Біографія

Є. Шабліовський, Б. Деркач

В середині XVIII ст. стародавнє українське місто Полтава мало чим відрізнялося від великого села. Це було невеличке містечко, з 1000-ю дерев’яних, низьких, але чисто знадвору вибілених будиночків, з яких всього 2 чи 3 кам’яних [«Путешественные записки Василия Зуева от С.-Петербурга до Херсона в 1781 н 1782 г.», СПб., 1787, стор. 204 – 205.]. В одному з дерев’яних будиночків на високій горі, неподалік від Успенської церкви, в сім’ї канцеляриста міського магістрату 9 вересня (29 серпня за ст.ст.) 1769 року народився Іван Петрович Котляревський.

З подвір’я садиби Котляревських відкривався чарівний краєвид: серед розкішних луків повивалася спокійна Ворскла; навколишні хутори і села потопали у вишневих садках і тополиних гаях, далі – темніли ліси. Серед цієї мальовничої природи і пройшли дитячі та юнацькі роки майбутнього письменника. Дитинство Котляревського, за свідченням біографа О. Терещенка, проходило в повсякчасних нестатках:

«Нерідко доводилось йому вдовольнятися одним шматком хліба й ходити босим; але жива й весела вдача допомагала йому переносити домашні нестатки. З дитячих років виявилась у нього охота до читання і старанність у заняттях» [«Основа», 1861, лютий, стор. 164.].

Початкову освіту Котляревський здобув, як гадають його біографи, у дяка. У 1780 році він вступає до семінарії, яка була на той час єдиним середнім навчальним закладом у Полтаві. Семінаристи жили в надзвичайно важких умовах; у навчанні панувала схоластика, зубрячка.

«Погано у нас було і не дай боже, як погано! – згадував пізніше Котляревський. – Бурса скидалася на зборище якихось іноплемінних, поділених на сім ї, артілі, що завжди ворогували між собою. Вчили нас казна-чому і вчили як-небудь» [«Северная пчела», 1863, № 80.].

Але на той час в семінарію вже починали проникати й нові віяння. Юнак Котляревський вивчає стародавні, а також німецьку й французьку мови, знайомиться в античною літературою, зокрема з творчістю великого римського поета Вергілія. і Молодий семінарист виявляє інтерес до творчості російських) письменників XVIII ст – Ломоносова, Кантеміра, Сумарокова та інших. Перебуваючи в семінарії, Котляревський захоплюється віршуванням За свідченням С. П. Стебліна-Камінського, «ще в юному віці Котляревський мав пристрасть до віршів і вмів до всякого слова майстерно добирати рими, дотепні і вдалі, за що товариші його по семінарії прозвали «рифмачем» [С. Стеблин-Каминский, Воспоминания об И. П. Котляревском (Из записок старожила), Полтава, 1883, стор. 20.]. Можливо, ще в семінарії Котляревський почав перелицьовувати поему «Енеїда» класика римської поезії Вергілія.

Після смерті батька Котляревський у 1789 році залишає семінарію, хоча його, як одного з кращих учнів, і збиралися відрядити для дальшого навчання до Олександро-Невської головної семінарії в Петербурзі. Двадцятирічним юнаком Котляревський починає служити в Новоросійській канцелярії, що містилася в Полтаві. Згодом він вчителює у поміщицьких маєтках, зокрема в Золотоніському повіті на Полтавщині. На власні очі бачив молодий Котляревський свавілля й жорстокість поміщиків, які нещадно визискували кріпаків. Тут, у сільських умовах, Котляревський мав можливість глибше познайомитись з життям трудящих мас, з побутом і звичаями народу. За свідченням сучасників, Котляревський любив вчащати

«на зборища і забави народні і сам, переодягнений, брав участь у них, уважно вслухався в народну говірку, записував пісні й слова, вивчав мову, нрави, звичаї, обряди, повір я, перекази українців, ніби готуючи себе до наступної праці; і справді, з цієї практичної школи виніс він глибоке знання малоросійського наріччя і побуту народного» [С. Стеблин-Каминский, Воспоминания об И. П. Котляревском (Из записок старожила), стор. 21.].

Все це, безумовно, дало йому великий матеріал для майбутньої творчості. Саме в роки вчителювання (1794 – 1796) Котляревський пише перші три частини «Енеїди».

