12. Українське видавництво
Іван Корсак
Після балачки з полоністом у Левицького ще довго, як з шпаркого морозу, не відтавала душа. Звісно, не від жмені із щільно стиснутими пальцями, що тицьнув йому Вось під ніс, і не від його красномовства кулеметної швидкості – бреше він, відродиться інтелігенція в краї, як жита по весні, коли зійдуть брудні, припалі цілозимною кіптявою сніги, он тільки з їхньої гімназії буде стільки добірного цвіту… Брав сум Модеста Пилиповича за побратимами своїми, яких вихори долі розсіяли-розмели по неймовірних світах. Хтось у Парижі, хтось у Відні, одні в Подєбрадах, інші в Варшаві, треті за хвилями океанськими… А ще над іншими, як над Матушевським, могильний хрест на чужій землі, під чужими далекими і колючими зорями…
Особливо за живе Левицького зачепили «журнальчики самопальні» – що тямить цей чолов’яга у відродженні національної преси, а як ширше глянути, то й всієї видавничої справи? Хай спробує ще яке покоління в якійсь державі винести на плечах те, що їм судилося.
Тоді, у січні 1908-го, вони зібралися у київській лікарні на вулиці Тарасівській з єдиною метою – треба щось робити з медичною термінологією. Осип Юркевич, Василь Королів-Старий, Михайло Орловський, як і Модест Пилипович, у влади значилися неблагодійними, тільки недавно випущені з «романівських дач».
– Як же ми можемо сподіватися на вкорінення української мови, – говорив Василь Королів, хитаючи в руці товстезний медичний словник, мов пробуючи його на вагу, – коли всі рецепти виписуються латиною, а історії хвороби ведуться винятково російською.
– Тут дискусії, звісно, не буде, – згоджувався Юркевич. – І є вже в наших колег чималі наробки. Але необхідне якесь особливо мудре редагування, воно має бути визнане медичною громадськістю, добрі мовники благословити… Якщо, для прикладу, астму перекладемо «ядуха», то згодяться, гадаю, усі. А ось азот пропонують писати «душець», аміак значитиметься як «смородець», амбулаторію як «прихідня»… Що з цього зберегти і ввести у майбутні словники, а що змінити – то ще чималий шмат роботи, і то такий, що не відкладеш на післязавтра.
– Воно то так, колеги, але буде наступна проблема, – додав від себе Модест Пилипович. – Добрі словники, як піднатужитися, можна мати вже за кілька років. Але де їх видавати? Знаю з власного досвіду, коли писав популярні брошурки про сухоти, коросту, пранці чи малярію. Де я тільки не никався з тими брошурками… То не хочуть друкувати, бо ж не на «общепонятном» підготовлене, то як бажання та розуміння є, але знов шрифтів українських кат-ма. У цю стіну, будьте певні, впремося неминуче.
– Треба своє видавництво, – уголос подумав Василь Королів.
Слово за слово, і дійшли згоди його зорганізувати, для початку скинеться кожен із тут присутніх по п’ятдесят карбованців. Не які гроші для об’ємної справи, але важливо почати – за орієнтир можна взяти недавно закрите владою кооперативне ростовське видавництво «Донская речь». Воно, хоч і мляво, але трохи друкувало твори українських авторів та мало наробки у розповсюдженні книги.
Ідея видавництва «Час», започаткована лікарями тоді на вулиці Тарасівській, не полишала глухою київську інтелігенцію. Поступово до гурту доєднувалися юристи, письменники, не стали цуратися ділові люди, небайдужі української справи, у «товариство на вірі» (так записано було у паперах організаційну форму, що вельми тішило багатьох) через кілька років вступило вже дві з половиною сотні киян і не тільки. З першої «складщини» вдалося видати таки з десяток назв вельми потрібної літератури, через три роки під силу стало ухвалити перший план видання «серйозної історичної белетристики», де немало прислужився Гнат Хоткевич. Далі почали налагоджувати ділові стосунки з провідними європейськими видавництвами, бо досі український видавець жив, мов на хуторі, переклади зарубіжних бестселерів українською були, та не видавалися.
Мало не підтанцьовуючи та забуваючи, що повернуло уже на шостий десяток літ, ходив Левицький в шевченківські дні тисяча дев’ятсот сімнадцятого – товариство на гроші Євгена Чикаленка купило друкарню, що належала раніше… чорносотенному часописові «Двуглавый орел».
– То символічно, – потирав Модест Пилипович руки, мов шпари зайшли у них на добрячому різдвяному морозі. – Верстати, що досі супроти України працювали, хай тепер крутяться для нашої справи.
І справді, з верстатів, що раніше пекли людиноненависний, ксенофобний друк, пішли добротні українські і зарубіжні романи і повісті, біографії славетних діячів культури, дитяча література, наукова рідною мовою, шкільні підручники, календарики та періодичні видання.
