10. Просвітня праця

Іван Корсак

У гімназію з дому ходити Модесту Пилиповичу було неблизько, з його хворим серцем дорога кожного разу давалася з немалим трудом, то ж доводилося кілька разів перепочивати – він ще соромився своєї немочі, не хотів аби подорожні на нього звертали увагу, тим паче жаліли і співчували,

Тому інколи вдавався до нескладних хитрощів: то листок зірве з дерева і пильно його розглядає, мов то саме зараз було нагальним інтересом в житті, то шнурки на черевиках без поспіху перев’язує або візьметься порпатися щось у портфелі, доки в грудях пекти і тиснути перестане. Інколи розрадою у дорозі був Павло Петрович, вчитель математики з російської гімназії, що жив по сусідству і в той же час ходив на роботу.

– Ви б собі ще граблі причепили збоку, – дорікнув якось Павло Петрович, помітивши як засапався Модест Пилипович і сповільнив ходу. – викладаєте мову й літературу, лікуєте гімназистів, то й досить з вас… І так на два базари, як мовиться. Ні, не сидиться вам… То виставку чи музей крашанок якусь влаштовуєте, з усього краю їх звозять гімназисти, то гурток бандуристів затіяли або скаутами клопочетесь, журнали там різні випускаєте. Вам же за це не платять… І взагалі, на мою думку, людина має займатися чимось одним. Чим вужча спеціалізація, тим вища кваліфікація – спробуйте спростувати цю логічну тезу.

– В такому разі, – розсміявся Левицький, – найвища кваліфікація буде в того, чия спеціалізація наближатиметься до нуля – в цілковитого або майже цілковитого невігласа і нероби. Ви ж математик, тепер ваша черга спростовувати.

То правда, думав Левицький, що в луцькій українській гімназії він, як і його колеги, не можуть бути лише просто викладачами своєї дисципліни. У нього довго ще стояла в очах картина на ковельському пероні: українських дітей за колючий дріт везуть у концтабір, а в поглядах тих, за кого страждатимуть бранці-студенти, хіба лише співчуття… В цьому краї, де чужинець не одне століття човгається взад-вперед, де влада своя хіба зблисне на мить, як промайне раптом небо з-під набурмосених хмар пізньої осені, в цьому краї люд довго не розумів, хто він насправді є. Не росіянин, то таки чулося, але й українцями також не зналися, тому кликали нерідко себе «тутешніми». А як польською хвилею вкотре накрило і гоноровий чиновник доскіпувався селянина, що в місто приїхав за чимсь клопотатися, чом не балакає він уже польською, то відповідав той нерідко:

– То не я до Польщі приїхав, то вона до мене приїхала.

Саме тому луцька гімназія, думалося і мріялося Модесту Пилиповичу, має стати місцем творення в краї національної інтелігенції, яка розумітиме народні пракорені, міцнитиме їх, а як треба, то й боронитиме.

І не тільки «виставку чи музей вигадував», як сказав Павло Петрович. Виставка великодніх крашанок, як виду народного мистецтва, справді викликала немалий інтерес не лише в гімназії, а й серед багатьох городян. І то таки він порадив заснувати музей. Протягом великодніх вакацій гімназисти зібрали перші двісті речей з археології, історії, етнографії.

П’ятикласники Федорук і Хлопецький записали весілля у Боголюбах і деякі з весільних пісень помістили у свій журнал «Промінь». А згодом почне виходити ще й журнал «Шуліка». Тими журналами Модест Пилипович тішився більше своїх вихованців, бо вони не лише віддзеркалювали культурницьке життя гімназії, а й виробляли авторський стиль, почуття слова. Вечірка – бал у гімназії буде не просто розвагою юні, її відкриватиме реферат «Шевченко, Міцкевич, Пушкін – цвіт слов’янського племені», тут звучатимуть пісні й декламації, хор виконуватиме низку українських, польських, російських, чеських, сербських, болгарських пісень.

Прекрасно звучала на сцені «Наталка Полтавка» Івана Котляревського. Маючи доступ до новітньої літератури, що творили українські письменники в еміграції, Левицький знайомив молодь з останніми новинками, хоч яким мізерними тиражами виходили ті книги – виручали знайомі і друзі ще з подебрадських часів. З полоністом Ярославом Галаном, вельми палким прихильником комунізму, були в нього непрості дискусії, але через Галана надходила остання література з підрадянської України, бозна які шляхи долали твори Тичини, Рильського, Зерова, Хвильового.

