Значення «Енеїди»

Є. Шабліовський, Б. Деркач

«Енеїда» Котляревського була супутницею всього творчого життя письменника: розпочав він її за молодих літ, а закінчив на схилі віку. Звідси – неоднаковий загальний колорит твору, нерівність у змалюванні окремих образів, характерів; деталі іноді суперечать цілості всього образу. Тон розповіді з часом міняється, стає подекуди риторичним. Сам Котляревський за час написання «Енеїди» зазнає певної ідейно-естетичної еволюції. Це знайшло відображення в художньому змісті поеми: від буфонади до громадянської сатири; від грубуватого шаржу-бурлеску – до героїчних образів і картин, до своєрідних романтичних барв. Але загалом у творі витримано єдність авторського задуму і стилю. Ця єдність, за правильним твердженням критики, виявилася у життєстверджуючому, стихійно-матеріалістичному світовідчутті, яким пройнята поема.

Історичною заслугою Котляревського як автора «Енеїди» було те, що він першим серед українських письменників сміливо і впевнено пішов шляхом народності й національної самобутності, його поема була новим художнім явищем, що знаменувало формування в українській літературі початків нового творчого методу – художнього реалізму.

«Енеїда» Котляревського, – писав О. Білецький, – з одного боку, була підсумком тієї, здебільшого безіменної, літератури пародій і сатир, яка в рукописах поширювалась в українському народі з другої половини XVIII ст., з другого, була заявкою, викликом, на який українські письменники не змогли зразу відповісти. Але вже з кінця першої третини XIX ст. зазвучав голос поета, який був новим явищем не тільки в історії слов’янських літератур, а й в історії всієї світової літератури. Це був Тарас Шевченко» [Олександр Білецький, Зібрання праць у п’яти томах, т. 2, стор. 19.].

Світлий гуманізм і патріотизм, широка демократичність письменника, реалізм його художніх образів, яскрава народна мова – все це надало великої популярності «Енеїді» Котляревського. Вже в перших десятиліттях XIX ст. в українській літературі з’являються наслідування і переспіви «Енеїди» (П. Білецького-Носенка, К. Думитрашка, П. Кореницького, С. Александрова, Я. Кухаренка та багатьох інших). Але більшість із цих авторів пішла, як зазначив І. Єрьомін, по лінії найменшого опору – зовнішнього копіювання прийомів Котляревського. Жоден з них не спромігся використати найцінніше з літературної творчості Котляревського – тенденцію до реалізму й народності [Див.: И. П. Еремин, И. П. Котляревский и его «Енеида». – У кн.: И. П. Котляревский, «Энеида», М., ГИХЛ, 1955, стор. 21.].

Певний вплив творчої манери автора «Енеїди» зазнали класики української літератури, зокрема П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка та інші.

Вплив поеми Котляревського помітний і в російській літературі, насамперед в творчості В. Т. Наріжного і М. В. Гоголя.

«Значення книги Котляревського виходило за межі української теми і навіть української літератури, – писав В. В. Гіппіус. – Передусім це була книга смілива, навіть зухвала, і якщо сам Пушкін поставив Гоголю в заслугу відсутність «манірності і бундючності», то вчителем Гоголя на цьому шляху поряд з Пушкіним був, до певної міри, і Котляревський» [«Труды Отдела новой русской литературы», т. 1, стор. 25.].

Відомо, що Гоголь у своїй «Книге всякой всячины» записав двадцять одну цитату з «Енеїди» Котляревського, маючи намір, очевидно, використати їх як епіграфи до своїх творів (деякі з них знаходимо в «Сорочинской ярмарке»).

Широкий відгук знайшла «Енеїда» Котляревського ще за життя письменника в Білорусії. Там на початку XIX ст. поширювалась усно і в рукописних списках «Энеида навыварат», створена під впливом поеми українського письменника. Залежність білоруської поеми від «Енеїди» Котляревського відзначалася навіть в заголовках найраніших списків «Энеиды навыварат»: «Отрывок из 1-й песни Энеиды, вывороченной наизнанку на белорусский язык, по образцу малороссийской Котляревского, г. Мысловским (в г. Витебске)», «Энеида с малороссийского на смоленский крестьянский язык переложенная Викентием Ровинским (помещиком Духовщинского уезда)». У своїх художніх пошуках українські, російські, білоруські письменники до певної міри спирались на плідний поетичний експеримент Котляревського.

Невгамовний здоровий сміх, сміх, сповнений власної гідності і зневажаючий все, що йде проти життя, проти його краси і могутності, – ця традиція, яка бере свій початок від «Енеїди» Котляревського, й до цього часу не втратила свого значення. Інтонації безсмертної поеми Котляревського виразно відчутні в творах Остапа Вишні і Юрія Яновського, Олександра Довженка і Ярослава Галана, Олександра Корнійчука й Степана Олійника, в творах письменників епохи Великої Вітчизняної війни і в поезіях сатириків та гумористів нашого часу.

Значної популярності серед широких кіл української громадськості ще за життя Котляревського набула його «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», написана наприкінці 1804 року.

Відзначаючи окремі гуманні вчинки в діяльності царського вельможі О. Куракіна, поет водночас підноситься до протесту проти соціальної несправедливості тодішньої дійсності, проти хабарництва суддів, знущання панів з трудящого люду. В гумористично-сатиричному плані змальовано в «Пісні» приймальню генерал-губернатора Куракіна, де, окрім «панів, купців та панства», поет зустрічає представників демократичних низів – шукачів правди і заступництва у князя із скаргами,

Що пани зо злої волі

Не дають орати нив;

Що козацькими землями,

Сінокосами, полями

Вередують, мов своїм.

Суд у правду не вникає,

За панами потакає,

Щоб було йому і їм.

З уїдливою іронією говорить Котляревський про князівську «писарню», де «папірок тучі, тучі! Писарів же кучі, кучі! Мов в Петрівку косарів».

Своїми антикріпосницькими тенденціями «Пісня» виразно перегукується з російською сатиричною літературою, зокрема з журналістикою І. А. Крилова. В 26-му листі «Почты духов» («От гнома Буристона к волшебнику Маликульмульку») знаходимо подібне до Котляревського зображення приймальні «його превосходительства ***», заповненої «чиновниками й багатими».

Віра Котляревського в «гуманних правителів», його ліберальні ілюзії не можуть приглушити обурення поета, прагнення стати на захист закріпаченого народу. Щоправда, свій громадянський протест Котляревський переключає в етичний план, надає йому характеру морального осуду. Але це не знижує гуманістичного пафосу письменника. Як зазначав І. Франко, «Пісня» була навіяна новочасним духом гуманності й вільнодумства».

В 1844 році в альманасі «Молодик» було надруковано поезію Котляревського «Ода Сафо», що була художнім перекладом російською мовою твору знаменитої грецької поетеси античних часів – Сафо, або Сапфо (кінець VII – початок VI ст. до н. е.).