А ще раніше, коли тільки настала можливість видавати щоденну українську газету, до справи підійшли вельми зважено. Редакційний комітет створили з десяти чоловік – окрім Модеста Пилиповича в склад його ввійшов Б.Грінченко і його дружина Марія, С.Єфремов, Ф.Матушевський, В.Дурдуківський, В.Козловський і троє видавців. Саме на їх, В.Семиренка, В.Леонтовича і Є.Чикаленка, лягав фінансовий тягар та ділове ведення.
Спотикнулися вже на початку – губернатор, що за версту відчував дух редакційного комітету, не дозволив ані газету, ані журнал.
– Переплив море, та й при березі утопився, – говорив Левицький на наступному засіданні комітету. – От якби подати папери на кілька видань, хай би те значилося на різних людей, тоді щось би мало проскочити..
Думка пішла кочувати товариством, її перекидали з вуст на вуста, як перекидають хлопчаки жарину з долоні на долоню, поки вона не схолоне, а коли таки схолонуло по ходу висловлене міркування, то знайшлося прийнятне усім рішення. Газету «Громадська думка» і журнал «Нова громада» реєструватимуть на Леонтовича, а газета «Рада» хай буде на Грінченка,
Задумка цього разу, на превеликий подив усіх, вдалася.
А далі закрутилося редакційне колесо зі звичною для всіх редакцій метушнею, суперечками, що спалахують на мить як болотні вогники, що поблимають-поблимають і тут же гаснуть; кожен з нетерпінням чекав, як свята, виходу першого номера «Громадської думки», до того ж вихід її дійсно співпадав з новорічними святами.
За три дні до так жданої і жаданої події на порозі редакції постав переляканий кур’єр:
– Сергія Єфремова арештували!
Сергій Олександрович тягнув чималий віз роботи, тим арештом, можливо, влада взагалі хотіла зірвати справу або, принаймні, застрахати добряче.
Але газета вийшла, її розкуповували, не вельми торгуючись, на трамвайних зупинках хлопчаки – продавці розмахували нею, наче новим національним прапором.
Наступного дня на порозі редакції постав уже не кур’єр, а носатий, смуглявий і темноволосий поліцейський, та ще й з двома помічниками.
– Обшук наказано!
І він обвів навкруг носом, немов ту крамолу мав на нюх визначити.
Шкрябалися по закутках і трясли довго, та все марно: редакційні на всяк випадок ще раніше заховали тираж, залишивши для можливих поліцейських хіба пару сотень.
Другий і третій номер видання випустили дещо «тихішими», щоб приспати настирне всевидяще око. Оригінальний винахід сперш пошепки обговорювали, але він все таки дійшов до Чикаленка – одночасно з номером на вичитку носити хабара цензорові Сидорову та секретареві Опатовському.
– Чого там вагатися – носіть, хай вони тріснуть… У нас хіба Модест Пилипович запротестує.
І прищуреним, з лукавинкою поглядом Чикаленко глипнув на Левицького.
– Читав якось я, коли будували Хрестовоздвиженський храм на Волині, – відказав, посміхнувшись у тон, Модест Пилипович, – то місцеві братчики задля отримання дозволу возили хабарі у Варшаву, польському королю, і в Константинополь, для оточення патріарха. А в нас також діло святе…
Звідки знати було Левицькому, що в тому храмі йому не раз молитися – Хрестовоздвиженська церква буде для учнів Луцької української гімназії приходською.
А тоді, отримавши загальне благословення, чергові редактори у відбитки сторінок не забували покласти парочку хрустких асигнацій – цензор ховав їх без видимої соромливості, тільки один раз прискіпливо взявся асигнацію до світла видивлятися, певне, видалася йому фальшивою.
Майже вісім місяців «Громадська думка» не давала спати українській совісті, та врешті грянув грім, який таки мав колись грянути – газету закрили. Знову наручники надягнули Єфремову, а з ним Хохличу, Квасницькому, тільки секретареві редакції Козловському пощастило виїхати за кордон. Та вже через двадцять сім днів продавці-хлопчаки на вулицях Києва розмахували над головами новою газетою «Рада», що перейняла справу загиблого видання. Автори ховалися за псевдоніми і криптоніми, аби бодай якось убезпечитися від переслідувань.
Модест Пилипович одного разу, мов для забавки, спробував перерахувати свої власні псевдо, під якими він друкувався. М.Пилипович, М.Поліщук, М.Л.Залізничний, Макогоненко, Виборний, Дід Модест, М.Вигнанець -нарахував п’ятнадцять та й махнув рукою. Але, певне, важко було б у цій справі позмагатися з Сергієм Єфремовим, у якого потім уже тих псевдонімів нарахують понад сорок. Поважним конкурентом у цій справі був, звісно, Федір Павлович Матушевський.
А творилося видання нерідко в шпарких, як окріп, дискусіях та суперечках, невсипущому пошукові достойних і цікавих матеріалів, а ще – грошей… В листі до відомого публіциста Василя Доманицького Євген Чикаленко так описуватиме окремі перипетії тодішнього їх життя.
