Дія п’ята

	X
	Варіанти тексту Редакція 1873 р. Редакція 1882 р.

Иван

Ну тепер, Микито, давай поцілуємся.

Никита

От бабські церемонії!

Семен и Одарка

Ходім же, ходім у хату.

(Уходят с Никитой.)

Один и з толпы

Он тобі і Микита!

Другой

А що то був здоровий парняще, мабуть би, й вола надвоє роздер, а тепера змарнів так, неначе після пропасниці. От що робе дурний розумі

Трєтий

Та горілка! Недаром же кажуть: горілка тума, зведе хоч кого з ума… (Расходятся.)

Перемена декорации.

Микита заридав і впав на лаву.

Завіса.

Сцена 2-я

Ночь, перед рассветом. Деревенское кладбище: большинство могил без крестов, на некоторых деревянные кресты или камни.

Действующие лица:

Иван Непокритий.

Никита Гальчук.

Семен Мельниченко

Одарка, его жена.

Явление 1-е

Никита

(он медленно идет кладбищем, по временам осматривается, как бы боясь преследований; подойдя к двум могилам без креста, снимает шапку и опускается на колени).

Тату, ненько моя рідненька! Встаньте з сирої землі, привітайте вашого безталанного сина… Хто ж тепер одкликнеться до мого горя, хто розважить мою тугу? Вам легш лежати в сирій землі, ніж мені горе горювати на білім світі… Світ мені огид, і я не маю сили вкоротити собі віка… Нене моя рідна, нащо ж ти породила мене на світ Божий? Краще б було мене маленьким втопити, струїти, ніж маю я мучитись і Господа гнівити!.. Кругом чужі люди, вони своїм жалем в’ялять моє серце, гнітять і рвуть мою душу. З ким же поплачу, з ким серцем одпочину? Тяжко одному без родиноньки… Тілько й чує мої ридання луна, та й та якось сумно одкликається. Куди ж подінусь? Невже йти за вітром, як те перекотиполе, що куди вітер дме, туди воно й котиться? Я не здужаю робити… Сили свої я стратив, блукаючи в степах безкраїх, зсушив, зв’ялив серце, пропадаючи за Одаркою… Моя сила, мої молоді літа розкидані попідтинню, мої думи розвіяли вітри по полю, мої сльози доповнили моря… Безрідний, безсильний, безприютний… Один, один, як билина на голім полі!. Боже, Боже милосердний, напути мене сиротину! (Припадает лицом к могиле.)

Явление 2-е

Иван

(тихо подходит к Никите).

Ти тут, Микито? А я прокинувся, дивлюсь – тебе нема.

Никита

Чого ти хочеш від мене, диявол?

Иван

Та як же… Чого ти сюди забрався?

Никита

Сатана! Одійди ти від мене!

Иван

Що ти робиш з своєю дурною головою? Ти думаєш, що я нічого не бачу? Чого ти тут ридав? Хочеш мертвого з гробу викликать? Он сльози й досі на очах!

Никита

(быстро утирает слезы).

Піди ти геть від мене! Чого ти лізеш у вічі, чого ти зориш за мною? Ти діждешся, що я тебе уб’ю, як собаку!

Иван

(подает ему костыль).

На, вбивай! Що, не підіймається рука? Чи, може, ломакою не вб’єш відразу, то на тобі ніж, заріж мене. (Подает ему нож.) Чого ж так пильно дивишся на мене? Думаєш, здригнусь, злякаюсь смерти? (Молчание.) Опам’ятайся, пришелепуватий! Ти думаєш, мені тебе не шкода?.. Коли б я знав, що тобі легш буде від того, що я руку собі відрубаю, я не пожалую й руки!

Никита

Мені легше буде, як ти, одійдеш від мене!

Иван

Неправда! Покайся, брате! Молись Богу, і він, милосердний, облегчить твою душу!

Никита

Я молився Господеві, щиро молився!..

Иван

Не вірю! Ось послухай мене; Микито: ніхто стілько не зазнав горя на своїм віку, як я; тілько я ховав своє горе від людей, і чим дужч серце щеміло, тим більш я реготав і танцював. А ти носишся з своїм горем і всім людям показуєш його. Нащо розказувати людям про своє горе, коли у них і свого до пропасти! Якби зібрать усі ті сльози, що вилили такі небораки, як ми з тобою, то можна б було увесь світ потопить… Кого ж ти після цього хочеш здивувати своїм горем, своїми сльозьми?

Никита

Нікого! Бач, у мене не така натура, щоб я привик к своєму безталанню… Сором гнітить мене, душить, жене з очей людських!..

