Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

3. Відвідини Берестечка

Іван Корсак

Мова про Берестечко з Войцехом Восем негадано вже наступного дня продовжилася в Луцькій українській гімназії, де Модест Пилипович викладав українську мову і водночас був лікарем навчального закладу. Гімназійна молодь, як випадала нагода, виїжджала на екскурсії визначними місцями краю.

– Ми хочемо цього разу побувати у Берестечку, вклонитися могилам козацтва, що полягло через зраду кримського хана, – ділилися учні намірами.. – А вам доводилося бувати на Пляшевій?

Десятки допитливих очей хлопчаків і дівчат дивилися на Модеста Пилиповича, дивилися з цілковитою довірою, мовби вчительство їхнє одне володіло безперечною істиною. «Боже. дай же добру долю цим дітлахам, – набігло у думці його мимовільно. – Дай кращу долю, аніж моєму поколінню. Хай же ця чистота і довірливість не згасатиме ніколи в їхніх очах, як не згасати має пошанування своєї землі та її історії». І таки не згасло те пошанування, зберегли й через багато десятиліть за порогом гімназії, тільки долі їхні, втрапивши у неймовірні вихори прийдешніх років, складалися вельми по різному…

– Бував я у Берестечку, друзі, – відсунув врешті убік думки і роздуми Модест Пилипович. – Можу розказати дещо… Добре чините, що вирішили вклонитися пам’яті, бо ми не купка приблудних колоністів на рідній землі.. От тільки про зраду кримських союзників не все правду набалакали нам історики…

І Левицький оповів їм про свою першу поїздку з Дмитром Дорошенком та Іваном Зілинським на козацькі могили.

Їхали вони з Радивилова на підводі довгенько, їхали розбитою тряскою дорогою, та ще й місце випало Модестові Пилиповичу якраз над колесом, де трясло немилосердно. Однак помінятися місцем з кимось Левицький ніяк не міг – надто шанував він своїх гостей, знаного уже науковою громадою Дорошенка і хоч молодого, та з обнадійливим майбуттям Зілинського. Подорож їх подовжували в часі також непередбачені зупинки і зустрічі з тутешньою єврейською біднотою.

Звістка про проїзд шанованого в краях лікаря якимось чином бігла куди швидше змучених нелегкою дорогою коней, що втомлено трясли головами, боронячись від набридливих гедзів, до Левицького на кожній зупинці приводили матері своїх замурзаних діток з тою чи іншою хворобою. І він не міг нікому відмовити, вислухував і вистукував тих дітлахів, прописував ліки та давав поради. А що Модест Пилипович вільно володів єврейською мовою, то те тільки підсилювало довіру до лікаря, який за свій клопіт до того ж не хотів і шеляга. Згадуватиме через роки Дорошенко: «Левицький брав їх на руки, гладив по голові, вислухував, розпитував матерів, і ці виливали свої жалі. Розмовляли по-жидівськи. Ми ледве могли вирвати нашого доктора і увільнити його від настирливих пацієнтів.»

…Вони втрьох довго ходили берегом Пляшової, що вже почав заростати дрібним ліском та кущами, потім перебралися на Журавлиху.

– А знаєте, – сумовито роззирався навкруг Дмитро Дорошенко, – марно нарікали довгі роки на кримсько-татарських союзників. Мовляв, зрадив нас хан, тому й поразки зазнали. А насправді було зовсім інакше. Польський король ввів у бій двадцять тисяч добре муштрованої найманої німецької піхоти, дуже потужну на той час артилерію, запросив кращих німецьких генералів. Вони й розробили план битви за всіма тоді найновішими вимогами військової науки. І хоча наше військо вже мало також бойовий досвід, та не могло навіть близько рівнятися в озброєнні. Артилерія вдарила насамперед по татарських позиціях, щільний гарматний вогонь шматував все живе, от і не витримали врешті кримські союзники, почали відступати панічно… А відступ відкрив козацькі позиції з флангу, що й вирішило долю всієї битви. Це була трагічна й гірка поразка, програна битва, але не програна війна. Бо вже за рік Богдан Хмельницький збирає нове і потужне військо, під Батогом завдає нищівного розгрому так само добре зорганізованій польській армії, в битві гине комендант німецької піхоти, польський головнокомандувач Мартин Калиновський і, навіть, брат майбутнього короля Яна Собеського Марек… Швидко вміли вчитися козаки.

Високо над головою у погідному літньому небі, розсікаючи грудьми тепле повітря, з ледве чутним посвистом пропливав ключ диких гусей, у ключі з половину, певне, становили молоді птахи, що тренували ще не окріплі крила перед далекою дорогою в вирій, бо поволечки літо збігало, – не йнялося віри, що під таким мирним небом серед цього роздолля могла бути така кривава січ…

Модест Пилипович з Дорошенком і Зілинським підійшли до будови церковки, виведеної вже під вікна, біля якої стояв високий хрест із написом: «Русскіє люде! Тут 30000 твоїх предків полягло за віру православну і свою народність». З гіркотою дивилися подорожуючі, як російська імперія руками почаївських ченців навіть українську національну трагедію підлаштовує під свої русифікаторські цілі. «Боже милий, – подумалося Левицькому, – якщо нашому поколінню не судилося, то хай би хоч наступне дожило до часів примирення між народами і християнського прощення, коли люд сусідній перепросить одне одного і не чинитиме вовік більше кривди».

Дмитро Дорошенко довго дивився на зроблений російськими ченцями Почаївської Лаври напис, дивився так, мов би то писане було якимись шумерськими письменами, які ще треба розгадувати і неймовірними трудами розшифровувати та витлумачувати.

