8. Польський тиск і український спротив

Іван Корсак

– Здається, наш вулик відчув вже весну, – посміхався у свої пишні вуса Модест Пилипович, обмірковуючи зі своєю колегою, викладачем української мови і літератури Софією Орловською найближчі клопоти.

Гімназійний вулик щороку на початку березня гудів і дзвенів голосистіше, бо незмінною традицією стало проводити урочисті академії, присвячені пам’яті Тараса Шевченка. Навіть звично статечніші старшокласники забували свій поважний статус і метушились та бігали коридором як першачки -одному доповідь треба готувати, інший пісні розучує, хтось декламувати буде, інсценівки, звісно, також обов’язкові. Шевченківські академії ставали подією не тільки гімназійною, а й всього міста.

А ще вони привертали увагу до гімназистів з малозабезпечених сімей – в дитини аж очі світяться до науки, а платити за навчання нічим, бо в батька з віддаленого поліського села, затиснутого зусібіч болотами, тої землиці, що кіт перестрибне. То ж міські пані вишивали рушники і різні серветки для благодійного продажу, а ще вельми в нагоді ставав фестиваль-лотерея, який охрестили гучним і романтичним йменням «Ельдорадо». На фестивалі грав духовий оркестр, влаштовувалася лотерея, де серед подарунків доброчинних картина чи птиця, вівця чи теля. Потіха й веселощі для всього міста, а неімущим гімназистам серйозна поміч. Бувало і по півтори тисяч злотих приносила така лотерея – це при тому, що плата найманого косаря на цілісінький пекучий у косовицю день становила два злотих.

Модест Пилипович не раз подумки дивувався, яким тільки чудом тримається освіта і вся українська справа у краї, тримається на подвижництві окремих людей. Недавній сенатор польського сейму Михайло Черкавський, щотижня трясучись на тарантасі з Кременця до Луцька, видає тут тижневик «Українська громада». Перший директор їхньої української гімназії Іван Власовський зумів зорганізувати товариства «Просвіта» в Рожищі, Лаврові, Тростянці, Підгайцях, Воротневі, Полонці, Коршеві, згодом у Боратині, Заборолі, Хорлупах та інших селах і містечках.

Все більшим стає авторитет і пошанування Уласа Самчука – вже перший том роману «Волинь» вводить його в один ряд з Кнутом Гамсуном і Раймонтом, публікації Самчука у «Літературно-науковому віснику» та «Дзвоні», що надходять зі Львова, жваво обговорюються в освіченому тутешньому товаристві. Найменшу можливість, в тім числі і сенатську трибуну, використовують для доброго діла. До Модеста Пилиповича також доходила віддрукована на машинці, під вже бляклу копірку, промова Черкавського в сеймі:

«Україна є тільки одна на цілому просторі українських земель, під усіма займанщинами, під усіма владами. І лише за таку Україну, Україну соборну, за її природне право до незалежності, до самостійного життя, до її духовного розквіту і матеріального добробуту будуть боротися всі сили української землі».

То вже через кілька десятиліть Улас Самчук опише завершення подвижницької і трагічної долі родини Черкавських у своїх споминах «На білому коні. На коні вороному» .

«А кілька днів пізніше, 23 лютого, в Крем`янці відогралася трагедія нечуваного розміру і значення. Того дня рано там було заарештовано дванадцять видатних громадян міста, і вже того самого дня в годині п`ятій по обіді їх було розстріляно. Між розстріляними були такі наші друзі, у яких ми недавно гостили, як Петро і Ганна Рощинські, разом з їх племінником, сином сенатора Черкавського, Юрієм Черкавським. Також між тими жертвами був мій давній, ще з часів гімназії, добре знайомий, видатний кооперативний і громадський діяч Йосип Жиглевич. До цієї групи належало ще двох українців – Павло Гарячий і молода дівчина Віра Лебединська. Решта розстріляних були громадяни польського роду, прізвища яких не були нам відомі.

Усіх їх взято, як заложників за якийсь напад, вчинений партизанами на маєтності гебітскомісара Мюллера. Здається, було спалено його віллу, яку він будував в Бережцях біля Крем`янця трудом невільників.

Для нашої незабутньої бабці Ольги Струтинської це було завершенням її несамовитої родинної трагедії. Як сказано, її дочку Марію Черкавську з її маленькою правнучкою Олею вивезли совєти до Казахстану, її внучку Наталку Білинську ті ж совєти арештували, і вона загинула в тюрмі, і ось тепер вона за один день нагло і жорстоко втратила дочку, зятя і внука. Старенька, 76-літня бабуся залишилась дослівно сама. Без ніякої опіки… Уявити її горе немає сили. Дві великі, шляхетні, здібні, патріотичні родини – Черкавських і Рощинських перестали існувати. До цього спричинилося три ворожі окупації: польська, московська і німецька. І в цьому ім`я самодура Франца Мюллера, що прийшов для цього аж з Рейнляндії – буде навіки прокляте».