Протягом 1796 – 1808 років Котляревський перебував на військовій службі у Сіверському карабінерському (згодом драгунському) полку. Він брав активну участь у воєнних діях російської армії під час російсько-турецької війни. Будучи ад’ютантом командира 2-го корпусу російської армії генерала Мейєндорфа, Котляревський веде «Журнал военных действий…» про похід російських військ від Дністра до Ізмаїла – з 15 листопада по 17 грудня 1806 року. Особисто відзначився Котляревський у воєнних операціях під Бендерами та Ізмаїлом, де «отличил себя, – за словами Мейєндорфа, – неустрашимостью». Тоді ж, за дорученням командування, Котляревський успішно провів переговори з буджацькими татарами, схиливши їх на бік Росії, за що одержав кілька нагород, зокрема орден Анни 3-го ступеня.

Перебуваючи на військовій службі, Котляревський не залишає літературної діяльності – продовжує працювати над «Енеїдою»; наприкінці 1804 року пише «Пісню на новий 1805 год… князю Олексію Борисовичу Куракіну».

Великої популярності на той час набула «Енеїда» (перші три частини), яка поширювалась по Україні і далеко за її межами в численних рукописних списках. Один із списків поеми потрапив до рук конотопського дідича Максима Парпури (1763 – 1828), який служив тоді у медичній колегії в Петербурзі і займався видавничою діяльністю. У 1798 році він без згоди автора видав у Петербурзі на свої кошти перші три частини «Енеїди» з присвятою «любителям малороссийского слова»; до книжки видавець додав словник «малороссийских слов». 1808 року з являється друге видання поеми.

У 1808 році Котляревський в чині капітана виходить у відставку і їде до Петербурга з надією влаштуватись на цивільну службу, але, не знайшовши там посади, згодом повертається до рідної Полтави, де жила його мати. Під час перебування в Петербурзі Котляревський підготував до друку й видав у 1809 році поему «Енеїда» в чотирьох частинах.

З 1810 року Котляревський обіймає посаду наглядача Полтавського будинку для виховання дітей бідних дворян, заснованого за проектом письменника В Капніста – автора відомої сатиричної комедії «Ябеда» і знаменитої «Оди на рабство». На відміну від інших навчальних закладів головне місце посідали тут загальноосвітні предмети. Просвітитель за своїми переконаннями, Котляревський прищеплював вихованцям ідеї гуманізму справедливості, постійно піклувався про матеріальне забезпечення учнів.

Педагогічну діяльність Котляревського високо оцінив декабрист М. М. Новиков у листі до секретаря «Вільного товариства аматорів російської словесності» А. О. Нікітіна у 1818 році. «Чиновник цей (Котляревський. – Ред.), – писав він, – у колі вихованців є шанованим і строгим батьком» [«Киевская старина», 1905. кн. 4, стор. 242]. Цікаво, що серед учнів І. П. Котляревського був Михайло Остроградський, майбутній видатний український математик, академік Російської та кількох іноземних академій.

Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року, Котляревський, охоплений загальним патріотичним піднесенням, відгукнувся на пропозицію генерал-губернатора Я. І. Лобанова-Ростовського взяти участь у формуванні на Полтавщині козачих полків, йому було доручено формування 5-го козачого кінного полку у м. Горошині Хорольського повіту. Полк було сформовано за сімнадцять днів. Успішно виконавши доручення генерал-губернатора, Котляревський повертається до улюбленої справи, до своїх вихованців, «оставленных без должного призрения».

Працюючи наглядачем будинку для виховання дітей бідних дворян, Котляревський увесь вільний час віддає літературній праці, пристрасно захоплюється театральним мистецтвом, зокрема керує аматорським театром, бере активну участь у постановці багатьох п’єс, «прегарно виконуючи комічні ролі».

У 1818 році письменника призначено директором Полтавського театру. Тоді ж він познайомився з молодим талановитим актором М. С. Щепкіним, який прибув до Полтави з Харкова у складі трупи І. Штейна; Котляревський сприяв викупу Щепкіна з кріпацтва. 26 липня 1818 року у Полтаві було влаштовано спектакль («в награду таланта актера Щепкина для основания его участи»), а також відкрито підписку на спектакль «среди состоятельных граждан и помещиков». Котляревський брав найактивнішу участь в організації і проведенні цих заходів, а своєю літературно-театральною діяльністю сприяв розвитку таланту Щепкіна; за свідченням С. Стебліна-Камінського, саме для Щепкіна була написана роль виборного. У 1819 році на сцені Полтавського театру були поставлені щойно створені Котляревським п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» за участю М. С. Щепкіна.

Перебуваючи на посаді директора театру, Котляревський займався не тільки адміністративними справами; він турбується про репертуар театру, про підвищення його художнього рівня. Письменник постійно відвідує репетиції, допомагає своїми порадами акторам; коли було потрібно переробити якісь місця в п’єсах, Котляревський, як згадує брат М. С. Щепкіна А. С. Щепкін, «зараз же придумував нові розмови або вирази, які цілком заміняли ті незручні місця, особливо у віршах: він дуже добре володів версифікацією» [«Російсько-українське літературне єднання», вип. 1, К., Держлітвидав України, 1953, стор. 90].