– То наша біда, – тільки й сказав урешті. – То біда української інтелігенції. Пам’ятники історії треба так встановлювати, відстоювати і відкривати, як будували і відкривали пам’ятник Івану Котляревському.

Тою ж тряскою дорогою, вертаючись з Берестечка, Дорошенко з Левицьким і Зілинським говорили про ті незабутні події в Полтаві уже вісім літ по тому.

– Кілька років оббивали чиновничі пороги, доки російський уряд дав дозвіл на пам’ятник, – говорив Дорошенко уривчасто, поміж клекотом коліс на глибоких вибоїнах. – А ще час потребувався гроші зібрати, місце з тамтешніми урядовцями погодити. Та й відкриття негладко пройшло…

Вже напередодні стало відомо, що від міністра внутрішніх справ Плеве полтавському міському голові прислана телеграма: Петербург забороняв виступи і привітання українською мовою всім, окрім іноземним депутаціям. Місце на бульварі, де встановлений ще не відкритий пам’ятник, з обох боків оточило кінне військо, в дворах будинків, аби не так муляли око, розмістилися додаткові озброєні підрозділи. Мовчки, мов не на святі, а на похоронах, численні делегації покладали вінки, тільки Борис Грінченко їх поправляв і вголос зачитував написи.

На таємному віче напередодні гаряча українська молодь, передбачаючи такі дії влади, пропонувала навіть збройний виступ. Але старші остудили її: те може призвести до марного пролиття крові, поголовних арештів і так не чисельної української інтелігенції. Віче під головуванням тодішнього студента Дерптського університету Федора Матушевського, з яким згодом Модест Пилипович пліч-о-пліч працюватиме в місії УНР в Греції, ухвалило іншу форму протесту – як тільки заборонять виступати рідною мовою, то всі мають демонстративно покинути зал.

І ось урочиста академія в просвітянському будинку, в одній ложі поважно воссідає віце-губернатор, в іншій архієрей, а на сцені чисельна президія на чолі з міським головою Трегубовим.

– Честь тобі, славний городе! – лунко звучать у залі слова віце-голови Віденського парламенту, керівника української парламентарної репрезентації Юліана Романчука. І зал, в якому голці ніде впасти, зривається в овації.

– Мусить щиро наше серце за народ свій битись! – лунає з вуст буковинця Немоловського, якого Трегубов також чомусь сприймає за іноземця. Та ледве встигла кілька слів привітання сказати українською чернігівчанка Ольга Андрієвська, як міський голова аж зблід:

– Не велено допускати українських привітів!

У запалій тиші до президії підходить Микола Міхновський.

– Як делегат від харківської адвокатури, я привіз вітання рідною мовою. У разі заборони можу президії віддати лише обкладинку! – і він жбурнув мало не межі очі аркуш цупкого паперу.

У такій же тиші до столу підходить Михайло Коцюбинський і кидає на стіл обкладинку.

Одне за одним знані в Україні люди шпурляють в президію обкладинки і небавом Трегубов з віце-губернатором залишився наодинці з порожніми кріслами.

– Полтавська міська управа, – посміхнувся раптом Дорошенко, – поскаржилася на міністра за заборону в Сенат. Тяжко думав й трудився петербурзький Сенат, і таки виніс рішення заборону скасувати. Але аж через три роки, коли вже Плеве не тільки в міністерському кріслі, а й в живих не було…

По мовчанці, в якій лише віз жалісливо поскрипував, жаліючись на мучену, розкислу і розбиту дорогу, Дорошенко додав:

– Я до того, що за різних обставин інтелігенція має обстоювати своє. І не завжди те збройно, бо той таки мовчазний протест наробив розголосу у Відні й Парижі, Стокгольмі і Лондоні. Яку тільки пакость нам не чинила чужа влада, а таки пам’ятник збудували й відкрили.

Через багато літ Дмитро Дорошенко напише: «Цілий тиждень пробув я у Полтаві, і цей тиждень зробив на мене на віки незабутнє враження. Мушу щиро сказати, що такого піднесення духа, такого одушевлення, я не пережив навіть в момент відродження української державності в 1917 – 1918 роках: дні полтавських свят показали всім, хто був на них присутній, що ми – не купка якихось колоністів на рідній землі, які живуть відокремленими гуртками, а що ми – громадянство, що нас цілі тисячі, що у нас усіх б’ється в грудях одне серце, що всі ми одушевлені однією думкою, однією ідеєю, незважаючи на всі кордони, якими нас переділили чужі держави».

А Модест Пилипович ще довго оповідав гімназійній молоді про Берестечко, про відвідини його з людьми, чиї імена не під силу нікому викорчувати з української історії.

– Їдьте, друзі, та будьте обачні, – казав Левицьким своїм гімназистам і ті розуміли пересторогу. Бо траплялося вже, як збиралася на козацьких могилах українська молодь, то раптом, мов з-під землі, заявлялася польська кінна поліція і свистали нагайки над головами, врозтіч кидалися безоружні люди, а за ними, неначе на полюванні, гналися з гиком на конях, особливо за молодими людьми у вишиванках.

Модест Пилипович ще довго оповідав про Берестечко, бо хто ще може оповісти тут незамулену правду про минувшину і пракорені, тут, де бракує шкільних підручників, де замість них лиш на жовтуватому дешевому папері конспекти лекцій, розмножені на шапірографі під фіолетову, добряче вже стерту копірку, тут, де можна щось, звісно, спитати в пана Войцеха Вося, та тільки отримати в відповідь переконливе вельми:

– Бздури, панє!