«Наталка Полтавка»

Є. Шабліовський, Б. Деркач

Великого національного і культурного значення набула театральна і драматургічна діяльність Котляревського.

У 1818 році в Полтаві був організований постійний професіональний театр. До речі, такі ж театри засновуються на початку XIX ст. у Києві, Харкові, Одесі та інших містах України. Схвально ставлячись до утворення російських театрів на Україні, царські адміністратори розглядали їх насамперед як один із засобів русифікації українського населення. «Проте було б помилкою не бачити величезної прогресивної ролі тогочасного російського театру на Україні. Він знайомив широку громадськість з кращими надбаннями російської драматургії. Самим фактом свого існування приспішував виникнення українського театру» [«Український драматичний театр», т. 1, К., Вид-во АН УРСР, 1967, стор. 64.].

До репертуару Полтавського театру, директором якого було призначено Котляревського, крім перекладних творів західноєвропейських драматургів, входили популярні на той час комічні опери і комедії російських авторів – «Мельник – колдун, обманщик и сват» О. Аблесімова, «Чудаки», «Хвастун» Я. Княжніна», «Притворная неверность» О. Грибоедова, «Казак-стихотворец» О. Шаховського та багато інших. Завдяки турботам І. П. Котляревського і М. С. Щепкіна, який переїхав до Полтави з Харкова, провідне місце в репертуарі посіли такі комедії, як «Недоросль» Д. Фонвізіна, «Ябеда» В. Капніста, «Урок дочкам» І. Крилова [Між паперами Котляревського виявлено антисамодержавну комедію І. А. Крилова «Трумф», переписану власноручно Котляревським в Петербурзі 1813 року.]. Ці, а також інші п’єси користувалися великим успіхом не тільки у полтавчан, а й у глядачів Харкова, Кременчука, Ромен та інших міст України, куди неодноразово виїжджала на гастролі полтавська трупа.

Відображаючи передові ідеї суспільно-політичного життя царської Росії кінця XVIII ст., антикріпосницька комедія Фонвізіна «Недоросль» з її гостро сатиричним осудом необмеженого свавілля, дикунства й деспотизму поміщицької влади, викривальна п’єса Капніста «Ябеда» з її в’їдливим висміюванням судового чиновництва, бюрократизму, казнокрадства і хабарництва, патріотична комедія Крилова «Урок дочкам» з її провідною ідеєю захисту вітчизняної культури – ці найцінніші надбання репертуару Полтавського театру красномовно свідчили про його високу соціально-художню спрямованість, про те, що Котляревський і Щепкін прагнули до утвердження життєвості, реалістичного напрямку в мистецтві, вважали театр одним з найдійовіших засобів виховання мас.

Виявляючи глибокий інтерес до видатних явищ передової російської драматургії і театру, Котляревський і Щепкін усвідомлювали, що настав час створення українського національного театру. А для цього насамперед треба мати свою, українську драматургію. Першою її ластівкою стала «Наталка Полтавка» Котляревського, показана на сцені Полтавського театру в 1819 році. Тоді ж письменником була написана і друга п’єса – «Москаль-чарівник».

1819 рік по праву вважається датою народження української національної драматургії, театру.

«Наталка Полтавка» – перший драматичний твір нової української літератури, сила і чаруюча краса якого в «простоті, в правді і найголовніше – в любові автора до свого народу, любові, котра з серця Івана Петровича Котляревського перейшла на його утвір» [I. Карпенко-Карий (І. Тобілевич), Твори в трьох томах, т. 3, К., Держлітвидав України, 1961, стор. 179.].

Створюючи свої п’єси, Котляревський ішов від реального, національного життя; разом з тим він широко використав творчий досвід кращих російських письменників, зокрема драматургів.

Свої п’єси Котляревський назвав «малоросійськими операми». На них відчутний вплив російських так званих комічних опер, що користувалися великою популярністю на Україні в кінці XVIII – на початку XIX ст. (про це свідчить, зокрема, і репертуар Полтавського театру).

Однією з найхарактерніших ознак кращих комічних опер був демократизм, який знайшов яскраве виявлення в тому, що позитивними персонажами на сцені виступали представники «нижчих» верств суспільства, переважно селяни. Письменники-різночинці і представники передового дворянства, звертаючись до жанру комічної опери («Анюта» Попова, «Мельник – колдун, обманщик и сват» Аблесімова, «Санкт-Петербургский гостиный двор» Матинського, «Розана и Любим» Ніколєва, «Несчастье от кареты» Княжніна, «Кофейница» і «Бешеная семья» Крилова та інші), намагалися відтворити тяжке життя простого народу. Комічна опера в кращих своїх зразках характеризується наявністю елементів антикріпосницької сатири, симпатією до поневоленого люду, широким використанням народної творчості.