…Між тим, до шевченківської академії в гімназії лишалися лічені дні, остаточно утверджувався порядок декламації творів: Модест Пилипович порадив почати з «Посланія…»

І ось урочистий шевченківський вечір, зі сцени у напівосвітлений зал звучить «І мертвим, і живим…» Докором, від якого холод стягує шкіру на спині, падають гіркі Тарасові слова…

Все розберіть… та й спитайте

Тойді себе: що ми?

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?

То й побачите, що ось що

Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття – ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Несподівана завірюха мести-крутити почала наступного дня, вже з самісінького ранку – директора гімназії викликали у староство.

– Там ваші декламатори про варшавське сміття вчора читали, що є наші пани гряззю московською… Що те має значити? – Не вельми чемно обійшлися з директором, навіть не запросивши присісти.

«Дідько б ухопив твою матір разом з вашим вельми чутливим гонором, – вилаявся в думці директор. – Прийшли сюди зайди, люд, що споконвічно тут жив, ні за цапову душу мають – навіть найменшу посаду, посаду водолія на залізниці, що воду у паровози помпує, тепер українець не має права зайняти, тільки поляк. Але що ж тут подіяти – чия сила, того й правда. Більше ніж дулю з кишені йому не покажеш…»

– То є внутрішнє українське питання, – взявся виправдовуватися директор. – Наш знаменитий поет, такий як для поляків Адам Міцкевич, говорив, аби українські гетьмани ніде за сміття не вважались, мали гордість свою… То до польських справ ніякого стосунку…

Урядовець довго ще дивився на директора, підозріло мружачи очі, навіть не в обличчя дивився, а погляд чомусь тримав на рівні грудей, мов директор міг там заховати за пазухою щось недозволене чи кримінальне. «Десь стукач завівся, – подумав директор. – Треба все розказати нашому вчительству».

Коли ж Модестові Пилиповичу розповіли про цей виклик директора, то він не став гадати, хто виносить «варшавське сміття» з їх гімназійної хати. Нишпорки від влади никають скрізь, тим паче, не бракує їх в нашій гімназії, невеличкому острівцеві українства посеред обширу тутешнього краю, що чимдуж полонізували. Проте Левицький був переконаний, що однаково шило колись вилізе з цього мішка, нишпорка засвітиться, Але треба щось робити на противагу, бо інакше постережуть, воду на нас возитимуть та ще й шпаркіше поганятимуть. Випадок з Ангеліною Кабайдою теж не спадав із пам’яті, лише порадою та заспокоюванням дитини тут гріх обмежитися йому, слід захистити ученицю. Тому обидва випадки в думці Модеста Пилиповича складалися в одну справу – і захист від нав’язування неприйнятного для дитини, і випередження можливих наступних «наїздів».

Хто б не був тим стукачем, однак, на переконання Левицького, він належав до однодумців Войцеха Вося, прийнамні, його недалекого оточення.

– Колего, ви мене на каву якось запрошували, – при зустрічі з полоністом між іншим згадав Модест Пилипович. – Тепер моя черга вас запросити.

– Залюбки, – гмикнув від несподіванки той, бо з часу попередньої розмови вони й спілкувалися лише одним «добриднем».

В тій самій кав’ярні цього разу люду не бракувало, якесь присвято саме було, але гамір підхмелілої публіки розмові не заважав.

– Пане Войцех, ви досвідчений педагог, але з Ангеліною Кабайдою, мені видається, негаразд повелися, – на запитальний погляд Войцеха Вося відразу, без передмов сказав Модест Пилипович. – Не можна погрожувати дитині, тим паче, ваш предмет вона бездоганно знає.

Полоніст спохмурів, в нього аж губа з образи смикнулася.

– Ви не маєте рації. То не погроза, то почесне завдання їй пропонувалося. І мені шкода, що в гімназії держави Річ Посполита нишком іде антипольське виховання.

– От, зразу й політику пришив… Навіть якщо Ангеліна трішки лукавила, казала, що не знає достатньо, на потрібному рівні життєвий шлях Юзефа Пілсудського, а з якихось причин не хотіла просто, то однаково не слід присилувати, бо вийшла б та доповідь нещирою, мученою… Наскільки мені відомо, не схвалює таке педагогіка.

