18. В’ячеслав Липинський
Іван Корсак
Похоронна процесія тихо рушила від родинної садиби, люд, що зібрався звідусіль на обійстя, витягувався в довжелезну ріку, бо не тільки затурцівці прийшли провести в останню путь В’ячеслава Липинського, а й під’їхало чимало з сусідніх сіл – підводи півколом оточили садибу, мов козацький табір, і коні втомлено хилитали головами, відганяючись від в’їдливих, мало не завбільшки з горобців, липневих гедзів. З воєводського міста Луцька також прибула немала делегація, поруч з Модестом Пилиповичем йшли відомі у краї інженер Пилипчук, Петриківський, Редькович, Тиравський з дружиною, директор української гімназії Білецький, несли вінки від Товариства імені Лесі Українки, від гімназійного колективу, українського клубу «Рідна хата».
В’ячеслав Липинський був католиком за віросповіданням і процесію очолювало католицьке священицтво, але коли порівнялися з православним храмом, в сумну ріку долучилася процесія і з цієї церкви. «Українців чомусь найбільше об’єднує горе», – полинна думка спливла в Модеста Пилиповича. Легкий вітер хитав хоругви, що зблискували на сонці позолотою, похоронний дзвін плив над селом, над охайно доглянутими полями, де вже наливався пшеничний колос – добрі пшениці, зауважив про себе Левицький, родина Липинських не тільки інших до діла кликала, а й сама толково хазяювала.
Модест Пилипович знав про брата покійного, що мав уже славу талановитого агронома, вченого, селекціонера, який вивів нові сорти пшениці й картоплі, призвичаєні до цієї землі і сонця, і не тільки на своїх полях ті сорти висівав і висаджував, а й з земляками своїми ділився.
Сумовитий дзвін в переджнивному небі плив над головами небачено досі людної в Затурцях процесії, де йшли старе й мале, люди різної віри та поглядів. «І справді, – думав Левицький, – чомусь тільки біда нас з’єднати здатна. Але як би там не було, сьогодні Яфет дужчий Хама, і ми таки Яфетові діти, з племені Яфета, як називали себе у вісімнадцятому сторіччі козаки». Модест Пилипович згадував останню свою зустріч з Липинським в Австрії, куди приїхав після Італії і де думав навіть постійно жити.
В’ячеслав Липинський, попри хворобу, що все дужче насідала на нього, – туберкульоз нажив ще в першу світову війну, – попри невизначеність майбуття видавався Модесту Пилиповичу доволі діяльним і жвавим.
– Негадана зустріч… Розкидало нас, розмело, Модесте Пилиповичу, – говорив Липинський як про давнє, переболіле, притишене роками. – Ви змушені полишити нашу місію в Греції, а я сам покинув, опісля двох гірких розмов з Петлюрою, посаду посла у Відні. Не вибудували той дім, що бачився нам, хоч і по різному…
– Ще не вечір, – Левицький сам дивувався тому спокою у своїй душі, хоч не знав, де йому доведеться жити, що буде робити і чи матиме завтра за що поснідати.
– Ось читав саме Донцова, дивився його статті в німецькій, швейцарській і польській пресі. Він вибудувати державу гадає через націю. – Липинський зашарудів, шукаючи потрібне, у жмуті різномовних газет, що доброю гіркою вивищувалися край столу. – В Україні, на розстанях всіх європейських шляхів, куди люд з різних країв вітром заносить, я ж гадаю, державу можна створити лише на грунті територіального патріотизму, незалежно від етносу, віри і соціальної щабельки, на яку хто здужатиме видряпатися. Тільки відчуття спільної землі може стати надійною зв’язкою.
– Мені ваше бачення ближче…
– Знаєте, несподівані думки набігають інколи, – Липинський пристукнув у стіл газетною пачкою, рівняючи краї. – Є одна в нас особливість у цій зв’язці. Подивімся на історію України. Приходять в дикі, запущені степи перші піонери – «романтики». Відвагою і працею заводять перше господарство, одкривають землю, молоком і медом пливучу. На запах цієї землі вилазять зараз скрізь із своїх нор «практики». Вони усувають «романтиків», починають палити ліси на поташ, заводять на Україні анархію і безладдя і кінчають свою «практичну політику» руїною. За якийсь час – «відродження». Знов піонери-«романтики», що задумають велике, «щоб Русь знову стала Руссю», що мрію про Великого гетьмана в свому серцю леліять. «Практики» сидять тоді по «спілках» з гнобителями, сміються з шалених дум і кплять з «романтиків». Починають здійснюватися мрії – і ролі міняються. Геть «романтиків» – до практичної політики. І козаччина Богдана Хмельницького перемінюється в «малоросійських» блюдолизів, Мамаїв-вошобойців і ліврейних лакейчуків. З Могилянської академії робиться школа плазунства. . З незалежної України робиться УСРР. Зовсім так, мов би то йде суперництво синів біблійного Ноя – Яфета і Хама.
