17. Сергій Єфремов
Іван Корсак
Кожного разу, як розрізував обгортку з пачки газет, що надходили сюди з підрадянської України одному лише Галанові знаними шляхами, у Модеста Пилиповича холод брався у грудях, мов від зимнього протягу, який пронизував одіж і судомив тіло. Так і зараз він з якоюсь пересторогою шелестів газетами, мов там, поміж сторінок, могло затаїтися щось небезпечне та лихе. Читати видання ці він звик з останньої або передостанньої сторінок, де здебільшого щось надибував про культуру, лише після того переходив на внутрішні і в останню чергу читав передню.
Левицький пробігав очима заголовки, перш ніж на чомусь спинитися, як раптом немов спіткнувся на короткому повідомленні «Арешт С. Єфремова». Як? Що такого міг вчинити Сергій Олександрович, що потребувався навіть його арешт? Він же працював собі в академії, бокував галасливих справ, що затіювала тамтешня влада, ніколи й нікому зла не чинив…
Це вже чверть століття спливло, як Єфремов разом з Грінченком, Матушевським, Модестом Пилиповичем і такими ж небайдужими іншими створювали Українську радикальну партію, ставили на ноги «Просвіту», налагоджували видавничу справу. Вимога широкої національно-територіальної автономії України, вільне вживання рідної мови в школах і адміністративних установах, рівноправ’я і соціальна справедливість у реформованій федеративній державі – то для них були не просто несмілі і сором’язливі побажання. Коли у Львові, коли в Петербурзі, але досить поважними на той час накладами видавали в 1904 – 1905 роках і пускали між люду брошури «Чому у нас досі немає доброго ладу?», «Чого нам треба?», «Як люди собі прав добувають?»…
А ще клопоталися про драматичні й музичні гуртки, створювали товариства українства. Аби діло своє робити не за приказкою «той і ліс, а той по дрова», об’єдналися з демократичною партією і наприкінці 1905 року в Києві утворили Українську демократично-радикальну партію. У керівний орган УРДП – Раду поряд з Єфремовим і Модестом Пилиповичем обрали знову Бориса Грінченка, Федора Матушевського, Євгена Чикаленка. Вже в наступному році відбувся перший з’їзд партії, у прийнятій на ньому програмі йшлося про парламентаризм і федералізм, автономію, Україна мала управлятися виборною народною радою, що сеймом іменуватиметься.
До підготовки вимог про відміну драконівського закону 1876 року попрохали підключитися В.Антоновича і М.Сумцова, партія мала своїх депутатів у І і II Державних Думах. Навіть фракція там була своя – І.Шраг, В.Шемет, П.Чижевський, О. Вязлов аж ніяк не були меланхолійними посланцями. Щотижневик «Рідний край» став офіційним виданням, яке редагував М. Дмитріїв, співредактором був Панас Мирний, серед співробітників тон задавали О.Пчілка, Х.Алчевська, І.Нечуй-Левицький, Д.Дорошенко.
…Модест Пилипович очам своїм не вірив, перечитавши кілька разів замітку у п’ять рядків «Арешт С.Єфремова», він ще і ще шелестів жовтавими сторінками, нахиляючись ліпш роздивитися, мов збирався нюхати навіть, але більше нічого й ніде не знайшов. То ж інтелігентна людина, яка нікому прикрого за натурою не задасть, у злий час, коли в товаристві могли вжити круті вислови, в Сергія Олександровича найстрашнішою лайкою було:
– Квадратовий дурень!
А як зовсім уже припече життя з надуманими і раптовими арештами, то хіба буркне:
– Свинське ідіотство…
– Боже, боже, – холонув Левицький. – Чого ж він не послухався друзів і не виїхав, доки змога була…
Єфремов тільки один раз сказав, що не поїде з цієї землі, але сказав так, що більше до нього з таким не поткнувся ніхто. Сергій Олександрович тягнув хомута в академії наук, тягнув так, аж гужі потріскували, а більшовицька влада до для нього просто не існувала. Своє ставлення він ще в перші дні приходу червоних у Київ оприлюднив у відкритому листі Юрієві Коцюбинському: «Я знав і любив вашого батька… Але я не вагаючись кажу: яке щастя, що він помер, як добре, що очі його не бачили й вуха не чули, як син Коцюбинського бомбардує красу землі нашої й кладе в домовину молоду українську волю…»
«Боже, Боже, – думав Левицький, – як же йому буде за цього арешту, вони ж згноять Сергія Олександровича з його нелукавим характером»,
Модест Пилипович знав по спільній співпраці цю особливість вдачі. Левицький не певен був, що знайдеться ще літератор, який в бік самого Івана Франка наважиться кинути критичне якесь зауваження.
«Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.»… вийшов і розчарував усіх, хто так нетерпляче дожидавсь обіцяної праці. Методу, який подав був Франко в… передмові, тут ані сліду не знайдемо.
Так писав Сергій Олександрович про працю Івана Яковича, працю, якій сам Франко надавав неабиякого значення. І далі:
«Безперечно, фатальна недуга вельми одбилась, а надто на останніх розділах Франкової книги. Це дуже детальний реєстр авторів, книг і виданнів, цілком механічний і без жадної оцінки та перспективи, зате з страшною силою помилок у біографічних та бібліографічних відомостях, у цілому безладний та хаотичний, позначений розпадом колись великого духа».