Все це притаманне і п’єсам Котляревського, передусім його «Наталці Полтавці». Спорідненість її з російськими комічними операми виявляється як у жанрових і стилістичних прикметах, загальносюжетних ситуаціях, окремих прийомах характеристики персонажів, так і в ідейній спрямованості творів. Крім того, наближує «Наталку Полтавку» до комічних опер і традиційна сюжетна розв’язка – щасливий фінал.

Однак все це не заважає п’єсі Котляревського бути цілком оригінальним твором, видатним національним явищем в українській літературі.

«…Соціальна основа конфлікту від того не зменшується, – підкреслював А. Шамрай. – У п’єсі реалістично розкрита життєва драма дівчини-біднячки в класовому суспільстві. Наталка змушена приглушити найглибші свої почуття, бо не має права вибору подружжя, і мусить продавати себе нелюбій людині, щоб підтримати свою матір-біднячку. Привабливість п’єси саме в тому, що подібний конфлікт був підказаний письменникові самим життям. Котляревський не ставить свою героїню на котурни, не нав’язує Наталці почуттів, які не були властиві сільській дівчині, як-то ми бачимо у комічних операх XVIII ст.

Патетично-сентиментальний тон окремих монологів Наталки не заважає нам розглядіти в її почуттях і вчинках реалістичного відображення характерних прикмет вдачі української дівчини. Високий тон її любовного почуття до Петра не розминається з народними уявленнями про справжню любов. У народних піснях, де знайшли відгук погляди української жінки на кохання, зустрічаємо таке ж високе розуміння права людини на вільне, не забруднене якимись практичними міркуваннями почуття, як і у визнаннях Наталки» [А. П. Шамрай, Вибрані статті та дослідження, К., Держлітвидав України, 1963, стор. 139 – 140.].

Безпосереднім поштовхом до написання Котляревським «Наталки Полтавки» була постановка на сцені Полтавського театру опери-водевіля О. Шаховського «Казак-стихотворец». У свій час (вперше поставлена на сцені царського двору 15 травня 1812 року) п’єса Шаховського набула популярності як начебто «патріотична опера». Події в ній розгортаються під Полтавою невдовзі після перемоги Петра І над шведами. Але звертаючись до історичних подій, до «малоросійського життя», до народних пісень, Шаховський спотворював, викривляв їх. Прогресивна критика, як російська, так і українська, загалом негативно поставилася до «Казака-стихотворца». О. С. Пушкін писав, що в цій п’єсі Шаховського є влучні слова, замислуваті пісні, але немає навіть й тіні ні зав’язки, ні розв’язки. Відгукуючись на постановку «Казака-стихотворца» в Харкові у 1816 році, П. Гулак-Артемовський зазначав: «Хто чого не тямить, той нехай і не тика туди свого носа» [«Украинский вестник», 1818, жовтень, стор. 365.].

«Наталка Полтавка» має дещо спільне, зокрема в побудові сюжету, єдності драматичного конфлікту, подібності в угрупованні персонажів, з «Казаком-стихотворцем». Однак, як вказав радянський театрознавець С. Дурилін, який провів ґрунтовне зіставлення обох п’єс, між ними лежить безодня; водевіль Шаховського це –

«анекдот із життя, побуту й епохи маловідомих або зовсім невідомих автору, п’єса Котляревського – це творіння народного поета, взяте із глибин народного життя. Чим більше ми відчуваємо зовнішню подібність між цими двома п’єсами, тим більше виявляємо їх цілковиту внутрішню несхожість у всьому, що становить справжню життєвість і дійовість сценічного твору» [«Російсько-українське літературне єднання», вип. 1, стор. 94.].

«Наталка Полтавка» була написана до певної міри з полемічною метою – заперечити антинародний характер «Казака-стихотворца». Виступаючи проти поверхового, фальшивого зображення в «Казаке-стихотворце» життя і побуту українського села, український драматург устами своїх персонажів засуджує творчі засади Шаховського, який «взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаєв і повір’я нашого».

