«Енеїда»

Є. Шабліовський, Б. Деркач

Ранні літературні спроби Котляревського до нас не дійшли. Не збереглися і його переклади байок Лафонтена українською мовою.

Серед літературного доробку Котляревського першим твором за часом написання і за значенням є поема «Енеїда», над якою письменник працював з перервами майже тридцять років.

«Енеїда» Котляревського (перші три частини) вперше побачила світ у 1798 році. Повністю ж вона була надрукована лише після смерті автора у 1842 році в Харкові під заголовком «Виргилиева Энеида на малороссийский язык переложенная И. Котляревским».

Вихід у світ уже перших трьох частин «Енеїди» став епохальним явищем в історії української культури, в духовному житті народу. Поема Котляревського з’явилась в час, «коли історичні обставини поставили під знак питання дальше майбутнє української мови, а також і всієї української культури. Бути чи не бути українському народові, який втратив останні рештки автономії, який перетворився в малій своїй частині в «малоросійське дворянство», а в більшій – у кріпаків і все сильніше відчував соціальний і національний гніт царського уряду? Бути! – відповіла на це запитання поема Котляревського» [Олександр Білецький, Зібрання праць у п’яти томах, т. 2, К, Вид-во АН УРСР, 1965, стор. 18.].

«Енеїда» Котляревського належить до травестійного жанру (від італійського travestire – переодягати), тобто жанру, в якому використовується сюжет певного твору для зображення зовсім іншого, аніж в оригіналі, життя. Разом з тим Котляревський у своїй поемі переключає героїчну тему оригіналу в підкреслено знижений, жартівливий план. Поема стає бурлескною (від італійського burla – жарт, сміховина). Бурлескна манера побутувала у світовій літературі вже давно. Особливої популярності бурлеск набув у XVII – XVIII ст., коли з’явилось багато комічних поем, в основі яких лежало жартівливе травестування того чи іншого епічного твору, змалювання у «зниженому вигляді» величних героїв (богів і царів), висміювання високого класицистичного стилю. Особливо інтенсивно травестіювалася в різних європейських літературах національна епопея римлян «Енеїда» Вергілія (закін. в 19 р. до н. е.). Найвидатнішими переробками її вважається «Перелицьована Енеїда» («Eneide travestita») італійського письменника Лаллі, 1633; «Перелицьований Вергілій» («Virgile travesti») французького письменника Скаррона. 1648 – 1653; «Вергілієва Енеїда, або Пригоди благочестивого героя Енея» («Virgil’s Aeneis oder Abenteuer des frommen Helden Aeneas») німецького письменника Блюмауера 1784.

В російській літературі XVIII – початку XIX ст. з’являється ряд комічних поем бурлескного типу – «Елисей, или Раздраженный Вакх» В. Майкова, «Стихи на качели», «Стихи на семик» М. Чулкова, «Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку» М. Осипова й О. Котельницького та інші. Бурлескна поезія руйнувала застарілі естетичні канони, зближувала літературу з життям, готувала грунт для правдивого відображення дійсності.

Широкого розповсюдження бурлескно-травестійні твори набули і в українській літературі XVIII ст. Попередником Котляревського у травестії в українській літературі XVIII ст. був вихованець Київської академії, автор кількох перекладів з латинської мови Панас Лобисевич. Близько 1776 року він зробив спробу «перелицювати» Вергілієві «Буколики», показавши, за його власними словами в листі до Георгія Кониського, «виргилиевых пастухов», «в малороссийский кобеняк переодетых».

Отже, «перелицьовуючи» Вергілієву «Енеїду», Котляревський спирався на досягнення, здобуті в цьому напрямку європейською і вітчизняною літературою. Але було б невірним ігнорувати високу оригінальність поеми Котляревського, ставити твір українського письменника у цілковиту залежність від попередніх травестій.

«Історики літератури, – писав О. І. Білецький, – говорять нам, що «Енеїда» Котляревського виникла під впливом російських «ірої-комічних» поем Осипова і Котельницького, що зразками для Котляревського могли бути аналогічні твори француза Скаррона і німця Блюмауера.

Але поеми Осипова не читає зараз ніхто, і повністю її знають рідко навіть спеціалісти. Давно відійшли до історико-літературного архіву твори Скаррона і Блюмауера. Навіть польські поеми-травестії І. Красицького («Монахомахія» і «Антимонахомахія»), близькі за стилем до поеми Котляревського, уже не обертаються в широкому колі читачів. Прославлений у віках образ «благочестивого Енея» (Pius Aeneas), створений знаменитим римським поетом епохи раннього принципату, ще оживає на лекціях і в підручниках з історії античних літератур. А ось парубок, моторний Еней, який на протязі поеми Котляревського виростає в «лицаря», який «в війні і зріс, і постарів», досі ще цікавить читача і стоїть перед ним, «як сосна величавий, бувалий, здатний, тертий, жвавий» [Олександр Білецький. Зібрання праць у п’яти томах, т. 2, стор. 17.].