У 1818 році Котляревський вступив до полтавської масонської ложі «Любов до істини», заснованої одним із організаторів декабристського «Союзу благоденства» Михайлом Новиковим, який на той час був управителем канцелярії полтавського генерал-губернатора. На слідстві у справі декабристів М. Муравйов-Апостол показав, що масонська ложа у Полтаві служила «розсадником для таємного товариства». Найздібніших членів її Новиков залучав до «Союзу благоденства».

Важко сказати, наскільки Новиков посвятив Котляревського в справи декабристів і як поставився письменник до програми дворянських революціонерів. Але суспільна і літературна діяльність Котляревського переконливо свідчить, що він багато в чому поділяв ідеї декабристських кіл.

У 1818 році Котляревського було запрошено до харківського «Товариства аматорів красної словесності», а згодом (у 1821 році) за рекомендацією М. Гнєдича «Вільне товариство аматорів російської словесності» в Петербурзі, що було осередком декабристського літературного руху, обирає письменника своїм почесним членом, «поважаючи відмінні знання його в науках і вітчизняній словесності». Діяльну участь в роботі товариства брали на той час письменники-декабристи К. Ф. Рилеєв, брати Бестужеви, Ф. М. Глінка та інші видатні люди передової Росії. На засіданнях товариства у 1821 – 1822 роках читались і обговорювались фрагменти з п’ятої частини «Енеїди». Згодом вони були опубліковані на сторінках друкованого органу товариства – в журналі «Соревнователь просвещения и благотворения».

Котляревський постійно цікавився українською етнографією, глибоко вивчав народну творчість, історію України. Не випадково такі визначні діячі тогочасної науки, як Д. Бантиш-Каменський, М. Погодін. І. Срезневський, консультувалися у Котляревського з питань історії та філології. Посилання на Котляревського зустрічаємо і у творах К Ф. Рилеєва при поясненні українських висловів, зокрема в поемі «Войнаровский».

У 1827 році Котляревський призначається попечителем полтавського «богоугодного закладу», виявляючи й на цій посаді гуманне ставлення до людей, прагнення полегшити їхню долю.

Є певні підстави гадати що Котляревський брав участь у виданні полтавського рукописного сатиричного журналу «Полтавская муха», про який Т. Г. Шевченко у повісті «Близнецы» писав, що ця «Муха» була «», яка сміливо викривала «пошлость или низость людскую».

У 1835 році Котляревський через хворобу виходить у відставку, продовжуючи невтомно працювати на літературній і науковій ниві. Це була надзвичайно освічена людина. В його бібліотеці, за свідченням сучасників, були книги латинською, французькою, російською і польською мовами, серед них – твори французьких енциклопедистів, Вольтера, багато російських та іноземних журналів, збірників, альманахів. Він підтримував творчі зв’язки з передовими людьми Росії – М. Гнедичем. О. Сомовим, І. Срезневським, Д. Бантиш-Каменським та іншими. У себе в Полтаві Котляревський приймав М. Гоголя, М. Погодіна, О. Ізмайлова, І. Срезневського, В. Пассека.

Котляревський до останніх днів свого життя лишався щирим другом трударів. Полтавчани глибоко поважали і любили «высокого худощавого старичка в белом полотняном халате и в соломенной простой крестьянской шляпе», як охарактеризував його Шевченко в повісті «Близнецы». Скромність і простота завжди були властиві поетові. Тим, хто звертався до нього, Котляревський подавав «добрі й корисні поради і по змозі допомагав» [«І. П. Котляревський у критиці та документах», К., Держлітвидав України, 1959, стор. 65.].

Незадовго до смерті Котляревський передав харківському видавцеві О. Волохінову рукопис своєї «Енеїди» в шести частинах, а І. І. Срезневському рукописи п’єс «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник».

10 листопада (29 жовтня за ст.ст.) 1838 року Котляревського не стало. Поховано його в Полтаві на міському кладовищі під вітами розлогої тополі, як він і заповідав «Вся Україна з вдячністю вспом’яне Котляревського, – писав С. ‘Стеблін-Камінський. – Кожний малоросіянин із глибини душі згадає про нього… Дорогоцінне ім’я творця перелицьованої «Енеїди» і «Наталки Полтавки» збережеться назавжди в пам’яті народній подібно до народної пісні, подібно до легенд незабутньої старовини» [«І. П. Котляревський у критиці та документах», стор. 66.]. Ряд російських і зарубіжних видань відзначили смерть І. П. Котляревського.