«Наталка Полтавка», порівняно з «Енеїдою», була дальшим кроком Котляревського по шляху реалізму й народності. Письменник, звільнившись від традицій бурлескного жанру, глибоко й об’єктивно розкриває у п’єсі народні характери, подає правдиве узагальнююче зображення сучасної йому дійсності. Незважаючи на деякі нотки дидактизму й сентименталізму, п’єсу проймає здорове, бадьоре почуття, народна віра в перемогу правди:

Час нам сльози осушити;

Доки лиха нам страшиться?

Не до смерті ж в горі жити.

Яскравими гумористично-сатиричними барвами змальовує Котляревський возного Тетерваковського і виборного Макогоненка, представників ворожої трудовому народові соціальної верстви. Ці негативні постаті сільських багатіїв, підказані письменникові самою тогочасною дійсністю, багато в чому подібні до аналогічних образів у сатиричній літературі XVIII ст. Але, використовуючи досвід попередньої літератури, Котляревський при створенні типів возного і виборного значною мірою спромігся подолати – і в цьому виявилося його новаторство – схематизм, певну штучність традиційних образів здирщиків, хапуг.

Котляревський першим в українській літературі розкрив життєві сторони характерів представників місцевої влади, дрібних визискувачів народу. Зокрема в постаті Макогоненка «реалістично намічені потенціальні прикмети сільського хижака, який так блискуче був відтворений у п’єсах Кропивницького і Тобілевича» [А. П. Шамрай, Вибрані статті та дослідження, стор. 153.].

Характери Тетерваковського й Макогоненка розкриваються у п’єсі не прямолінійно, а досить тонко, життєво. Возний – людина розумна, освічена (він обізнаний з театром, українськими літописами тощо), виборний – поважна персона на селі; за своїм характером натура «благодушна». На перший погляд, обидва вони бажають людям добра, благополуччя. Насправді ж кожен з них – це тип хижака, який, прикриваючись зовнішньою доброзичливістю, прагне урвати для себе якомога більше.

Возний, за словами Миколи, «юриста завзятий і хапун такий, що і з рідного батька злупить». Шахрайська натура возного виявляється навіть у влаштуванні його «сердечних діл». Щоб одружитися з Наталкою, він звертається за допомогою до Макогоненка і обіцяє йому своєрідний хабар: «Єжелі виіграєш – теє-то як його – любов ко мні Наталки», то «без дані, без пошлини, кому хочеш, позов заложу і контроверсії сочиню».

В образі виборного Макогоненка Котляревський дав узагальнюючий портрет сільського багатія, лицеміра й шахрая. «Хитрий, як лисиця», він, за словами Миколи, «на всі сторони мотається: де ні посій, там і уродиться, і уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже». Заради особистої вигоди він ладен скалічити життя бідної Наталки.

Життєва філософія Тетерваковського і Макогоненка виразно сформульована письменником у пісні «Всякому городу нрав і права», переробленій Котляревським із сатиричної поезії Г. Сковороди:

Всякий, хто вище, то нижчого гне, –

Дужий безсильного давить і жме…

«Сільські п’явки», пройдисвіти Тетерваковський і Макогоненко у своїй поведінці, вчинках постійно виявляють зневажливе ставлення до простих людей. Це наочно відчутно навіть у мові возного – малозрозумілій, пересипаній «високими» слов’янізмами, канцеляризмами, судовими формулами. Без них він не обходиться навіть у своєму освіченні Наталці: «Не в состояніі поставить на вид тобі сили любві моєй. Когда би я іміл – теє-то як його – столько язиков, сколько артикулов у Статуті ілі сколько зап’ятих в Магдебурськом праві, то і сих не довліло би на восхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечності».

З ліричною теплотою й щирістю змальовані образи бідних людей-трударів. У зображенні постатей селян особливо яскраво виявились реалістичні тенденції творчості Котляревського. В центрі уваги письменника – багата душевною красою проста дівчина Наталка. Досить правдиву її характеристику подає виборний: «Золото – не дівка! Наградив бог Терпилиху дочкою. Кромі того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, – яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою; шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукоділиниця; себе і матір свою на світі держить».

Але не тільки цими рисами приваблює образ Наталки. Вона мужня, рішуча, з тверезим поглядом на життя. Наталка добре усвідомлює соціальну нерівність між бідною селянкою і багатим возним. «Ви пан, – говорить Наталка возному, – а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду». Наталка не лише кохає й страждає; вона здатна захистити свою гідність, вона бореться за здійснення своїх мрій, за своє щастя.