Славнозвісна римська поема «Енеїда» Вергілія – твір героїчний: у ньому утверджувалося «шляхетне» походження римлян від троянців, освячувався абсолютизм, доводилося «божественне» походження римських імператорів. Використавши сюжет Вергілієвої поеми, Котляревський дав йому нове наповнення, вивертаючи «наизнанку» канонічний текст. У Вергілія все підвладне волі богів: доля людей визначається втручанням «всемогутніх»; людина – пасивна, безвольна іграшка в руках богів, «фортуни» У Котляревського ж – все сонячне, земне, діють здорові, життєрадісні люди; їх оточує реальна дійсність. У світлі барвистого життя сонм «олімпійців» виглядає кумедно, а «діла» їх – нікчемними. Якщо, наприклад, у Вергілія бог вітрів Еол – урочисто величний, а його резиденція – могутня фортеця «небожителя», то у Котляревського Еол – заможний господар, що живе у звичайній українській хаті; підвладні йому вітри – «ледача челядь», вайлуваті наймити, з якими господареві доводиться без кінця «гризтися».

Борей недуж лежить з похмілля,

А Нот поїхав на весілля,

Зефір же, давній негодяй,

З дівчатами заженихався,

А Евр в поденщики нанявся, –

Як хочеш, так і помишляй!

У Вергілія з пекельної темряви з’являється фурія Аллекто; від неї випромінюються смертоносні чари; все живе здригається від її погляду. А у Котляревського Аллекто – люта, противна баба («яхіднійша од всіх відьом»); вона «вкочується клубочком» у дім царя Латина, скрізь нишпорить, розпалює людські пристрасті звичайнісінькими баб’ячими намовами («наклала злості мовби бобу»). Поет щедро черпає засоби комізму з народних джерел.

Котляревський часто цілком відступає від образів і ситуацій Вергілієвої поеми, дає широкий простір своїй художній інтерпретації і тоді компонує найяскравіші, найталановитіші сторінки, як, наприклад, опис традиційного пекла у третій частині поеми.

Сюжетну основу для свого твору Котляревський узяв, як уже зазначалось, з «Енеїди» Вергілія, якоюсь мірою взірцем для нього могла бути травестія «Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку» М. П. Осипова та О. І. Котельницького. Це помітно в загальному плані розповіді, у побудові окремих епізодів, характеристик. Проте за своїм ідейним змістом, за художніми якостями «Енеїда» Котляревського цілком самобутній, оригінальний твір, сповнений національного колориту, суто українського народного гумору. Вона, безумовно, перевершує всі бурлескні переробки Вергілієвої поеми та інші досить поширені на той час у літературі бурлескні твори. Котляревський, віддавши чималу данину прагненню будь-що посмішити читачів, значною мірою переміг традиції бурлескного твору, поєднав бурлеск з сатирою, а подекуди і з героїчним тоном і поставив ряд актуальних для свого часу питань» [П. К. Волинський, Теоретична боротьба в українській літературі (перша половина XIX ст.), К., Держлітвидав України, 1959, стор. 52.]. І цілком права О. Єфименко, яка писала, що «Енеїда» Котляревського так «относится к «Энеиде» Осипова, как живой цветок – к жалкому тряпичному изделию» [Александра Ефименко, Южная Русь. Очерки, исследования и заметки, т. 2, СПб , 1905, стор. 326.].

Основним джерелом поетичного натхнення українського письменника було реальне життя, побут і звичаї українського народу.

Стародавніх троянців і латинян письменник переодяг у жупани і шаровари українського козацтва XVIII ст., в традиційні мундири тодішнього чиновництва, у підрясники й ряси «халтурного роду» – духовенства. І не тільки переодяг, а й представив живими людьми з особливостями їх психічного складу, їх способу висловлювати свої думки й почуття. Події античного світу розгортаються на Україні; згадуються села і міста на Полтавщині (Полтава, Решетилівка, Опішня та інші), фігурують реальні земляки Котляревського, деякі з них – його знайомі, як, наприклад, Вернигора Мусій, який, за свідченням С. П. Стебліна-Камінського, був «здається, шевцем Котляревського». Човном Енея править Тигренко – син шинкаря із села Стехівки, що поблизу Полтави.

Письменник зобразив типові українські національні характери, побут, реальні ситуації й колізії, породжені історичним життям тогочасної суспільності. Тут і паразитичне життя поміщицько-кріпосницьких верств з їхнім презирством до народу, честолюбством, аморальністю, і бюрократично-канцелярська зграя з її самодурством, продажністю, нікчемністю. Поет знаходить свіжі, яскраві барви, щоб осудити все огидне, що сковує і гальмує розвиток народних сил.

