Дія 3

Марко Кропивницький

В тій же хаті.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6

Ява 1

Христя і Катря.

Христя

Годі тобі, моя дитино, так тяжко сумовать, хіба ще за рік не натужилась? Трохи було ніби й вгамувалась, а це знов третій тиждень мало не щодня голосиш. Пошкодуй себе, пошкодуй свого молодого віку!..

Катря

А нащо мені, мамо, те життя?..

Христя

Коли не шкода себе, то хоч згляньсь. над моєю старістю, не знесилюй мене внівець… Хіба моє старе серце не рветься на шматки через твоє горювання?.. Чи, може, тобі про біль матері, про її муки байдуже, то жени її мерщій в домовину… Доволі вже я нажилась, доволі натішилась життям…

Катря

Мамочко, не докоряйте мене, я… я вгамуюсь… (Затуля собі рота долонею, щоб не плакать.) Перестану тужить… (Іде до порога, бере кружку з водою і промива очі; напилась.) Вже вгамувалась ніби…

(Сіда біля матері.)

Христя

(голубить її).

Тадже ж пише, що рана не тяжка, що лікарі запевняють, що скоро загоїться… що кістка тільки трохи зачеплена… Дякувать треба Господеві, що не перебили ноги…

Катря

За віщо ж дякувать? Кому він що лихого вчинив чи заподіяв?.. Ми, мамо, Господом забуті…

Христя

Що це ти верзеш? Гріх так казать… А що поранено Прохора, то що ж робить? На те він салдат, воїн.

Катря

Хіба він по своїй волі пішов на війну? Хіба йому потрібна була війна?.. Не одружився б вік, коли б знав, що запротирять… Казав же, як прощався, що якби знав, що потягнуть на війну, не зав’язував би мені віку… Взяли, заслали на край світа і скалічили… Що я тепер? Салдатка, котру кожен, кому не жаль, тільки зневажа… За віщо ж, питаю, я мушу дякувать Господеві?

Христя

Не ремствуй, борони тебе, Боже, ремствувать!..

Катря

Не ремствовать?.. Але ж і дякувать за що?.. (Похитала з хвилину головою.) «Легко поранений…» А чому ж сам не пише, коли легко поранений?.. Навіщо сестра милосердна пише за нього?

Христя

Певно, він лежить…

Катря

Легко поранений не лежав би… Мало хіба на селі ненароком калічаться: інший руку розруба сокирою або ногу, а не ляга? Савка Когутенко як торік розрубав коліно, а не ліг; ціле літо волочив ногу, аж доки не взяли в болницю та не відрізали ноги…

Христя

І зістався навік калікою. А коли б загодя почав гоїтись, то, може, і не скалічів би… (Помовчала.) А й хороше ж милосердна сестра списала, вже так хороше, що й сказать.

Катря

Дізналася ж, бачте, що Прохор не з москалів, і сама призналась йому, що й вона теж з наших…

Христя

Кортить мені ще послухать того листа, може, прочитаєш?

Катря

Прочитаю.

Христя

От і розумниця. Ще ні один салдат з нашого села так хороше не одписував! Всі якось по-таківському закидають, як ото іноді наші началники наважаються балакать або хвершал…

Катря

(розгорта листа і зітхає).

Ох, Боженьку мій милий!.. (Чита.) «Люба моя дружино, Катрусе!

Христя іноді залюбки голосно додає: «Так-так», або «Ох, як хороше!..»

Мушу тебе засмутить невеселою звісткою. Під Мукденом [4] мене скалічено, ліву ногу кулею навиліт пробито і трохи пошкодило кістку нижче коліна, через що докторі звеліли лежать у шпиталю, доки затягне рану і кістка загоїться…

Я почуваю себе дужим. У шпиталю доглядають за нами сестри милосердій, і ми їх звемо сестрицями; вони перев’язують нам рани, дають усякі ліки, а тих, що дуже покалічені та немощні, то таких самі і чайом поять… Цього листа пише сестриця. Довідалась, бач, вона, що я з хахлів, та й пита: «Ви українець?» А я їй кажу: ні, я хахол. А вона й почала мені тлумачить, що хахол – це насмішка, все рівно як москаля звуть кацапом або єврея – жидом… Ви, каже, українець, через те я і листа до вашої жінки напишу по-українськи. А потім як почала вона мені оповідати про давню давнину – про таку, що і батьки нам не розказували. Потім сказала мені, з яких книжок те вичитала; у нас у школі ми про такі книжки і не чули!.. Каже, що колись Україна була вільною стороною…

