Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

19. Катівні

Іван Корсак

Інколи трапляється, що люди за час тривалого спілкування втомлюють одне одного, стосунки якось непомітно холонуть, наче прогріта за літній день озерна вода за ніч вистигає, зрештою, в кращому разі, залишаються вони просто рівними. У Модеста Пилиповича з родиною Григорія Степури роки не остудили давньої приязні. Бо й понад півсотню літ збіжить, а син Григорія Калістратовича Тарас буде про Левицького згадувати:

«Батько влаштовує його викладачем української мови, а згодом і особистої гігієни. Після приїзду у Луцьк він був частим гостем у нашому домі. Пам’ятаю, що в Левицького були розкішні козацькі вуса. І коли брав мене на коліна, я грався ними, з любов’ю називаючи Модеста Пилиповича дідусем. В домі він був дуже спокійною і витриманою людиною. Таким його знали і в гімназії. «Дідусь» тулився до сім’ї єдиного свого друга – мого батька і щовечора зі своїм внуком Васильком відвідував наш дім на вулиці Кічкарівській, 5 (і тепер той же номер). Вечорами було дуже затишно і приємно. Особливо ми любили, як «Дідусь» співав свою улюблену пісню «Тополя» – пісню на власні слова і музику. Мені здається, що поза стінами нашого дому ця пісня не лунала. Отже, думаю, що маю обов’язок передати її для потомків:

Тополя

Ой, чого ж ти, тополенько, не цвітеш,

Чом пожовклу головоньку хилиш-гнеш?

Чом з вітрами-парубками не шумиш,

А змучена, засмучена, мов з нелюбом заручена, все мовчиш?

Тільки часом до хмароньки скажеш ти:

«Ой хмаронько, ой чаронько, не лети,

Зірви з мене все листячко,

Це листячко-намистячко без краси,

На рідну Вкраїноньку, на милую родиноньку віднеси.

У рядках цієї пісні простежується туга за батьківщиною, отже вона написана, напевне, на чужині.

Одного разу мені, малому, вдалося послухати розповідь Модеста Пилиповича про поневіряння в далеких краях… Після цього я проникся до нього ще більшою пошаною. Ми шкодували всі цю людину, до якої доля була так жорстокою»

Оповідь Тараса Степури збережена невтомною дослідницею життя і творчості Модеста Левицького Ларисою Токарук у її книзі «Українська гімназія в Луцьку. Спогади» – книзі документальній, яка проте виходить далеко за рамки лише документального видання. Бо поміж рядками світлих і щемливо-ностальгічних споминів вихованців гімназії про юні свої, далекі тепер літа, раптом з’являється моторошна картина нищення цвіту народу усіма зайдами, брутального, обдумано спрямованого, безжалісного нищення, незалежно від вітрів і сторін світу, звідки цих зайд жорстока історія сюди занесла.

П’ятеро дітей Григорія Степури вчила українська гімназія, в тім числі і Модест Пилипович, окрім Тараса луцька гімназія альма – матір’ю стала для чотирьох його сестричок – Тетяни, Віри, Галини й Оксани. І так несхоже стелилися їхні життєві шляхи… Вищу Варшавську акушерську школу закінчила згодом Тетяна, з молодими мамами поралася у Варшаві і Щеціні. Галина студіювала слов’янські мови у Варшавському університеті, навчала юнь у Рівненській гімназії, вчила французької у Ківерцівській школі. А Тараса одного разу негадано чомусь викликала польська поліція, наказали у слідчий відділ з’явитися. Ще забіг гімназист в адвокатську контору до батька, за порадою, та, на жаль, не застав.

– Ми встигнемо побалакати з вами, – пообіцяв слідчий і повели хлопця у підземелля – тільки двері арештантської камери за ним забряжчали.

На нещастя, справу Тараса вів сумнознаний серед польських слідчих кат Матусевич.

– Ви звинувачуєтеся в приналежності до ОУН, – цього разу без викрутас повідомив Матусевич, що зажив собі імені різними хитрощами на допитах та провокаційними пастками.

Побачення з батьком дозволили лише один раз.

– Триматися, – наказав Григорій Калістратович, ховаючи марне батьківський біль в очах. – Що матимеш сили, і тоді навіть триматися, як сили уже не буде. Тільки в такому разі їх звинувачення зависнуть без доказової бази.

Через багато літ Тарас Степура з приємністю оповідатиме як він з Модестом Пилиповичем смакував пиріжками за маминими рецептами чи як у їхній гімназії виступала незабутня Наталія Ужвій, виконуючи народні пісні з достойним партнером, директором Борисом Білецьким, але не матиме бажання повертатися до страждань тих часів у польських в’язницях.

