бо я Вашим ідеологом не єсть.

З приводу оцих поставлених мною вимог в ніяку переписку входити з Вами не буду. Всі Ваші листи будуть повернуті нечитаними. А коли б Ви оцих моїх вимог не виконали, то знайду спосіб припинити Ваші політичні подлости. В. Липинський».

А ще тебе кличуть «не піддаватися нашептам як злої хвороби, так і злих людей»… От цікаво: хто ж нашептав тоді, в неблизькому вже 1908-му, об’їхати круги дідичів правобічної України з відчитом-закликом «Шляхта на Україні», тоді, коли все українство було соціалістичне, а не соціалісти були серед ворогів України, хто «нашептав» відродити тобі на еміграції знеславлену ідею гетьманську, од якої втікали усі, замість поклонитися?.. Коли вони витримали б на українськім громадськім шляху те, що судилося витримати тобі, і не податися, не зійти зі своєї лінії, то тоді, може, таких закидів не робили б…