Я почав благать її, щоб усе оце списала тобі, щоб і ти дещо зрозуміла, – вона сказала, що спише у другім листі. Потім прохав я, щоб додала й про те, яка вона добра душа. Довго сперечалась вона, що ніби про це не слід писать, що то її обов’язок примушує пеклуватись біля хворих; але я сказав, що як не спише про це в листі до тебе, то я затаю свого адреса. Тільки таким побитом я прихилив її до свого благання. Боюсь тобі оповідати про страшенні каліцтва, які тут доводиться щочасу бачить! Хоч щодня на моїх очах сотні салдатів в муках падали і помирали, одначе не зачерствиш себе так, щоб, глянувши на іншого пошматованого мученика, не здригнуть…

Як Бог поможе повернутись благополучно додому, тоді розкажу тобі все, нічого не затаю. Не сумуй, моя голубко, та не журись дуже за мною; трошки заплач собі, бо без того не можна, але не плач на людях, а нищечком та благай Господа і молись йому, щоб допоміг мені скоріш вернутись у рідний край, у свою хатину, до любої моєї дружиноньки…»

Христя

Бачиш, і він приказує, щоб не журилась та Господеві молилась. Ну, далі?

Катря

(чита).

«Я розказав сестриці, яка ти у мене хороша і як кохаєш мене, так вона дуже тішилась. Сподівайся ж від мене скоро другого листа…»

(Промовля.)

Сподівалась, та, мабуть, і сподіванку доведеться залишить.

(Чита.)

«Сестриця каже, що як тільки мені покраща, зараз же об тім сповістить тебе сама. Сестриця ще каже і те, що нам, українцям, треба листи писать додому по-своєму. Кланяюсь низенько таткові, і неньці, і тещі, твоїм неньці, братам, і сестрі, і невістці, всій рідні, і всім добрим людям. Твій друг Прохор Шаповаленко, младший унтер-офіцер».

(Говорить.)

Слова останні він власною рукою дописав.

Христя

Стало бить, і не немощний… Ну що, полегчало тобі? А мені так теплом всю душу і обгорнуло.

Катря

Вже скоро і місяць, як цей лист прийшов, а другого нема та й нема!..

Христя

Може, завтра, може, післязавтра прийде. Он Гальчин чоловік як прислав одного листа та як одіслала вона йому карбованця, та відтоді ані вісточки, отже, їй ніби й байдужісінько!

Катря

Мені від того не легше.

(Зажурилася.)

Ява 2

Входять Степанида і знахар.

Степанида

Здрастуйте, свахо! Спасибі, що завітали. (Цілується з Христею.) Що, свашечко, і ви не заспокоїте вашої доні?.. Ми вже і руки опустили.

Христя

Не приберу і я ума, як її уговорить.

Катря

Я ж не плачу вже…

(Понесла листа до мисника і хова у вузлику.)

Степанида

Кажуть, що у розправі вже казету читають, певно, старий вже там!

Катря

Піду і я!.. (До Христі.) Ходімо, мамо, у розправу.

Христя

Та воно годиться тобі пройтись… Прощавайте, свахо. (Цілується з Степанидою.) Мені треба зайти до млина, воно по дорозі: ти до розправи, а я у млин…

(Пішла з Катрею.)

Степанида

(до знахаря).

Бачили?

Знахар

Ні, ще.

Степанида

Оце ж наша невістка, Катря!

Знахар

Ага, а я думав…

Степанида

Садовіться!

Знахар

Можна.

(Сів.)

Степанида

У будень ще сяк-так, за роботою та за клопотом то й розважиться, а як прийде неділя або свято – цілий день виголосить.

Знахар

Невістка?