І так само без лукавства Єфремов говорив про твори інших знаних істориків та літераторів. Про огляд історії Омеляна Огоновського:
«Він дав у своїй праці не так історію письменства, як номенклатуру письменників, окремі етюди й монографії, не зчеплені між собою внутрішньою ідеєю; а в них найбільш приділено місця на переказування змісту творів кожного письменника з одноманітними, шаблоновими увагами естетичної марки та квазіпатріотичними приспівами. Загальні характеристики надзвичайно бліді, позбавлені темпераменту й індивідуальних прикмет; не визначено і не почувається місця, яке займає в історії письменства той або інший письменник, не показано грунту, що з його виросли й поживу мали літературні факти. Праці Огоновського бракує живого нерва або – скажу так – усякої перспективи: постаті письменників немов виставлено всі вряд, і часто вони дуже один на одного скидаються»
Цінуючи «Історію української літератури» Михайла Возняка, Єфремов водночас не таївся із власними заувагами, відверто говорив про «диспропорцію частин», «невиразність основних поглядів» і, врешті, «хаотичність».
У двотомній фундаментальній праці «Історія українського письменства» своє місце Єфремов відвів творчості Модеста Пилиповича.
Коли в Григоренка сама об’єктивність, то з Модеста Левицького (народ. 1866) – саме співчуття, сама сердечність і лагідність. Герої його оповідань – теж одним лицем безпорадна, темна сірома, що часто не може навіть зрозуміти, що і до чого діється навкруги, а не то вже розібрати, «де тієї правди шукати».
Зате з-поза героїв скрізь видно надзвичайно людяну й чутливу вдачу самого автора, що не тільки правдиво з об’єктивного боку перекаже вам подію, змалює перед вами жахливий образ людського убожества, приголомшення й безправності, але й зогріє свої картини теплом чулого серця, осяє промінням вищої людяності. І не те, щоб автор сам од себе говорив усякі сентименти, оті «жалкие слова» – до цього найгіршого з художнього погляду моралізування, не допускає його почуття художньої міри і такту, – ні, він просто кине у відповідному місці дві-три рисочки, якийсь епітет, якесь порівняння, що виявлять перед вами не холодного літописця, а людину з живим, гарячим серцем, яке саме переживає те лихо, що пригнітило його бідолашних героїв.
«Вмостившись на балагулі, – розказує у Левицького лікар, що пережив допіру тяжкі хвилини над безнадійним пацієнтом, – я жадливо вдихав холодне нічне повітря після духоти убогої жидівської хатини. Темна зоряна безодня неба, таємна без краю, наганяла думки про нікчемність нашого світу, нашої науки, всього нашого життя… Так само ті зорі світили й сотні віків попереду, точнісінько так світитимуть знов через сотні віків, наче б під ними й не було людей з їх війнами, з їх радощами, щастям, з їх одчаєм, слізьми, сирітством та недолею… А назад мене, – додає автор, – лишилась та недоля – та обдерта Нухимова хата, нещасна Лейка і, може, є перше щасливий Нухім, бо не чув він уже ні болю, ні нужди, ні голоду, ні відчаю» («Порожнім ходом»).
Модест Пилипович аж зашарівся, як прочитав той відтинок твору, хоча в душі таки згоджувався з Єфремовим: він, як досвідчений художник, швидко й розмашисто черконув олівцем, але то не самовпевненістю стало і поспіхом, а виразними контурами бачення самого Левицького. І так само, наче легенько й обачно рукою, відхиляв і остерігав, аби в своїх творах письменник не хилився, не сповзав у публіцистику, бо то вже дещо інша літературна колія…
«Цей гуманізм Левицького дуже скрашує його маленькі оповіданнячка й надає їм великої краси. Без цього вони були б тільки більш-менш дотепними анекдотами, але сердечний талант автора, його вміння промовляти від серця, писати кров’ю його – підносять їх на височінь літературних творів неабиякої художньої вартості. Кращі з-поміж оповідань Левицького ті, що малюють пригоди з життя затурканих маленьких людей («Забув», «Злочинниця», «Порожнім ходом», «Щастя Пейсаха Лейдермана» й інші), які не можуть собі ради дати, для яких напасті зробились таким звичайним, буденним явищем, що вони без міри щасливі вже тоді, коли пощастило якось ухилитись од одного з ударів, яких доля щедро їм одважує.
Всі оповідання Левицького мають спільну рису, що зв’язує їх внутрішніми зв’язками. Скрізь у нього справжнім героєм буває «смирна, плоха, нужденна» людина, або ціла їх громадка і скрізь доля становить цих людей віч-на-віч з якоюсь сліпою фатальною силою, що спокійно, не помічаючи навіть, перейде собі над людиною, розтрощить її й так само спокійно піде собі далі – трощити знов таких плохих істот.
Це така в житті справді світова річ, що й не зауважив би її, якби автор навпроти того життєвого об’єктивізму не поставив свого суб’єктивного настрою. Дбайливою рукою вихоплює Левицький ці дрібні випадки з гущі життя і ставить перед очима читачеві. Знавець людського серця, Левицький тямить, які струни торкнути в ньому, щоб вони озвалися на стогін «малих сих», тим-то й справляють таке глибоке враження його мініатюри про мініатюрних людей, – тим більше, що він не зійде і з грунту художньої правди й рідко коли схибить на публіцистичну стежку».
…У Модеста Пилиповича зараз лише важкі і похмурі думки набігали, бог смерті Танатос з погаслим факелом у руках, як казала Наталена Королева, не поспішає відлітати з-над берегів Дніпра, і Сергію Олександровичу непросто вирватися буде з-під його жахітливого владарювання…