– Хочу твердо заявити, що я не потягнув жодної людини, – лише таке він казав із спокійним сумлінням.

Але залишилися свідчення інших людей, кому доля судила сповна скуштувати ківш біди у польській тюрмі. Бранець дефензиви Микола Куделя з Буянь, якого ув’язнили того ж політичного «призову», про склад арештованих так напише: «Минали кошмарні тюремні дні й ночі. У камеру прибували все нові «арештанти»: Павло Мазурець з Теремного, Микола Білотін з села Уляники, Микола Циплюк з села Піддубці, Григорій Солтис з села Жидичин, Олексій Демидюк з села Забороль, Іларіон Марценюк з села Береззя та інші.

Переважно камери тюрми заповнювалися студентами Луцької Української Гімназії (ЛУГ). Я не можу забути отих молодих юнаків, котрих кидали в камеру. Сповнені енергії, жадоби до життя, вони по кількох тижнях, місяцях, задихаючись у камерах, в «чорних воронках», ізоляторах, карцерах, мордуючись на довгих допитах, недоспані і голодні, в’янули на очах, як та зірвана квітка на сонці».

А далі Микола Куделя пише, як Матусевич розслідував звинувачених у пошануванні української справи.

«Більше Матусевич навіть не згадував нічого про цей випадок…

Слідчий веде мене у спеціальну кімнату, наказує поліцаєві закувати мої ноги в кайдани. Поліцай дає інструктаж «стійок»: стояти рівно з обернутими до стіни очима, не опираючись, з опущеними донизу руками. Того, хто порушував ці вимоги, поліціянт бив по голові. Закінчувалося чотиригодинне чергування так: той, хто приходив, розписувався, що приймає в’язня. Перший знімав свої кайдани, другий заковував у свої. Таке чергування продовжувалося і дні, і ночі – без їжі, без води, без сну. Навіть найсильніший організм довго не витримував. Першу «стійку» я витримав три дні і дві ночі…

Потому впав як колода на підлогу, втративши свідомість. Поліцай обливає мене водою, приводить до тями, приносить окраєць хліба і цілого оселедця. Молодий, зголоднілий організм впорався з тим солоним оселедцем, незогледівшись коли, з кістками й головою. Мучить спрага, здається, відро води випив би, але черговий не дає. На благання дати пити, поліцай підносить графин з водою, хлюпає попід самими вустами і каже: «Зізнайся, то буде вода, буде пиво, буде ковбаса».

Нещасні ті, які думають, що за ковбасу кожен чоловік може продати свою душу. Багато тут стояло таких, як я, біля стінки, очима до неї, із закутими в кайдани ногами. А були й такі, які не витримували навіть однієї «стійки». Але були, є й будуть такі, міць духу яких твердіша знемагаючого тіла. Катовані найбільше рятувались від спраги тим, що просилися до клозету, і я ніби з удаваних потреб використовував цю можливість. Смикав за ланцюжок, як лилась вода, яку я жадібно пив, хоч вона віддавала нечистотами. Про це й досі бридко згадувати. Поліцай зривався, випихав мене і бив досхочу».

То якась незбагненна таїна темних закутків окремих душ людських, незнано з яких причин вивихнутих і покороблених: звикнувши до страждань інших і млосно втішаючись та насолоджуючись цими стражданнями, деякі зі служків та охоронців польських тюрем, як за Польщею на цих землях настали совіти, не забажали змінити ремесло і перейшли служками тюрем НКВД. Яке ж було їх здивування, коли ці мученики, вимордовані і висушені на скіпку, видавалося, назавжди духовно двома режимами зламані та понищені, раптом посміли їм, на перший погляд, всевладним і цілковито безкарним, нагадати про людське достоїнство.

«Микола Циплюк з Піддубець, – пише Микола Куделя, – студент гімназії, дуже талановитий та енергійний юнак, всім цікавився, всьому доброму вчився, пристрасно любив Україну, ненавидів ворогів, не зносив кривди. Бог не обділив його і фізичною силою. Кремезного, високого на зріст, у камері його називали запорізьким козаком. Так ось одного разу під час дискусії поліціянт Залєвський – тонкий, довгоногий – назвав його хамом. Микола Циплюк блискавично вперіщив його в носяру. Заюшений кров’ю, поляк, наче розлючений звір, кинувся на Миколу, але ми перегородили йому дорогу. Циплюк із затиснутими кулаками голосом грому мовив:

– Ти, зайдо нікчемна, будеш хамом обзивати? Ти сам гірше всякого хама. Облизуєш тільки обхаркані, потоптані у болоті, смердючі енкаведистські недокурки. Запам’ятай, коли ти ще когось з українців назвеш хамом, відплата буде не така. Ти повинен у того хама руки і ноги цілувати, він тебе кормив і кормить хлібом…»

А тоді польські судді дуже швидко вирішили долю двадцяти одного юнака.