Степанида

Та вона ж… Як не плаче, то щось таке з нею коїться, ніби остовпеніє, і мовчить, мовчить, хоч ти їй що хоч кажи.

Знахар

Мовчить все?

Степанида

Еге ж, мовчить. Я чула, що як іншій людині дошкулить до болячого, то у неї все в грудях замре, – чи так?

Знахар

Бува й так, а бува й не так.

Степанида

Спасибі вам, що потрудились пожалувать, може, вас почастувать?

Знахар

Якщо є, то… Мене люде частують.

Степанида

(бере пляшку і чарку).

Дай, Господи, щоб ви допомогли їй.

Знахар

Допомогти можна… Жалаєм доброго здоровлячка.

(Випив.)

Степанида

Мені здається, що ви неодмінно їй допоможете. Закусіть, будь ласка!

Знахар

Допомагав багатьом, то й вам допоможу.

(Закусює.)

Степанида

Звісно, побивається за чоловіком, бо його скалічено на войні… Прислав листа.

Знахар

У нас, сказать, мого свояка сина теж скалічено.

Степанида

Скрізь те лихо коїться!

Знахар

На те воно й лихо.

Степанида

Може, викушаєте ще?

Знахар

Як почастуєте, то викушаю.

Степанида

Я вам така вдячна… (Налива.) Хто це вас напутив?

Знахар

(випив).

Василь… Як-бо його? Ось що… Москаленко.

Степанида

Ага, це наш недалекий сусіда! От добра душа, спасибі йому!

Знахар

Ідіть, каже, там вас чекають.

Степанида

Хотіли ми вже кинутись до хвершала.

Знахар

То не хвершалове діло.

Степанида

І я так кажу. Як тепер хвершали понаставали такі, або краще б їх і не було: ні шепотіння він тобі не тямить, ні заговору…

Знахар

Без шепотіння та без заговору не можна.

Степанида

Скажи йому, щоб злизав зазіх або здмухнув пристріт, так він баньки витріщить…

Знахар

Може б, почастували по третій, та й за діло?

Степанида

Викушайте. (Налива.) Пожалуста, поможіть їй, сердешній!

Знахар

(випив).

Людським допомагав… Ходім!

(Встав.)

Степанида

Куди ж це?

Знахар

До неї ж.

Степанида

Вона ж пішла у розправу, ось вернеться.

Знахар

Хто?

Степанида

Невістка.

Знахар

Ми її не ждатимем. А мазниця є?

Степанида

Є-є!..

Знахар

Коли б ще обичайка з старого сита або з решета!

Степанида

І обичайка знайдеться.

Знахар

Інші штанами або хвартухом шию труть, а я завжди обичайкою… Де ж вона, у хліві чи…

Степанида

Хто?

Знахар

Телиця.

Степанида

Яка телиця?

Знахар

Та у вас же телиця захворіла, перелоги б то чи що?

Степанида

Ніякої телиці нема у нас хворої!

Знахар

А вас же як звуть?

Степанида

Ми Шапуваленки, з діда, з прадіда Шапуваленки.

Знахар

А мені треба Рябошапку… Виходить, я помилився?

Степанида

Рябошапчина хата поруч з нашою.

Знахар

То так би й казали зразу, а то почали: «Сідайте» та «викушайте…» І що за народ! Не скаже тобі товком, а… Прощавайте! (Пішов.) Згаяв тільки уремня!..

Степанида

Я думала, що він людський знахар, а він товарячий!..

Ява 3

Данько

Моє поштеніє, тьотєнько! Вашу ручку! (Чоломкається.) Катрі нема дома?

Степанида

Пішла на часинку до розправи, зараз вернеться, посидь.

Данько

(сіда).

Приніс одну книжку Катрі… Папаша купили на ярмарку, ну, кажеться так, што по безграмотству їхньому, вочень глупую… Зветься «Сердешна Оксана»… [5] Так, пустякова сторійка…

Ява 4

Денис і Іван.

Денис

Чи бачиш, стара, хто прийшов?

Іван

Здрастуйте, мамо!

(Цілує її руку.)

Степанида

Здоров-здоров, сину! Насилу ти вернувся.