Сутулий музика, похитуючись в такт мелодії, цього разу, під настрій публіки, грав жвавіше, смичок у його руках був бадьорим та особливо веселим, тільки обличчя самого музики, сіре й смутне, ніяк не в’язалося з ритмом мелодії. Левицький знав причину смутку того – кілька днів назад був він в Модеста Пилиповича на лікарському прийомі, сухоти в дочки починаються. Прописав Левицький дитині ліки та ще порадив змінити клімат, потрібен сухіший і теплий. Та з батьковим зарібком у цій кав’ярні легко про те говорити…

– Педагогічно, непедагогічно, – тягнув слово полоніст, мов перекривлював Модеста Пилиповича. – Ну чого навпростець не сказати, що дивитеся на Пілсудського швидше як на якогось недруга.

– А ви самі хоч усе знаєте? – раптом швидко перепитав Левицький. – Про причини перебування у Токіо молодого Пілсудського, де гроші бралися на перші кроки в революції? А щось ще з школярки хочете…

Полоніст замовк, тільки стиснув губи, мов колька несподівана схопила і тепер треба перечекати, доки вона відійде. Модест Пилипович сказав про те, що упівголоса обговорювали десь на кухні чи ген на вулиці, подалі від чужих, тим паче вух дефензиви. Газети рясніли великими портретами «дзядека нації», що не заважало людності і українській, і польській шептатися нишком про співпрацю молодого Пілсудського з японською розвідкою та пограбування банків і поштових поїздів для створення руху визволення.

– Сто двадцять три роки неволі Польщі під російською імперією… Ми не забули варшавських немовлят, нанизаних на суворовські багнети, древній польський трон, облаштований Катериною II під клозет… Тому й ціниться, зроблене Пілсудським, – та колька полишила полоніста, натомість найшла хвиля суму, ненаграного і непідробного. – Кому, кому, а українцям гріх на нього клепати. Я скажу те, чого може й не слід було б говорити… Мій знайомий з Варшави, що в тих колах перебуває, почув якось особисто з вуст Пілсудського: «Я програю своє життя, якщо мені не вдасться створити вільну від москалів Україну».

Вперше за час спільної праці Модесту Пилиповичу стало якось шкода колегу, щирого по своєму, простого і прямолінійного як цвях, людину, що не дозволяє собі ніколи розкоші сумнівів і вагань, готову йти до означеної цілі навіть з заплющеними очима.

– Борони мене, Боже, малювати Пілсудського тільки однією фарбою, тим паче винятково похмурою. Але таким постатям тільки час підбере справедливу мірку, за життя, чого доброго, можна вректи. У мене, повірте на слово, були свої підстави виробити власну оцінку.

Ще десятка років не минуло, ще події, обличчя і документи миготять перед очима, як за вікном швидкісного потяга, багато випадало ситуацій, за яких Юзеф Пілсудський виступав у вельми несхожих іпостасях. Можливо, несхожість ця особливо рельєфно відбилася у листі Симона Петлюри до польського керівника після Ризької угоди. Цей лист чільним урядовцям УНР був наданий тоді в копіях.

«УНР

Голова Директорії і Головний Отаман Військ

Української Народної Республіки

8 листопада 1920 року

Ч.

Ставка

П. Коменданте

Сердешно дякую Вас за слова привіту та високої оцінки для Української армії. Та доля, яка спадає на неї після Ризького трактату, є дуже одповідальною. Вона мене хвилює і трохи непокоїть. Головним чином через те, що я не маю набоїв до рушниць в належній кількості. І перше, з чим я хотів би до Вас звернутись, це – справа про набої. Коли Ви маєте їх – переуступіть мені. Друге. Я велів послу в Німеччині почати переговори про купівлю там рушничних набоїв. Хочу просити Вас, аби Ваш Уряд не чинив перепон в справі перетранспортовання їх через Польщу.

В той час, як Ви будете читати цього листа, українське військо буде провадити бої з большовиками за осягнення лінії р. Буг. Я почав офензиву, бо се єдиний вихід із становища, утвореного Ризьким трактатом, деякі пакти котрого для мене є незрозумілі та, певно, й не для мене одного, бо мені здається, що й знавці міжнародного права не все в тому трактаті збагнути та пояснити зможуть. Єдине, що для мене ясним є після ознайомлення з цім витвором дипломатичної мудрости, це те, що я залишаюсь один і що Україні прийдеться провадити дуже ризиковану боротьбу на очах у Європи, яка в позі Пілата буде дивитись “на схід”.

Коли я кажу про самітність української армії, то се через те, що Врангеля не беру на serio, гадаючи, що він довго не втримається, а Перемикін як реальна сила є непевна, нестала. Одночасно з цім ніколи ще не були такими сприяючими обставини боротьби з большовиками, бо настрій українського населення є рівноважно-державний і активний. Йдуть люде на мобілізацію, годують армію, допомагають їй, бо хочуть ладу, спокою, порядку.