«Слава богу, тепер у нас в редакції настала злагода, тиша, яку можна вважать за райське життя в порівнянні з тим, що ми переживали в 1906 році. Ви, яко вітер, десь літали тоді і не були в нашій гущі, то й не знаєте тих мук, які ми тоді переживали, а особливо я, що був тим буфером, об який раз-у-раз стукались дві ворожі сили – Леонтович та Грінченко.
Се моє становище вкрай розстроїло моє здоровля, і я мусів тікати за границю в санаторію; але Бог з ним, з тим минулим. Слава Богу, що воно вже минуло і що тепер залагодились у нас відносини зо всіма «славнозвісними» українцями, само собою, окрім тих, що вигукують, по безсмертному виразу Модеста – «Або жовтень, або я!»
Але ніяк не налагодяться відносини з передплатниками, т. є. з публікою. Все таки число їх вертиться круг заклятої цифри – 1500, як у покійної «К[иївської] Старини» коло 500. То набереться вже 1600-1700, а потім дивись – упало на сотню, дві і т.д. Багато сьому причин, але найголовніша та, що нема публіки, звиклої до літературної мови, мало літераторів, звиклих до народної мови. Я вже починаю привикати (та й пора! бо вже 3-й рік), що нам щоразу доведеться докладати не менче, як по 20 т[исяч] рублів і клопочусь, аби роздобувати ті гроші, бо, на мою думку, газета мусить бути, хоч би вона мала всього на всього 150. а не 1500 передплатників.
А тим часом хочеться таки побільшити число передплатників, для сього ми робили все можливе, між ничим (іменно між ничим), треба вжити всіх заходів, аби й газету зробити цікавішою, поскільки се можливо з нашими літературними силами».
Не так просто було згуртувати добрий колектив авторів, немало з талановитої інтелігенції охочіше співпрацювало з російськомовними виданнями – і серед цього моря українська газета була лише острівком, що відчайдушно мав витримати, вистояти і не бути розмитим велетенськими шовіністичними хвилями.
«Але високоталановитих письменників, – йшлося далі в листі Євгена Чикаленка до Василя Доманицького, – (як Шевченко, М.Вовчок, Куліш) ми теж зараз не маєм; не маєм й одного видатного юмориста, бо «хохлацький» юмор розплився по всіх 25 чи 39 міліонах нашого люду і в кожному сидить десь «під вусом», а на папері рідко виливається. Хоч сядь – тай плач! А треба ж щось зробить, щоб газета була цікавіша, щоб більше люду її передплачувало, бо чим далі, тим трудніше добувать гроші на доплату дефіцитів; вже починають люде губити віру, що вона може стать на ноги, вже переконуються, що дефіцит цей стане хронічним».
Ті ж, хто працював у редакції, себе не шкодували.
Через роки, уже в Подєбрадах, куди доля закине Левицького з Чикаленком, за обіднім столиком згадуватиме Євген Харлампійович:
– Коли після повернення з-за кордону я зайшов у редакцію і побачив Матушевського, то аж охнув… Він страшенно зблід, пожовк, виглядав зовсім хворою людиною. Та й не дивно, бо окрім каторжної праці, він ще не доїдав і не досипляв увесь час. Жив він у Боярці, де дружина його служила земським лікарем, щодня і в дощ, і в завірюху треба було бігти на двірець, їхати до Києва, сидіти по кілька годин у редакції не ївши, потім знову їхати у Боярку. Часто-густо треба було зоставатися і на вечір… Це з його боку була така самопожертва, таке геройство духа, що коли наша преса матиме будуччину, коли вона розів’ється так як у людей, то ім’я Федора Матушевського повинно нею возвеличитися на вічні времена, як нашого першого мученика преси.
…Войцех Вось, потрішки заспокоював сам себе Модест Пилипович, може образити його ще гонорово-зверхнім «журнальчики самопальні», але він не здатен спинити найголовнішого, що відчуває, що його злить і чому він не в силі уже на заваді бути – гімназійна молодь з «тутешньої» стає українською. І для цього немає великих чи малих справ, однаково потрібні і вистави аматорські, і музеї та виставки крашанок, і гурток бандуристів, і ті ж згадані ниньки журнали. Колись Чикаленка, як вже був в еміграції, вивели з себе дещо іншим рипом, неладами і гетьманством своїх милих колег. З біллю писав тоді він:
«Я давно кажу (між своїми), що я не вірю в будучність нашої нації, нації рабів. Народ з такою благодатною почвою і кліматом, без натуральних границь, мусить загинути од натиску сусідів. У нього не виробилося самодіяльності, сили опиратися ворогам. В самі найкритичніші моменти в історії він починає внутрішню боротьбу, власне боротьбу особисту, за булаву; се нація, у которої анархізм доведений до абсурду – до абсолютизму. «L’Ukraine c’est moi» (Україна – це я) – се девіз багатьох українських діячів в історії і тепер. У нас перше всього на думці «я», а громадські інтереси тільки декорація. Але в житті я держусь правила: «А ти, Марку, грай!» Будем грать, скільки стане сили, а після нас нехай грають інші, але пісня наша буде та сама».
Ні, пане Вось, не зміниться пісня, навіть коли в землю піде моє покоління…