Денис

Глянь ти на його, неначе аж подужчав і якось ніби вилюднів…

Іван

(скида зайву одежину).

А таки вилюднів.

Денис

Сідай та відпочивай.

Іван

Я вже трохи відпочив.

(Сів.)

Степанида

Чи не дати пополудновать?

Іван

І їсти не хочу: по дорозі заходив до Юхима, і він мене підгодував, спасибі йому.

Данько

Моє поштеніє, дядєнька! Вашу ручку! (Чоломкається.) Здрастуй, Ванька!

Іван

А, здоров-здоров, школяр! (Чоломкається.) Вчишся ще?

Данько

Вчусь.

Іван

Вчись, братухо, вчись. Я не довчився, а тепер і шкодую. Ну, тату, приніс я вам стільки новин, що й за тиждень не переслухаєте.

Данько

Інтересно б послухать.

Денис

Набачився усякої святині?

Іван

Святиня, окроме… Скажу вам, що хто не бува по світах, той і не тяме, що по людях коїться… Чого-чого я тільки не навидався за п’ять місяців, чого не наслухався… Я почав дещо розказувать Юхимові, так він аж рота роззявив. Ще нагодився і Давид Крамарчук – і той аж цмокав губами. Прийдуть надвечір до нас, щоб я їм ще дещо розказав… Чого-чого тільки я не чув…

Степанида

У Києві був?

Іван

Був, і в Воронежі був, і у Серафима Саровського, був і в Почаєві, а нарешті вже і в Святих горах…

Степанида

Набачився святощів?

Іван

Хотів вам принести проскуру від Почаївської [6] та загубив заразом з торбиною.

Денис

Отакої!

Іван

Ішли ми, бачите, лісом; ішло нас аж шість чоловік заразом… Тих вже, з котрими я з дому пішов, не було, бо то були таки справжні богомоли… Ідемо ми лісом, аж чуємо гупотить позад нас. Один оглянувся та й каже: «Це не інакше, як за нами погоня, тікаймо мерщій». І кинулись ми всі врозтіч по лісу. Одбіг я ступенів з півсотні, дивлюсь, лежить гнила колода: я пуць – і пропав за колодою; аж це біля мене вершник як затупотить, а я зарився в листя та й лежу. Далі вже не чуть стало вершника, підвів я голову, бачу – побіля хтось ще ворушиться, далі і той випростав голову з листя. «Це ти?» – питає. Я, кажу. Долежали ми там до вечора. Як почало сутеніти, вийшли на шлях та вже не наперед пішли, а назад…

Пройшли гін з п’ятеро та й звернули уліворуч; ішли, мабуть, до півночі, потомились, одійшли набік і полягали спать. Хотів я попоїсти хлібця, зирк – аж торби нема, загубив; спасибі товаришеві, підгодував мене трохи… Удосвіта прокинулись, товариш і каже: «Прощай, брате! Тобі туди, а мені туди; ти мене не бачив, я тебе не знаю. Укупі як підемо, часом наздоженуть і тебе зачеплять, а нарізнь безпечніш…» Так ми вже більш і не бачились. Люде справили мене на Святогорський манастир [7], а звідти вже я пішов прямо додому… Багато дечого наслухався я від своїх товаришів. Як почали вони тлумачити мені, як належить поводитись людям та через що люде живуть у злиднях та в темноті…

Денис

Треба, щоб ти і нам дещо розказав.

Іван

Авжеж, розкажу.

Данько

Дольжно буть, інтересні старії!

Іван

Це ж ти по-якому белькочеш?

Данько

Как по-якому? Как у школі, так і в семействі дольжно.

Іван

А я чув від людей розумних, що воно не так дольжно!..

Ява 5

Юхим, Давид і ще деякі люде.

Юхим і другі

Здрастуйте, з неділею будьте здорові!

(Цілує батька і матір в руку.)

Денис і Степанида

Спасибі, будьте і ви здорові. Сідайте у нас.

Сідають.

Юхим

Ми оце прийшли, якщо не виженете з хати, прийшли послухати богомола; таку завдав нам задачу, що аж в голові все заворушилось…

Данько

Все одно што іменовані числа, да!..