Образ Наталки, в особистій долі якої узагальнено відбита доля бідної селянської дівчини того часу, – безумовно, велике творче відкриття Котляревського. Художня переконливість цього образу полягає насамперед у тому, що письменникові вдалося при його створенні, як і при створенні негативних постатей возного і виборного, подолати традиційні канони комічної опери XVIII ст. з їх прямолінійністю, схематизмом і штучністю.

«В героїні опери – Наталці, – писав М. Дашкевич, – розкрита прекрасна душа малоросійської дівчини з такою теплотою почуття, яка не може не зворушити читача і глядача і яка позбавлена сентиментальності. Котляревський виступив тут як попередник Квітки у співчутливому і в той же час правдивому відтворенні народної душі» [«Отчет о двадцать девятом присуждении наград гр. Уварова», СПб., 1888, стор. 74.].

Мати Наталчина – стара Терпилиха, прибита горем та матеріальними нестатками убога вдова, безмежно любить свою дочку, бажає їй добра, але вона цілком безпорадна перед «невблаганною долею». «На нас, бідних і безпомощних, – каже вона, – як на те похиле дерево, і кози скачуть».

В реалістичному плані зображено в п’єсі сільського парубка-бідняка Миколу, «сироту без роду, без племені, без талану і без приюту». Характерні риси Миколи – щира людяність, почуття товариськості, відвертість і енергійність. Він не прагне, як Петро, до спокійної затишної оселі, а збирається на кубанські степи; його приваблює привільне козацьке життя. «Люблю я козаків за їх обичай! – говорить жартуючи Микола. – Вони – коли не п’ють, то людей б’ють, а все не гуляють». Микола виступає в п’єсі до певної міри резонером, виразником поглядів автора, його устами Котляревський висловлює своє ставлення до зображуваних подій, до «п’явок людських» – возних і виборних.

Гірка селянська доля досить повно показана Котляревським і в образі коханого Наталки – наймита-бурлаки Петра. Але образ його дещо ідеалізований Заради щастя Наталки Петро готовий на самопожертву. Дізнавшись, що його наречена засватана за возним, він не наважується порушити традиції, станові умовності. У змалюванні Петра, доброго і великодушного, але нерішучого і м’якохарактерного, Котляревський віддав певну данину тогочасним літературним традиціям, сентименталізму.

Позитивні персонажі п’єси, передусім Наталка і Микола, – це носії високих моральних якостей народу, виразники його одвічних волелюбних устремлінь і прагнень.

П’єса «Наталка Полтавка» пройнята народним гумором; в ній багато комічних ситуацій. Кожен рядок її виблискує щирим дотепом, оптимізмом. Важливу композиційну роль у п’єсі відіграють численні пісні, більшість яких взята письменником з фольклору. «…Пісні є важливим засобом драматурга в змалюванні образів і розкритті ідейного змісту твору. Вони вносять у п’єсу сильний струмінь ліризму, надають їй народного колориту. В них теж виявляються реалізм і народність, як творчі принципи автора» [П. К. Волинський, Іван Котляревський. Життя і творчість, К., «Дніпро», 1969, стор. 234.].

Поряд з народними піснями («Дід рудий, баба руда», «У сусіда хата біла» та інші) у п’єсі зустрічаються і пісні, створені самим Котляревським («Ой, я дівчина полтавка», «Видно шляхи полтавськії» та інші), що ще за життя автора стали народними.

«Наталка Полтавка», писав С. Дурилін,

«зачала український театр, і більше того, з цієї п’єси починається повноцінний художній, могутній український театр. «Наталка Полтавка» дала російському читачеві і глядачеві яскравий показ життя і дійсності: ось справжні люди України, живі, правдиві, з теплим гумором, з живим словом, – і, до того ж, ця п’єса була з явною перевагою правди і честі на боці демократичних героїв села у порівнянні із заможними, багатіями тощо» [С. М. Дурилін, Творча єдність, К.. «Мистецтво», 1957, стор. 97.].

«Наталка Полтавка» своїми творчими засадами відкривала широкі можливості для ідейно-художнього зростання української драматургії. Завдяки життєвій правдивості, майстерності у зображенні характерів, завдяки широкому використанню фольклорних джерел насамперед народних пісень, прислів’їв тощо, «Наталка Полтавка», ця «свіжа, незаймана квітка народної поезії» [«Отечественные записки», 1839, т. 2, стор. 132.], здобула всенародне визнання і ось уже півтора століття хвилює глядача.