– Якщо удавка для народного духу безсилою виявилася в часи Котляревського і Шевченка, то зараз тим паче… Ми щойно тільки на хвильку свіжого повітря хапнули, не вічне тепер чужоземне поневолення і бездержавність.
Липинський скрива глипнув на Модеста Пилиповича, мов той його навмисне образив і не збирається вибачитися.
– Хвороба бездержавності не в причинах зовнішніх, вона не травматичного походження, то наше внутрішнє, органічне.
– Не згоден, – покивав Левицький чомусь головою так, мов насправді погоджувався. – Надто часте і болісне те травмування.
– Та українська національна ідеологія, та віра українська, з якої виріс Шевченко, з якої виросло наше відродження, з якої виросли ми – це стара віра колишньої старшини козацької, це індивідуальна моральна вартість тих – народною масою козацькою з-посеред себе в війні і праці виділених найкращих людей: гетьманів, полковників, осавулів, сотників, що, газет тоді не маючи, живим словом про свої діла й заміри лицарські оповідали …
У кімнату, скрадливо прочинивши двері, зазирнув секретар, єдиний помічник Липинського, і постукав по склові кишенькового годинника, нагадуючи про порушення режиму. Та Липинський тільки нервово крутнув головою:
– Перший раз в історії України знайшовся представник старшої батьківської верстви, що не підлизуючись до хамства, не кланяючись йому на всі чотири сторони, зважився взяти на себе страшний тягар верховної української влади. І вперше в цьому столітті Хам був посоромлений.
– Не певен, не знаю, – так само, немов потверджуючи почуте, похитав головою Левицький. – Тільки до глибини душі переконаний, що єдиною силою, яка поможе Яфетові проти Хама, має стати національна інтелігенція – їй на роду писано бути фундаментом духу.
Липинський невдоволено кинув пачку газет до великої стоси, та стоса розвалилася і газети попадали на підлогу, то ж заходився збирати і наново давати лад.
– І російська, і українська інтелігенція, на жаль, в минулі десятиліття зхамилися в немалій мірі, набралися соціалістичної чухавки, набавили нею весь нарід і помогли торжеству Хама. Має бути створена з різних класів провідна верства, еліта – тільки вона дасть толк державі у формі потомственого гетьманату. Однак не східного, дикунського і деспотичного взірця Івана Грозного, а на кшталт цивілізованого англійського.
…Все спадала на думку та розмова з Липинським в час останньої зустрічі, багато переговорили і однаково не договорили – ще двічі заглядував стривожений секретар, тепер уже зовсім не скрадливо прочиняючи двері. Ідучи в процесії за труною покійного, Левицький немов договорював несказане…
А над головами люду плив похоронний дзвін, розливався над селом і полями, як раптом до тої сумовитої мелодії долучилася ще одна – і Модест Пилипович мимовільно підняв голову. «Жайворонок! То душа його щось хоче сказати, чого не могла, стільки років полишивши рідне обійстя».
Хай же душу твою прийме Творець до праведних, думав Левицький у надмогильній тиші, де тільки земля з лопат стугоніла об домовину, бо заповітом покійник наказав хоронити саме так, без промов. Спинилося серце, що віддано билося заради своєї землі, билося невтомно, що, видавалося, і в труні не спинятиметься – за тим же заповітом по смерті лікар мав проколоти серце. У вічному бою з Хамом ти відійшов непереможеним…
…Звідки було знати Левицькому, що Хам один раз ще помститься Липинському. Кладовищні злодії через роки розкопають могилу, прах викинуть на траву, а з алюмінієвої труни виплавлять і продаватимуть миски та ложки. З приходом совітів католицьке кладовище випрасують бульдозерами, а замість скульптури Божої Матері встановлять бетонного жеребця, бо розмістить тут нова влада племінне об’єднання.
Та не вічним було торжество Хама.