– Тарасу Степурі – три роки тюремного ув’язнення, – проказав головуючий байдужим тоном, наче мовив про ціни на бараболю на луцьких базарах.

На суджених одягли кайдани, їх, немов рецидивістів, сковували попарно, права рука одного – ліва другого. Незбагненою логікою керувалося тюремне начальство, можливо, остерігалося, щоб не відбили, тільки для чогось юнакам у кайданах влаштували туристичну мандрівку, міняючи камери то в рівненській, то в холмській, то в люблінській тюрмах.

А якось у ніч, вже під досвіток, ув’язнені раптом почули вибухи, хвиля ударна трясонула муровані стіни: війна. Хто впав на коліна і просив у Всевишнього порятунку, а ще хтось почав щомоці ламати двері. В’язні врешті розбіглися і Тарас, по довгій мандрівці і не менш довгих злигоднях, добирається додому, до батька.

На Волинь докотився фронт і Тараса мобілізовують у радянську армію, везуть у «телятнику» на війну. Важке поранення, інвалідність другої групи.

Звісно, ні меншому, ані старшому Степурам нова влада не забула віддячити – голова батьківського комітету української гімназії Григорій Калістратович, арештований відразу совітами, загине на засланні в Узбекистані, а по Тараса прийдуть, аби винагородити десятьма роками таборів, у ніч на Водохреще, ледве встигне сім’я довечеряти і тихо пом’янути покійних.

А ще багато недавніх гімназистів опиниться в пеклі, яке 23 червня 1941 року для тисяч безневинних людей матиме абсолютно достовірну і неспростовну адресу: луцька тюрма. Тими пекельними колами судилося пройти Миколі Куделі і їх опис у споминах.

«В ту ж мить, як грім з ясного неба, – вибух. Чую крик кількох тисяч людей. Рвались гранати, строчили кулемети, від вибухів і страшного зойку тряслася земля; шматки одягу, шапки, розірвані тіла викидало вище тюрми. Звідусіль заволали:

– Боже! Що вони роблять? Іроди? Розстрілюють, рвуть гранатами. Хто б міг подумати! Варвари, душогуби! Світ такого не бачив, не чув… Люди рятуйтеся, хто як може!

На західному подвір’ї хвилин 10-15 клекотіло, як десь у розжареному котлі. Тарахтіли кулемети, рвались гранати.

Тим часом на східному подвір’ї група в’язнів, приблизно 40-45 чоловік, кинулась до дерев’яної брами, яку хотіла повалити, але по втікачах застрочив кулемет. Подвір’я встелялось трупами, запливало гарячо-червоною кров’ю. Далі невідь звідки посипались кулі на нас усіх. Бачу, як до східного муру, який був найдовшим, спритні хлопці ставлять дошки, що тут валялися із розбитої кошари і тими дошками піднімаються на мур, пролазять через чотирирядний колючий дріт і перестрибують на той бік, на волю… Я теж підбігаю до муру, піднімаюсь по дошці вслід за якимсь юнаком, але його скошує куля і він мертвий падає на мене. Ми обидва летимо вниз. В цей час енкаведисти зорієнтувалися в ситуації, і увесь вогонь скерували по втікачах.

Я ще встиг піднятися, відбігти кілька кроків з нахиленою головою вниз від свистячих куль. Впав. Притих. Чую, як на мене навалюються трупи розстріляних в’язнів. Один накрив мою голову животом. Його кров потекла на моє обличчя. Потому знову – трупи, трупи, трупи… Деякі з них непосильним тягарем падають на мене. Я подумав: «Якщо куля не влучила, то трупи задушать…» Моя ліва рука була так причавлена, що потім я ще довго лікував її.

Кати увесь час стріляли по людях, які бігали туди-сюди, наче загнані олені, збиваючи з ніг одні одних, рятуючись від смерті. Поранені благали добити їх. Хтось милостиво просив Бога прощення і царства небесного, а хтось безперестанку закликав до помсти. Помсти катам, вбивцям, варварам».