«Москаль-чарівник»

Є. Шабліовський, Б. Деркач

Рисами реалізму й народності позначений і другий драматичний твір Котляревського – одноактна п’єса «Москаль-чарівник». За жанровими ознаками ця п’єса наближається до водевіля. Але, як відомо, сам письменник назвав її оперою. І це не випадково. «Москаль-чарівник», як і «Наталка Полтавка», своїми драматургічними прийомами, типологічністю ідейно-тематичних тенденцій близько стоїть до комічних опер кінця XVIII – початку XIX ст. Крім того, своєю п’єсою Котляревський переслідував не лише розважальні, а й моралістичні, виховні цілі.

Навколо питання про джерела «Москаля-чарівника» довго точилися суперечки. Окремі дослідники намагалися відшукати джерело комедії Котляревського у французькій літературі. Однак було б не вірно зводити роль Котляревського до «переспівувача» іноземних сюжетів. Тепер ні в кого не викликає сумніву, що основним джерелом «Москаля-чарівника», як і інших творів Котляревського, було передусім реальне життя, тогочасна дійсність. Безперечно, при створенні п’єси драматург спирався також на художній досвід української, російської й зарубіжних літератур. Народна творчість – анекдоти, легенди, оповідання – завжди привертала увагу письменника.

Соціально-побутовий конфлікт, покладений в основу «Москаля-чарівника», знайшов своє відбиття в багатьох народних піснях і анекдотах. Але традиційний сюжет про зрадливу жінку знайшов у Котляревського нове, оригінальне трактування. Замість образів жінки-зрадниці та її недоумкуватого чоловіка драматург подав образ вірного подружжя.

Весела й дотепна Тетяна та її добродушний Чупрун змальовані автором чесними, щедрими душею людьми, не здатними до лицемірства й капості Незлобивий по природі Михайло прощає Финтикові залицяння до своєї жінки, яку щиро кохає і якій вірить.

На перший погляд, Тетяна – легковажна жінка, яка у відсутність чоловіка дозволяв Финтикові учащати до неї і навіть запрошує до себе на «пряжену ковбасу, печену курку і пляшечку запіканої». Ллє, як з’ясовується далі, робить вона це з добрим наміром – провчити розбещеного панича-залицяльника. Тетяна відчитує Финтика за негідну поведінку, бездушність, за його погордливе ставлення до своєї матері. «Ви думаєте, – говорить вона Финтику. – що пайматка ваша уже і гірша од вас затим, що ви письменний, нажили якийсь чинок, що одежа около вас облипла, і причепили, не знаю для чого, дворянську медаль? Та вона ж вас родила, вигодовала, до розуму довела, перше до дяка оддала учитись читати, а послі до волосного правленія писати».

Здоровий розум, почуття власної гідності Тетяни виразно виявляються і в її стосунках з солдатом. З’явившись у хаті Тетяни, солдат своїм удаваним суворим виглядом хотів залякати господиню дому. Але це не вдається «служивому»; Тетяна розвінчує його чванливість, дещо зверхнє ставлення до «мужиків». Адже і ти мужиком був, поки тобі лоба не виголили та мундира не натягли на плечі, – іронічно звертається Тетяна до солдата. – Якби я не жінкою була, може б була лучшим солдатом, як ти».

Носієм чужих народові звичаїв виступає в п’єсі чиновник-канцелярист Финтик. Здобувши деяку освіту в місті, цей невіглас пишається своєю «письменністю», стидається свого «мужицького» походження, не може «без стыда и не закрасневшись называть матушкою просто одетую старуху» – рідну матір. Лакейська «цивілізація» Финтика виявляється і в його зневажливому ставленні до народних пісень; вона прекрасно передана і мовною характеристикою. Мова Финтика пересипана канцеляризмами, перекрученнями, сумішшю українських та російських слів.

Розкриваючи характери простих людей – носіїв здорового начала, Котляревський переконливо доводить перевагу народної моралі над мораллю панів і чиновників. Цим «Москаль-чарівник» наближається до «Наталки Полтавки». Ідейно-художній рівень п’єси дещо знижує неприхована моралізаторська тенденція.

Драматичні твори Котляревського мають славну сценічну історію. З великим захопленням сприймали їх на Україні і в Росії. Надзвичайній популярності «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» на українській і російській сценах в першій половині минулого століття сприяло те, що участь у цих виставах брав М. С. Щепкін. Своїм життєво-правдивим виконанням ролей Макогоненка і Чупруна талановитий актор не тільки забезпечував небувалий успіх на театральній сцені цим першим творам української національної драматургії, а й допомагав російському глядачеві глибше пізнати Україну, її народ, побут, її звичаї.

«М. Щепкін переніс на російську сцену справжню малоросійську народність, з усім її гумором і комізмом, – писав С. Т. Аксаков у статті «Кілька слів про М. С. Щепкіна». – До нього ми бачили в театрі тільки грубі фарси, карикатуру на співучу, поетичну Малоросію, Малоросію, яка дала нам Гоголя! Щепкін тому міг це зробити, що його дитинство і молодість минули на Україні, що він зріднився з її звичаями і мовою. Чи можна забути Щепкіна в «Москалі-чарівнику» чи «Наталці Полтавці»?» [С. Т. Аксаков, Избранные сочинения, М.-Л., ГИХЛ, 1949, стор. 572.].

Високу оцінку акторській грі М. С. Щепкіна в п’єсах Котляревського на петербурзькій сцені 40-х років минулого століття дав В. Г. Белінський. Особливо відзначив великий критик «чарівні своєю простотою і грацією» куплети із «Москаля-чарівника», виконані М С. Щепкіним. Високо оцінював акторську майстерність Щепкіна у виконанні ролі Чупруна і Тарас Шевченко у своєму «Журнале». Великому акторові він присвятив хвилюючу поезію «Заворожи мені, волхве…»

Справді народними стали п’єси Котляревського і в наш час. Вони міцно увійшли до репертуару національних театрів нашої країни. Як і «Перелицьована Енеїда», драматичні твори Котляревського помітно вплинули на дальший розвиток української літератури, зокрема драматургії і театру, шляхами реалізму й народності.