Твори 1830-х років
Зубков С. Д.
Схожими тенденціями позначені також українські п’єси Квітки. Для них характерний явно виражений позитивний ідеал, покликаний сприяти вихованню простого люду. Проте інколи саме в зв’язку з цим суспільні ідеали автора вступали в суперечність з логікою розвитку художніх образів. Намагаючись ствердити святість і недоторканість принципу станової нерівності, закликаючи читачів задовольнятися своїм місцем у суспільстві. Квітка не раз змушений був поступатися життєвою правдою («Щира любов»). Душевні якості, надані драматургом Галочці – скромність, ніжність, вірна любов, дисонують з сентиментально-ідилічним конфліктом, обраним автором з виховною метою. Невиразним і двозначним лишилося нав’язуване Квіткою своїм героям судження про «добрість» панів як єдиний вихід в умовах існуючої соціальної несправедливості («Сватання на Гончарівці»). Слушне зауваження Одарки – «Хоч вони і добрі, та пани!» – відбиває справжнє народне сприйняття кріпацького «раю». Ці прикметні суперечності авторських намірів і художньої логіки засвідчують, що герої Квітки, виразники його ідеалів, подані переважно в сфері побуту, інтимного життя та особистих інтересів, були ще тільки попередниками справжніх образів позитивних героїв, створених згодом літературою критичного реалізму.
Поряд з «Малороссийскими повестями» Квітка продовжував писати й російською мовою. Зокрема, на 1833 р. припадає початок роботи над великим сатиричним романом «Жизнь и похождения Петра Пустолобова» та комедією «Шельменко-денщик» які засвідчили появу двох тенденцій: викриття дворянства і пошуки справжнього героя в демократичному середовищі, що, безперечно, було дальшим кроком до реалізму.
Звернення Квітки, який ще не мав належного досвіду в прозі, до великого, «книг на восемь» роману видається дещо несподіваним, однак для цього були свої причини. Насамперед, багаті життєві спостереження, набуті в роки служби, давали йому достатній матеріал для великого полотна. На цей час вже був вдалий зразок «нравоописового» роману – «Російський Жілблаз, або Пригоди князя Гаврила Симоновича Чистякова» В. Нарежного. Саме тоді, коли Квітка звернувся до прози, в російській літературі зав’язався крутий вузол суперечок. Після художнього відкриття, яким став «Євгеній Онєгін», і до романічної прози О. Пушкіна, М. Лермонтова й М. Гоголя 1830-х років дальшому розвитку набутих естетичних завоювань загрожувало звернення Булгаріна до жанру авантюрного роману, його «Іван Вижигін» та «Петро Іванович Вижигін» знаменували своєрідне повернення до «благонамеренной» сатири Катерини II і були покликані утвердити в свідомості читачів непорушність самодержавного ладу. Романи Булгаріна, діставши схвалення не тільки III відділу царської канцелярії, а й самого Миколи І, викликали зливу епігонських наслідувань. Небезпеку цього явища для долі російської літератури відчув Пушкін. У задумах романів «Російський Пелам» і «Фадей Вижигін», у памфлетах «Перемога дружби, або Виправданий Олександр Анфимович Орлов» і «Кілька слів про мізинець п. Булгаріна і про інше» він виступив проти художньо ницого, пошлого, обивательського витвору Булгаріна і його наслідувачів.
Квітці були добре знані не тільки романи Булгаріна, а й журнальна полеміка навколо них. Він захоплено сприйняв пародійне повідомлення в «Молве» про наступний вихід у світ тритомного роману «Марфа Іванівна Вижимкіна», висміював місцевих прихильників булгарінських романів, недвозначно висловив своє ставлення до них у листі С. Аксакову від 20 червня 1831 р. Звернення Квітки в цей час до «нравоописового» роману з орієнтацією на досвід сатиричної літератури XVIII ст. було прогресивним і може сприйматися як свідомий намір реабілітувати жанр, скомпрометований Булгаріним. Невдоволеність першою спробою романтизованого викладу в «Ганнусе», успішний досвід продовження в нових умовах сатиричних традицій минулого сторіччя, приклад Нарежного, намір «возопить пред правительством» про пануюче «зло», протидіяти булгарінській спробі применшити це «зло» та перетворити сатиру на «благонамеренную», присвятивши її «усовершенствованию нравственности», оскільки, мовляв, «всем хорошим люди обязаны вере и просвещению» – [Полн. собр. соч. Фаддея Булгарина, т. 1. Спб., с. V – VI.], все це разом, певно, й спонукало Квітку «обивать целое книжище» про Пустолобова.