Своїми провідними мотивами «Енеїда» Котляревського органічно пов’язана з викривальним струменем народної творчості, з розвитком усієї попередньої української й особливо російської просвітительської літератури другої половини XVIII – початку XIX ст., зокрема з сатиричними журналами М. І. Новикова й І. А. Крилова. Багато спільного з цією літературою можна відшукати тут в художніх засобах, прийомах сатиричного зображення дійсності.

Перед читачем проходить ціла галерея панів-кріпосників, «що людям льготи не давали і ставили їх за скотів», чиновники різних рангів, «які по правді не судили та тілько грошики лупили і одбирали хабарі», проворні купчики, «що на аршинець на підборний поганий продавали крам», ченці, попи «в золотих шапках», з їхньою зажерливістю, лицемірством, потягом до «плотських утіх». Все це – людські п’явки, кровожери, нещадні у своїх зазіханнях:

Ти знаєш – дурень не бере:

У нас хоть трохи хто тямущий,

Уміє жить по правді сущій,

То той, хоть з батька, то здере.

Великої сатиричної загостреності Котляревський досягає в зображенні феодально-поміщицької верхівки тогочасного суспільства, яку змальовує він під виглядом античних богів. В рядках: «Зевес моргнув, як кріль, вусами – Олимп, мов листик, затрусивсь…» – відчуваємо сатиричне ставлення поета не лише до міфологічних «можновладців», а й до сучасного поетові земного «Олімпу». Зевс і весь небесний «синкліт» – це ж, власне, й імперські «високі сфери» – сенат, «святійший синод», «департаменти», «комітети», «міністерства» – з їх бундючним, пихатим «начальством». Тут – хижацтво, грабіж, здирство, хабарництво; тут – розпуста, паразитизм, звірячі пристрасті, кровожерні примхи, повна зневага інтересів простих людей, цілковита байдужість до їхнього життя. Ось взяти «священні війни»; вони викликані нікчемними причинами, як, наприклад, сварками в зв’язку із смертю цуцика Латинової няньки. Вони зумовлені самодурством «богів-владарів», а людям несуть неймовірні страждання:

Війна в кривавих ризах тут;

За нею рани, смерть, увіччя,

Безбожність і безчоловіччя

Хвіст мантії її несуть.

Небесні і земні «державці» намагаються «не звіра – людську кров пролити». Вони сковують людей страхом. Потрібно цей страх подолати; Еней, простий із здоровим глуздом парубок, дійшов-таки до цього: «Олимпських шпетив на всю губу». Він зухвало звертається навіть до «громовержця Зевеса»:

Гей ти, проклятий стариганю!

На землю з неба не зиркнеш,

Не чуєш, як тебе я ган..

Зевес! – ні усом не моргнеш,

На очах більма поробились

Коли б довіку посліпились,

Що не поможеш ти мені.

Поет і його герої беруть богів на посміх; вони сміливо стягають їх з «недосяжного» Олімпу, дошкульним бичем сміху розвінчують, «детронізують» їх.

Поема Котляревського звучить як суспільна сатира; раз у раз відчувається гостро саркастичний підтекст, вирує глибоке й щире обурення соціальною несправедливістю. Котляревський «свідомо вживав зброю сатири проти соціального лиха, що тяжило над людьми його часу» [П. Г. Житецький, «Енеїда» Котляревського в зв’язку з оглядом українського літератури XVIII століття, К., 1919, стор. 118.].

Від початку і до кінця поема «Енеїда» пройнята світлим гуманізмом письменника, який по-справжньому любить народ, вболіває за його страждання. З гіркою іронією, із щирим сумом говорить поет про тих, кого зневажали, топтали панівні верстви:

Се бідні нищі, навіжені,

Що дурнями зчисляли їх,

Старці, хромі, сліпорождені,

З яких був людський глум і сміх;

Се що з порожніми сумками

Жили голодні під тинами,

Собак дражнили по дворах;

Се ті, що біг дасть получали,

Се ті, яких випроважали

В потилицю і по плечах.

Котляревський сміливо кинув сучасній йому кріпосницько-чиновничій суспільності: «Мужича правда єсть колюча, а панська на всі боки гнуча…» Це був моральний осуд кріпосницького ладу, осуд, що набував виразного громадянського звучання. Торкаючись питання про «суспільне зло» кріпосного права, поет, через поміркованість своїх переконань та ідеалів, не спромігся, однак, піднестися до послідовних висновків про необхідність знищення кріпосницько-поміщицького ладу.