Я би, в інтересах Польщі і України, хотів би, аби запілля моє було спокійне і організоване. Воно таким і буде, коли Ваші військові виділи, п. Коменданте, не будуть руйнувати тої праці, тих зусиль, які переводяться в життя моїм урядом. Вони – Ваші виділи, забирають хліб, цукор – безплатно, реквізують у селян збіжжя, худобу, роззброюють жандармські постерунки українські і взагалі поводять себе в той спосіб, що ідея польсько-українського порозуміння провокується, а дезорганізація та дезорієнтація української людності має великий грунт під ногами.

Отож, третє прохання, з яким би до Вас звернувся, було б прохання про зарядження мір припинити свавільство частин військових, на Волині перебуваючих. Населення, бачачи такі явища та на своїй шкурі їх відчуваючи, убачає в них симптоми повернення поляків на Україну і нових окупаційних кроків з їх боку. Тим більше воно має право і підстави так думати, коли взяти на увагу, що деякі командири частин касують українську цивільну владу, розганяють її, допускаючись при тому образливих та недопустимих лайливих слів на адресу УНР і всього українського.

Мені, п. Коменданте, великих зусиль коштує заспокоювати розбурхані страсти і болючу вразливість як громадянства, так і війська, представники яких нарікають на те, що б, мовляв, коли українці потрібні були полякам, то й ласки запобігали у українців, а як потреба така пропала, то поляки дозволяють собі речі та вчинки, які аж ніяк не в’яжуться з недавнім дружнім співділанням. З огляду на те, що поводження польських частин в Острозькому, Ізяславському, Звягельському та інших повітах Волині дає матеріал населенню думати про окупаційні наміри щодо цих місцевостей, то я підкреслив би подвійну потребу уникати такого поводження: населення ніколи з такою думкою не помириться.

Я знаю, п. Коменданте, що справи, вимагаючі полагодження, є дуже складні. Але, в ім’я державних інтересів і майбутнього так Польщі, як і України, все ж їм треба полагоджувати. Силою України ніхто не візьме, а жити з нею дружно, справді по братерському, можно лише при умові пошани її національно-державних прав. Я не бачу, приміром, щоб ті права шанувались польською стороною при заключенню умови про розрахунки взаємні і гадаю, що умову ту треба негайно переглянути, скорегувавши її в спосіб парітетності обопільних обов’язків. Свої обов’язки Україна зможе і надалі виконувати – і то честно – але силою приневолити її до цього, користуючись нинішнім становищем, не можна.

Подане вище подавати до Вашого відома дає мені право, п. Коменданте, Ваше щире і мудре відношення до інтересів України, яку Ви хотіли би бачити дружньою до Польщі. Я так само хочу цього: Вправді Ризький трактат надщербив в свідомості широких громадянських кругів цю, але, я думаю, що в недовгому часі обставини примусять зробити ревізію Ризьких умов, а разом з тим поставлять на порядок дня і співділання польсько-українське.

В тих складних та тяжких умовинах, серед яких доводиться мені нині працювати, я моральну силу почерпаю в певності самої справи і в тій симпатії, яку ви, п.Коменданте, маєте до цеї справи.

8/XI 1920 року. З правдивим привітом

Петлюра».

…Модест Пилипович з Войцехом Восем примовкли і кожен задумався над своїм, але роздуми їх перервав музика, що підійшов до столика. Левицький жестом руки надав право замовлення колезі, як гостю його сьогодні, і Вось те замовлення зробив, попросивши свого улюбленого Шопена. Але коли Левицький вийняв гаманця, то музика раптово, як з переляку, тільки головою крутнув – він не візьме грошей з Модеста Пилиповича.

– Ні, таки не випадає на Пілсудського губу кривити українцям, -вернувся до мови полоніст.

– Людина як світло, а воно, як відомо, розщеплюється щонайменше на сім кольорів, – невизначено відказав Левицький. – А щодо Ангеліни Кабайди та інших гімназистів, то не присилюйте їх, до чого душа не лежить. Якщо ж буде це й далі тривати, повірте, по доброму прошу, то піду до воєводи, Я з ним десяток літ вже знайомий, разом колись працювали, згадували ті роки кілька днів тому. А далі, самі знаєте, запит у кураторію, нудні пояснення, тінь на репутацію і тому подібне… Воно вам треба?

– На вас ніяк не схоже, – засміявся полоніст.

– Схоже, – притиснув слово, не прийнявши тону, Левицький. – Ще й як, бо різного траплялося на віку.