Заборонений з самого початку цензурою, роман Квітки піддавався багаторічним значним переробкам, внаслідок чого відбулося послідовне послаблення сатиричної гостроти, перетворення промовистого Пустолобова зрештою в ординарного Столбикова. Втрати, яких роман «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова. помещика в трех наместничествах. Рукопись XVIII века» зазнав при доопрацюванні, запізніла публікація в 1841 р. позначилися і на його ідейно-естетичному рівні, і, що особливо важливо, на місці в літературному процесі. До того ж на цей час сам Квітка пішов значно далі від першого роману. Після публікації двох книжок «Малороссийских повестей» більшість його творів з’явилася в російських перекладах, окремим виданням вийшов «Пан Халявский». який незмірно переважає «Столбикова» і в художньому, і в ідейному відношенні. Все це визначило стриману реакцію прогресивної громадськості на роман. «Северная пчела», «Библиотека для чтения» та «Русский вестник» зустріли його відверто ворожо, намагаючись насамперед скомпрометувати життєву достовірність виведених Квіткою зловмисників із дворянського середовища, видаючи їх за «нравственные чудовища», яких, мовляв, не можна розшукати навіть в «безвестном захолустье». Справедливу й спокійну оцінку «Столбикову» дав В. Белінський, поєднавши критичні зауваження про роман з прихильним ставленням до його автора.
Одночасно з переробкою «Столбикова» письменник працював над іншими творами. Серед них була й комедія «Шельменко-денщик» (1833 – 1835), яка засвідчила дальшу еволюцію художнього мислення письменника. Від викриття порушень законів дворянськими обранцями у попередніх п’єсах Квітка перейшов уже до сутності самого дворянства – його невігластва, зарозумілості, провінційного животіння, морального виродження. Зникли імена-характеристики, немає досі обов’язкового протиставлення негативним персонажам позитивних, але схематичних образів. Капітан Скворцов нічим не нагадує доброчинних військових із попередніх п’єс, – у новій комедії усі представники пануючого стану зображені виключно негативно й протиставляються їм уже представники соціальних низів – забритий у солдати простолюдин Шельменко, покоївка Мотря та ті побіжно згадані парубки й дівчата, яких ні за що «товче» пані й «потурює» бундючний Шпак. Це була нова естетична якість, яка засвідчила значний крок Квітки до критичного реалізму, здійснений з врахуванням художнього досвіду сучасної літератури і насамперед Гоголя. Переборюючи традиції повчально-дидактичної літератури. Квітка посилює у своїх творах критично викривальні моменти. Негативні персонажі індивідуалізуються, набирають рис живих людей, акцентується увага на побуті й умовах, у яких живуть і формуються герої, виникають певні звички, складаються відповідні характери, а опис зовнішніх атрибутів і аксесуарів підпорядковується характеристиці внутрішнього світу персонажів. Широко використовуються приказки й прислів’я, що дає можливість виявити народне ставлення до зображуваних подій. У зв’язку з дальшою демократизацією творчості Квітки сталися відчутні зміни в образі Шельменка: він значною мірою наближається до героя народних казок, розумнішого за свого пана. В «Шельменко-денщике» з усією повнотою виявилася майстерність Квітки-драматурга. Недарма комедія й досі посідає почесне місце в репертуарі театрів.