Иван

Що ж робити, треба привикати!

Никита

Іване! Зроби ти мені одну ласку.

Иван

Кажи, брате, усе зроблю задля тебе!

Никита

Покленись мені отут, на могилі моєї матері, що зробиш.

Иван

Хай Господь мене покарає, нехай земля не прийме моїх кісток, коли я збрешу!

Никита

(берет его за руку).

Знаєш, Іване, яке у мене тяжчеє горе на душі: мені перш здавалось, що я не люблю Одарку, і здалось, буцім я її зовсім забув і викинув із серця, тепер же як уздрів її… Я не знаю, що й сталося зо мною!.. Мене вогнем пече, як гляну їй в очі… Я б радніший її забути… Ох, як тяжко мені, Іване! (Склоняет голову на грудь.) Мене Господь оберіг!.. Цю ніч, як ви усі поснули, я шукав сокиру, щоб зарубати Семена… І коли я знайшов сокиру і вже підійшов до Семена, він крізь сон проговорив: «Бог з тобою, Микито!» Сокира випала у мене з рук, і з прожогом вибіг з хати… (Хватается за грудь.) Ох, як же мені тяжко!.. Чи ти чуєш, як у мене у грудях неначе що клекоче?.. Ох! Так ось же, слухай, Іване, іди зараз у село, подякуй від мене Семена й Одарку за їх хліб-сіль і скажи їм усе, що ти чув від мене, нехай остерігаються… Своєю волею я ніколи не вернусь сюди, хіба знов приведуть. Я піду у далеку сторону, так щоб вже ніколи сюди не вертатись… Ох! (Прикладывает его руку к своєму лбу.) Голова вогнем горить! (Молчание.) Іване, іди! Пам’ятаєш свою клятву?

Иван

Та як же ти зостанешся?

Никита

Я цілий вік один… Нічого… Мені зараз полегша… Чи здужатиму я йти?.. У грудях дуже коле… Як довго балакаю, то неначе дух мені забива… Якось то Господь допоможе… У чужих сторонах люди мене не знають… Іване, ти забув клятву!..

Иван

Та я пам’ятаю… Але ж!.. Глянь на себе, який ти немощний, ти й за межу не зайдеш… Ще раз кажу тобі, схаменись!

Никита

Ти клятву забуваєш?

Иван

Ну що ж, коли так, то… прощай!

Никита

Прощай! На тім світі побачимся…

Иван, отойдя немного, останавливается.

Чому ж не йдеш, Іване? Иван. Я ще хочу тобі сказати одно слово…

Никита

(вскакивает).

За що ти мене мучиш!.. Рвеш на шматки моє серце?.. (Закашливается.) Ох, Боже мій! (Тяжело дышит.) Іди, Іване!..

Иван медленно уходит и, остановясь в глубине сцены, наблюдает за ним.

Явление 3-е

Никита

(проводив Ивана глазами, тяжело дышит и затем как будто немного успокаивается).

Прощай, село, колись рідне!.. Прощайте, люди, прощай, батьківська і неньчина могила. Хто поставить хрест над вами, хто пом’яне? (Берет щепотку земли.) Часточка рідної землі, як помру в чужій стороні, хай ляже зо мною у домовину… Прощай, Одарко!.. Я вже ніколи-ніколи не побачу тебе… А ти, чи згадаєш бідолашного Микиту?.. О Боже, як трудно вимовити у останній раз: прощай, Одарко!.. (Рыдая, припадает лицем к могиле.)

Молчание.

Ну, пора у дорогу, в далеку дорогу… Помру десь в степу, ніхто не бачитиме, ніхто не поплаче… Орли розірвуть моє тіло, виклюють очі, вирвуть з грудей серце, те серце, що так щиро любило… (Силится подняться.) Що це зо мною сталося? Я кіт не чую, потерпли, в грудях здавило… (Обессиленный падает.) Голова горить… Смерть моя, смерть, у мене духу не стає… У очах темніє, страшно, страшно мені… Іване!.. Де ти, Іване?..

Иван

(подбегает).

Що це з тобою, Микито?

Никита

Не лякай мене… Я ще не вмру, правда? Води, капелину води…

Явление 4-е

Те же, Семен и Одарка.

Семен

(к Ивану издалека). А що, знайшов?

Иван делает знак, чтоб он молчал.

Никита

(тихо).

Хто там?..

Семен и Одарка

(подходят). Що це з тобою, Микито?

Никита

Нічого… Води, хоч рісочку води… Одарко, не бійся мене, нахились…

Одарка наклоняется над ним.