Денис

І нас він зацікавив… Набачився світа та й начувся.

Іван

Про віщо ж вам?

Юхим

Та от ти почав був про колишнє, про прадідівщину…

Іван

Можна. Тату! А може, й ви чували, хто такі були ваші діди та прадіди?

Денис

А хто ж вони були? Звісно, кріпаки, стало бить, панські.

Іван

Аз якої ж причини вони стали панськими?

Денис

Про це вже я не скажу. Мабуть, так воно, здавна запроваджено… Інші кажуть, що так воно від Бога призначено…

Іван

Ні, тату, не від Бога, а від людей. Прадіди ваші були вільними козаками, вони воювали з турками, з татарами, з ляхами, з москалями, здобували землі, скарби та боронили віру Христову.

Данько

Вот про єту сторію раз почав був розказувать нам вчитель, а хтось ниспекторові доніс, так той йому сказав: «Сматріть, штоб вам не прийшлось загонять телят заразом з Макаром…»

Юхим

З яким Макаром?

Данько

А хто його знаїть, ну, тольки вчитель спужався…

Давид

І мій хлопець школяр щось подібне розказував, та я не розібрав…

Іван

Колись, може, гуртом розберем все… Була у козаків на Дніпрі головна сила – Січ [8], там був у них і січовий отаман, котрого козаки вибирали вільними голосами. Звались ті козаки січовиками, або запорожцями…

Денис

Я чув колись казку про запорожців, та думав, що то так собі побрехенька, як-от про Івасика-Телесика або про Лисичку-сестричку…

Іван

Із Січі запорожці ходили воювать з ворогами, плавали у байдаках по морю під турка та бусурмена, нападали на Польщу, на татарву… І взяли завидки ворогів на їх хист та одвагу, і почали вони, то той, то другий, умизгатись біля запорожців та запрошувать у спілку, щоб з’єднать гуртом велику силу війська та подужать слабшого… Думали-думали, обміркували та радились запорожці, до кого б їм прилучитись?.. І надумали пристать до москаля, бо у москаля одна з ними віра, і через те певні були, що спілка з москалями буде найміцніша…

Ява 6

Катря

(входе, ридаючи).

Ой, Боже мій, Боже мій! Тату, мамо! Спалили Прохора, спалили!..

Всі

Що, як?

Катря

Японці спалили той шпиталь, у котрому лежав хворий Прохор, всі поранені погоріли!.. Ой доленько ж моя нещасная, голівонько моя пропащая!..

(Принада до комина і голосить.)

Степанида

(вхопилась за голову).

Ай-ай!.. Голова!.. Прох… Про-хо…

(Рве на собі сорочку.)

Денис

Що це з тобою?

(Хапа її за руки.)

Степанида

(силкується вимовить).

Про-х-хо-ра спа-ли…

Денис

Що ж це? Юхиме, бігай мерщій по хвершала!..

Юхим

Зараз, тату!..

Давид

(до людей.)

Ходімо… Не в час ми прийшли… Така оказія…

Виходять.

Іван

От тобі й закидали японця шапками!..

Завіса.

Примітки

4. Мукден – друга назва міста Шеньян у Китаї. Тут ідеться про велику битву під час російсько-японської війни (відбулася протягом 6 – 25 лютого 1905 р. за старим стилем), у якій російські війська зазнали поразки і втратили близько 89 тис. солдатів і офіцерів, зокрема близько 30 тис. полоненими. Втрати японців становили 71 тис. чоловік.

5. «Сердешна Оксана» – повість Г. Ф. Квітки-Основ’яненка.

6. Почаївська – одна із чотирьох лавр православної церкви, знаходиться в місті Почаєві (тепер Кременецького району Тернопільської області).

7. Святогірський монастир – монастир у місті Слов’яногірську (Донецька область), заснований в 17 ст. Тепер там історико-архітектурний заповідник.

8. Січ – Запорізька Січ, суспільно-політична та військово-адміністративна організація українського козацтва, що склалася в першій половині XVI ст. за Дніпровими порогами.

Подається за виданням: Марко Кропивницький Драматичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 503 – 511.