А ще Модест Пилипович незмінно збирав мало не всю гімназію на свої лекції з етики чи просто спогади про видатних людей, з якими доля судила зустрічатися на життєвих стежках. Леся Українка, вдячна його пацієнтка, як ще в Ковелі зробили Левицькому операцію на очі і він змушений довгими днями лежати у кімнаті з заштореними вікнами, сідала на підвіконня і читала йому з-за тих штор Куліша. А від кого гімназисти могли почути про дитячі роки Олени Пчілки, про які сама оповідала Левицькому… Коли батько мріяв віддати її до якогось аристократичного пансіону, пачками писав клопотання , аби прийняли в петербурзький Смольний інститут… Самій же доньці наказував молитися, аби здійснилася його мрія, таки прийняли в той Смольний.. І мала Ольга ревно молилася:

– Боженьку-Боже, зроби так, щоб мене не прийняли.

Небо почуло молитву малої… Зате за наполяганням брата Михайла пішла вона вчитися в Київ, в пансіон Нельговської, що був кращим у ті часи на всю Україну. Батько Олени Пчілки оповідав дітям про свою зустріч з Тарасом Шевченком, до них, у родину Косачів, заходила невдала любов Тараса Лукерія. Або як вчила Олена Пчілка малих Лесю й Михайла української мови на творах Марка Вовчка, Гулака-Артемовського. Ольга Петрівна навіть збірничок підготувала «Українським дітям». Друзі сім’ї любили піджартувати, що вона дітям у солодкому відмовляє, доки по віршику не напишуть. Але Пчілка тільки всміхалася:

– То все вигадки ваші, панове. Мій принцип зовсім інакший: не угашайте духа дітей.

Тут, на волинській землі, говорив Модест Пилипович гімназистам, писане вічне Лесею та її мамою, сюди до Косачів приїжджали Коцюбинський, Нечуй-Левицький, Старицькі, Лисенки, тут гостював з родиною Іван Франко, і він у Колодяжному не лише раки ловив у копанці, йому особливу потугу у праці давали поліські ліси і переліски – маєте знати, по якій ходите ви землі…

А ще Левицькому, наче під нігтем скалка, засів – щирий чи криводушний, і сам не знав, – докір недавній Войцеха Вося: «отой гурток бандуристів, вистави драматичні, пластуни і вечори Шевченка». Яке воно йому тільки незрозуміле й нерідне…

Модест Пилипович довго відходив від розмови з Войцехом Восем, наче паморозь яка впала на душу, як падає вона в перші приморозки на траву у садку – вже й сонце, дивись, підбилося, а та паморозь все ще холодом зблискує та іскриться… То, звісно, «бздури» все, як полюбляє інколи казати розсерджений його колега, як не як, це воєводське місто, тут уже можна щось робити, траплялися на віку і гірші обставини.

В містечку Окни на півдні, куди з Ковельщини змушена була переїхати сім’я, бо затяжна осінь і кисла та сира поліська зима на очах марнували здоров’я дружини, інтелігентські сім’ї на пальцях одної руки можна було порахувати, і то ще вільні ті пальці лишаться; тільки й того, що поштмейстер, священик і становий. Цим Левицький не вельми журився, бо день лікарськими клопотами, як і на Волині, виповнювався вщерть, а як випадала вільна хвилинка, то сідав за письмовий стіл – тут сюжетів не треба було з ліхтарем шукати, вони приходили просто додому самі, приходили досвітком, ще сіріти аби починало, з розгубленим і болісним в очах «поможіть», могли розбудити й посеред ночі, бо біда людська у годинники не зазирає.

А якось священик йому пожурився:

– Скоро в церкву одні престарілі баби та беззубі діди ходитимуть. Як свято чи присвято яке, то середульші і молоді біля шинку товчуться, там їм чарка і за «Вірую», і за «Отче наш»…

А як зібрались якось на іменинах у поштмейстера, то знову став нарікати священик, що змарнів і змізернів тепер наш люд, відходить на очах від прадавнього християнського звичаю.

– Та не змарнів він, – не згодився Левицький. – Просто у свято, коли братись за плуга і косу гріха бояться, треба дати, вельми для молодих, якесь займисько, театр хоча би влаштуймо.

Становий подивився на Модеста Пилиповича як на заморське диво яке, що на віку не судилося досі бачити, навіть ковтнути не встиг, так і завмер зі шматком у роті.

– То ми вчотирьох у кумедію люд смішитимо? Тут, начебто, не Київ, і не Петербург, – поштмейстер лише крутнув головою так, наче щойно з річки випірнув і струшує оце воду.

Священик навіть не засміявся, хіба ліва щока смикнулася було, збираючись на подобу усмішки, але та не насмілилася навіть з’явитися.