Руку… До голови… Одарко!.. Одарко!

(Умирает.)

Иван

(после минутного молчания).

Царство небесне, вічний покой!

Семен и Одарка

(падают на колени).

Господи милосердний! Прийми його грішну душу!

Одміна друга

В тій же хаті. Микита лежить на печі, зодягнений в чисту сорочку, Семен спить біля столу на лаві; Одарка на полу; Іван долі, біля печі, на соломі. Ніч. Хату деколи освічує промінь місяця.

Микита

(він зітхає і стогне; скільки разів підводе голову і ніби прислухається, мовчить. Через велику хвилину підводиться.)

Поснули!.. Вони щасливі, їх доля сміється, їх доля дбає; а я, мов проклятий, мов матір’ю проплаканий, ні на хвилину не заспокою свого замордованого серця!.. Втекти звідсіль, втекти якнайскоріше!.. Завтра… Світ за очі звідсіль! Щасливі!.. За віщо ж їм судилося те щастє? Де ж моє щастє, де ж мої сили? Стратив я їх, блукаючи в степах безкраїх, в байраках темних!.. У тім, що минуло, були сили, миготіло й щастє… Щастє? Чи знав же я його? Чи був я коли щасливим? Ні-ні!.. Я знав горе, одне горе!.. А втім, що буде, окрім кривавих сліз, окрім безкрайого страшного горя, нічого не видко!.. І не приспиш його, того горя, не перебредеш його!.. Нема у мене ні батька, ні неньки… Одну душу рідну, і серце моє, може, спочило б… Нема ні брата, ні сестри! Страшно, страшно! Один-один, як билинка на голім полі! Всьому мирові світ сонця надає надію, а мені воно ніби сліпить очі, гноїть мою душу… Настане день – я його клену, а ніччю нуджусь, чому не світає!.. Все в мені поламане, все пошматоване!..

(Мовчить. Довго стогне, далі знов встає.)

Огидло, остогидло мені моє життє! Та не маю сили вкоротати собі віку! А навіщо жить? Задля кого?..

(Задумався.)

Ох, нене ж моя ріднесенька, нащо ти мене породила? Краще б було мене маненьким утопити, струїти, ніж маю я без спочивку страждати!.. Куди ж я тепер подінусь? До кого прихилюсь?

(Замовк.)

Де я? Ні, це сон!.. Як воно так сталося, що я прихилився до благання мого ворога?.. Я у Семена в хаті? Ні, я сплю! Щоб я бачив Одарку, бачив Семена, Івана… і серце мовчить?! Ні, я не сплю, я вмираю!.. Боже, Боже милий!

(Пада навколюшки.)

Давно-давно я не молився тобі; тепер хочу молитись тобі, хочу благати тебе!.. Без краю, без спочивку благати!.. Ох, не вмію я, забув молитись! А мені так багато треба благати! Чи вже в тебе, милосердного, щедрого, бракує задля мене й тієї частини талану, що має комашка маненька?.. Нащо ти примушуєш мене скорятись нікчемній долі, примушуєш вклонятись тому, хто відорвав у мене половину серця? Чи, може, я аж надто мав того талану і занедбав його? Де ж мій талан, Боже? Кому ж ти його, Боже, віддав? Де ж твоя сила, милосердний? Я ремствую, я нарікаю на тебе!.. За що ж ти одному даєш долю за долею, а у мене все одіймаєш?..

(Довго плаче, далі схоплюється.)

Не хочу, не хочу тобі я молитись! Я давно вже запродав душу свою дияволові!.. Сатано пекельна, де ж ти? Допомагай же мені швидше! Я за чуже щастє здихаю, караюсь, іду в домовину! Не хочу я в домовину!.. Я хочу жить, але не людським, а пекельним життєм!

(Шукає під полом.)

Тут десь я її бачив, тут! Де вона?… Нема!.. Темно!.. І ти, місяцю, зрадив мені?.. Де ж ти, бурлацьке сонце, чого захмарилося? Світи ж, світи, зраднику, уостаннє, а там хоч і навіки заховайся за хмари!..

(Проміннє на той час освічує хату. Микита побачив під полом сокиру.)

А, осьдечки вона! Радій, помсто, лютуй, серце!

(Підкрадається до Семена.)

Семен

(крізь сон).

Бог з тобою, Микито!.. Братом рідним ти мені будеш…

Микита

Братом!

Сокира падає з його рук.

Свята, свята душе!.. (Прожогом кидається до дверей; ухопився за одвірок і мовби зомлів.) Боже, Боже милосердний! Прости!.. Свята душа!..

Іван

(прокинувся).

Хто це по хаті ходить? (Засвічує свічку.) Це ти, Микито? (Підходе до нього.) Що це з тобою подіялось?

Микита

(хапає його за руку).

Цить, цить!.. Не буди Семена!.. Брат! Чуєш, «брат»?.. Не буди ж його!.. Споглянь на мене, я вже мертвець… Зв’яжи мене, задуши!.. Я не пручатимусь… Чуєш, я вже мертвець!.. Пташка манесенька крильцем зачепе злегенька, і я звалюсь, як сніп… Бачиш он сокиру? Візьми ж її, зотни мені голову, тільки не кажи Семенові!.. (Шепочучи.) Свята, свята душа!

Іван

Микито-Микито, що це ти задумав? Чи вже ж ти забув, що Бог милосердний є на небі, котрий все це бачить?..

Микита

Цить, цить!.. Мовчи!.. Не гомони!.. Молись скоріше Господеві! Він вчує твою молитву і обернеться до твого благання!.. А я боюсь підвести очі… (Принада до його грудей і важко диха.) Одарко-Одарко!.. Нащо ти так любо глянула мені в вічі? Ох, задави ж мене, Іване! Бачиш ондечки сокиру? Дивись, як вона блищить!.. Я одвертаю від неї погляд, а вона ще дужче лисниться перед очима… Розумієш, куди мене нечистий вів? Я звір лютий, скажений!..

Іван

Вгамуй своє серце, бідолаго! Бачиш, Господь одвів тебе від гріха! Молися ж йому, милосердному!

Микита

Не вмію я молитись! Не вмію і не насмію!..

Іван

Зоставайся, кажу тобі… Нащо людям показувати своє горе, коли у них і свого до пропасті. Якби зібрать сльози усіх таких бідолаг, як ми з тобою, то можна б було увесь світ затопить!.. Кого ж ти хочеш здивувати, розжалобить своїми слізьми? Люде байдужі до сирітських сліз… Ти не злодій, не душогуб!..

Микита

(вхопив його за руку).

Мовчи, мовчи!.. Дивись-дивись! Ондечки нечистий простяга до мене свої залізні пазури… Перехрести мене! Заховай, заховай мене від його пекельного погляду!..

Іван

Тобі знов невіть-що ввижається!.. Заспокойся!..

Микита

Ходім, пора… Ходім туди мерщій!.. Туди, на кладовище, до батька, до неньки… Ондечки кладовище!.. А на батьковій і неньчиній могилі і хреста нема!.. Бачиш? Треба попрощатись, поблагословитись в далеку дорогу… Помру в степу; ніхто не побачить, ніхто й не поплаче… Прощай, село, колись рідне! Прощайте, батьківська і неньчина могила… Прощайте всі… Прощай, Одарко!.. А ти чи згадаєш коли бідолашного Микиту?.. Ох, як тяжко вимовити уостаннє: «Прощай, Одарко!..» Орли розірвуть тіло, виклюють очі, вирвуть з грудей серце… А! Нехай рвуть, шматують!.. Не жаль мені свого серця!..

Іван

Ти все лютуєш?.. Заспокойся! Все смерть перед тобою маріє! Ти ще будеш жити…

Микита

Ні вже… А хочеться жити!.. (Лякається.) Одійди, сатано! Геть!.. Бачиш, як очі його горять!..

Іван

(убік).

Що це з ним вчинилося? (До нього.) Опам’ятайся, Микито!.. Горенько мені з тобою!..

Микита

(тремтячи).

Проказуй молитву, а я за тобою промовлятиму!.. Боже, Боже, Боже! (Хапається за груди, встає.) Що це зо мною?.. У мене у грудях холоне!.. У очах світ темніє!.. Світи-світи, місяцю-зраднику! Я вмирати не хочу, не хочу!.. Води, хоч рісочку води!.. Боже, не карай мене!..

Іван виходить.

Вона, ондечки вона, Одарка!.. Ти, ти, зоре моя?.. Ти прийшла до мене? Ти вже не боїшся мене?.. Сюди.. Руку, дай твою руку до голови… О, як мені легко. Одарко, Одар… Од…

(Помирає.)

Іван

(увійшов з кухлем).

Бідний, сердешний страднику! Боже, прийми його грішну душу!.. Семене, Одарко, вставайте!

Семен

(встає).

А що таке?

Одарка

(побачила долі Микиту).

Що це з ним?

Іван

Не здолав, сердега, свого горя!

Одарка

(журливо).

Помер?!