– Кажуть британці, що найкращий спосіб пізнати смак пудинга – з’їсти його, – підсмішки товариства не знітили і не збентежили Модеста Пилиповича. – А ви ж їсти не пробували, крихту яку бодай в рот не клали.

По тій мові взявся Левицький сам клопотатися. На подив усіх, вельми поштмейстера, що нудився по півдня, бувало, не маючи змоги бодай словом з ким перекинутися, молодь в драматичний гурток мало-помалу почала зголошуватися. Інколи, як гримувалися, то відчувалося в містечкових дівчат манірно красою перед парубками похизуватися, та й парубки у бажаннях недалеко втекли – те минуще, посміхався лише у думці Модест Пилипович, простимий юним літам прогріх, втягнуться потрішечки і з’явиться інтерес натуральний.

Зате, як оголосили виставу, то люду зібралося стільки, що біля входу мало не бились, охочим забракло місця, надто кмітливі вікна геть повиймали, і хоч так мали змогу дивитися; хлопчаки ж дерева навпроти обсіли, повмощувалися немов ті горобці, хіба тільки не цвірінькали.

Нахвилювався, звісно, Модест Пилипович, хоч дарма, публіка сприймала бачене з дитячою безпосередністю, тільки по сцені водила очима, щирими і наївними, беручи все дійство на цілковиту і беззастережну віру.

А як дійшло до кульмінації, то мало не вмер Левицький зі страху: героїня зустрічалася з колишнім коханим і в найкритичніший момент мала трагічно гукнути минулій любові:

– Убий мене!

Парубок, що істинно ввійшов у роль, підскочив до дівчиська з такою правдивою люттю, що спантеличена героїня, замість того, аби стати покірною жертвою, сама повірила у цю лють і нажахано відстрибнула та лаштувалася навтікача.

Модест Пилипович сперш за голову лише схопився, а тоді на мигах із-за куліс давай показувати: «Назад! Повторити!»

Знову розлючений коханий заносить над жертвою свого бутафорського дерев’яного ножа, і кохана вдруге не витримує, убік відстрибує.

А як втретє вже кинувся на неї коханий з ножакою, то з першого ряду раптом на цілісінький зал густий бас, з нетерплячкою і обуренням:

– Та голоблею ти її!

Щирості оплесків, непідробному захопленню глядача, здавалося, міг би позаздрити будь-який професійний театр.

Відтоді охочих ходити у драматичний гурток не бракувало. Навіть священик при зустрічі раптом забажав долучитися.

– Благе діло, Модесте Пилиповичу. Молодь куди рідше тиняється попід шинком… Беріть і мене до доброї справи – ламати кумедію на сцені мій сан, звісно, не дозволяє, але б у суфлери пішов залюбки.

Зате нажив собі Модест Пилипович несподівано ворога, одного-єдиного, зате затятого.

Прийшов до Левицького якось становий, що забув давно свої сумніви й нехіть, теж став вболівальником драмгуртка, і ще з порога сміється-сміється.

– Вітаю, Модесте Пилиповичу, на вас кляксу тут написали.

Становому чомусь слово «кляуза» частенько хотілося іменувати не вельми поштивою «кляксою».

– І що там? – глипнув на гостя Левицький.

– Так і так, мовляв, недозволеними кумедіями народ баламутять… Але ж це неправда, з чистим серцем відписуватиму: «Оного не наблюдалось, кумедия цензурой разрешена».

А як ішов згодом мимо шинку Модест Пилипович на виклик, то зобачив там дві підводи під вантаженням.

– І куди то зібралися так зарання? – перепитав у слуг, що на вози клали стільці, столи і ще якісь клумки.

– В сусіднє село переїдемо, – відказували ті. – Бо жалівся хазяїн, що вельми навар у нього впав, там тлустіший…

А ще встиг Левицький на мить зустрітися з поглядом шинкаря, що злодійкувато з-за вушака визирнув – поглядом колючим і злим, жадібним і ненависним, мов у вовка, в якого раптом з-під носа потягнули ще тепленьку, що парує і звабливо пахне, тільки йому належну свіженьку дичину.

Левицькому дуже хотілося, щоб дітлахи ці гімназійні виросли без скалки злоби у серці, поважно до кожної людини і людності ставилися – він вельми тішився, що без підказки старших портрети Шевченка і Пушкіна юнь переносила з класу в клас, в рефераті перед шкільним балом поряд знакові постаті трьох народів стоять, що пісню собі вишуковують з усього слов’янського і європейського світу. І як то гарно, що нахраписте нав’язування свого Войцехом Восем чи йому подібними стрічає опір, та озлоблення не виявляє, хибу окремих діти не переносять на весь той чи інший люд. То, поза сумнівами, надто вагома проблема інтелігенції, в меншій мірі польської, бо в них є Ожешко і Прус, Качковський і Свєнтоховський, що боронитимуть свою культуру, аби вона лишаю шовіністичного не набралася та гнійні вавки здорове тіло не вкрили.

Куди більшу ту вавку має інтелігенція російська, вавка задавнена, не лікована чи майже не лікована впродовж століть, бо хіба окремі на лихо звертали увагу, та й то на них цитькали і затуляли рота. Модест Пилипович на те надивився вельми в часи урядування УНР – гинутиме, а вавки не хоче позбутися. Як рвались денікінці в Київ, а військ Директорії хіба вп’ятеро більше уже в місто ввійшло, наказував тоді Петлюра:

– Не стріляти! Може домовимось спільно на більшовика іти.

Та де там… На листи Симона Петлюри Антон Денікін гонорово відказуватиме:

– Ніколи, звичайно, ніколи ніяка Росія – реакційна чи демократична, республіканська чи авторитарна – не допустить відторгнення України.

Не послухався тоді генерал, то ж йому самому не стало «допуску» на російську землю, а не то українську – уже на французькій землі, на малесенькому прикупленому тут подвір’ї, дибав собі два десятки років, розводив курчат і пас гуси; видавництва чомусь відмовилися від перевидання його книг.

Ця хворість страшна, думав Левицький, вже проникла в судини, батько того ж Антона Івановича Денікіна, що топив у крові 1863 року «вашу і нашу свободу», вік проживши на польській землі, так і не зміг говорити мовою того народу – це тим більш дивовижно було, що мати Антона полячка. І не менше чудувався Модест Пилипович, що Івану Денікіну, за плечима якого було вже сім десятиліть, таємно від жінки заманулося записатися на російсько – турецьку війну 1877-1878 років…

Чи то люд цей Бог за гріхи які покарав, чи хтось навмисне виводить людську породу, де все світле й прекрасне, що є в народові російському, як і в кожному іншому, щомоці притлумлюється, натомість виплекується хапальний інстинкт жорстокої агресії та зажерливості на чуже. В цьому, насамперед, міркував Левицький, найбільша провина їхньої інтелігенції, що попустила таке витворяти з свого народу, страшна й невідступна кара настане за те, що забули Христове: не пожадай ніякого добра, що є в твого ближнього, ані домівки його, ані вола, ані осла…

І що прикметно, миготять століття, змінюються влади, а виховання сатанинське лишається, від часів Івана Грозного та Петра І злим ворожбитом якимсь утримуване, Ще як в Міністерстві шляхів УНР працював Модест Пилипович, то показували йому копію стенограми виступу Троцького у Моссовєті перед черговою московською навалою.

«В Україні, – не приховував Лев Троцький, – загальних труднощів, з якими ми зустрічаємося, значно більше, аніж в Великоросії. Чому? Тому, що робітничий клас в Україні ще слабкий, тому що українське куркульство значно сильніше. Український куркуль, який звик до зміни режимів, хоче грабувати і накопичувати все своєю вільною волею. Ось атмосфера в Україні, атмосфера, яка створюється світоглядом ситого осатанілого куркуля, що має під руками гвинтівку і зневажає комунізм… Український куркуль хліба не дає, а якщо пробують в нього взяти, він відбивається гвинтівкою, бомбою і саперними інструментами».

Трясця твоїй матері, думав тоді Левицький, твого батька і твою сім’ю полтавський і херсонський куркуль, себто селянин з порепаними від роботи руками, годував все життя, та й тебе самого мало не до двадцяти літ, а ти у віддяку посилаєш босяків той край грабувати, бо хоче собі селянин жити «вільною волею». І Левицький біг далі очима по жовтуватому, з затертими з-під копірки літерами, пожмаканому папері.

«Я передам на Південний фронт від вас привіт і скажу, що ви переконуєтесь з кожним днем в непохитності наших полків. Денікіна ми роздавимо і розіб’єм, а за Денікіним резервів нема. А там Закавказзя, Грузія, Азербайджан, які чекають не дочекаються нас, як і Афганістан, Белуджистан, як Індія і Китай».

Приїхали – тільки покивав головою Модест Пилипович, відкинув папір і чомусь витер руки хустиною. Лають царизм, а йдуть один в один стопами так і нездійснених ненаситних намірів Петра І і Катерини II… Коли ж вони врешт наїдяться?

Ні, думав Левицький, згадуючи розмову з Павлом Петровичем, з цієї гімназії молоді люди вийдуть християнами, може доведеться їм боронити своє, але таки на чуже кривим оком ніколи не накидатимуть.