Зіставлення комедії з написаною в 1839 р. на її основі повістю «Украинские дипломаты» засвідчує подальші стильові пошуки Квітки. В «Ганнусе» оповідь велася від першої особи – свідка й учасника подій. В «Украинских дипломатах» розповідь здійснює автор. Він не приховує ні авторства, ні свого ставлення до подій, коментує їх, безпосередньо звертається до читачів тощо. Якщо «Ганнуся» перебувала ще в орбіті творчості Погодіна, то в «Украинских дипломатах» відчувається могутній вплив гоголівського таланту, насамперед в естетичних принципах, якими керувався Квітка. Намагаючись охопити ширше коло питань, Квітка дещо трансформував образи Скворцова і Шельменка, переніс головний акцент на Шпака й Опецьковського, чим пояснюється інша назва повісті. Значних змін порівняно з комедією зазнав образ Мотрі. На її прикладі Квітка показав деморалізуючий вплив середовища, яке за кілька років перетворило звичайну сільську дівчину в ревну прислужницю, позбавлену людських якостей. Зображення героїв у буденному житті, проникнення в характер людини через її вчинки й оточення, увага до опису місцевості, одягу, домашнього скарбу набували нової якості, переростали «від зображення побуту до зображення буття» [Сучков Б. Исторические судьбы реализма. M., 1967, с. 63.]. Квітка захопився тією розкутістю, яку, порівняно з комедією, надав йому новий жанр, тому повість вийшла дещо розтягнутою, зате вона засвідчила естетичне освоєння письменником нових художніх засобів. Це особливо виявилося в романі «Пан Халявский», якому судилося стати класичним твором братніх літератур – російської й української.
Прикметно також, що перша книга «Пана Халявского» з’явилася в «Отечественных записках» 1839 р., коли в літературі загострилася боротьба за перемогу реалістичних принципів проти ідеалізованого зображення існуючого суспільства консервативними й реакційними літераторами. Квітка подав критичний розтин повсякденного побуту трьох поколінь звичайних поміщиків. В. Белінський не випадково підтримав щасливий намір письменника зіставити минуле століття з нинішнім (IV, 399 – 400)
Уже з першого рядка роману відчувається використання досвіду М. Гоголя в зображенні обставин життя небокоптителів. Трушко Халявський значно відрізняється від Петра Столбикова: зовнішні подробиці, хоч і не зникають, виконують уже іншу функцію, поступаючись місцем перед психологічною характеристикою образів. Лаконізм описів, зменшена «придуркуватість» Трушка в порівнянні з Петрушею надають Халявському більшої типовості, позбавляють його образ ознак дещо гіпертрофованої винятковості Столбикова. Спрощено сюжетну калейдоскопічність, зовсім зник авантюрний елемент. У художній структурі роману значну роль відіграє етнографічно точне відтворення тогочасного побуту. Авторська позиція виявляється в забарвленні й тональності мовби безсторонньо відтворюваної одним з типових представників Халявських хроніки свого роду. Внаслідок цього виразнішими постають неспростовні ознаки виродження й розкладу дворянства: оточення Халявських відрізняється тільки прізвищами й розміром достатку, а об’єднується з ними родовими рисами, визначеними соціальною сутністю стану й породженими умовами паразитичного побуту.
Описуючи помісний побут, Квітка не обмежився тільки дворянством. В образі Горб-Маявецького він відобразив спостережене в житті нове явище – появу ділків буржуазного типу. Деякі сцени супроводжуються приміткою, що це – справжня подія. Така документація мала переконати читача в життєвій достовірності описаного. Відкидаючи поради скоротити деякі подробиці, Квітка підкреслював їх естетичну функцію. Все це свідчило про перехід його на позиції реалізму, коли не тільки відтворювався світ у всій його конкретності, а й окреслювалися обставини, які породжували зображувані явища, і між ними встановлювався незаперечний зв’язок, взаємозалежність.
Своєрідну роль покладено на численні відступи, роздуми, судження оповідача і зіставлення минулого з сучасним. Квітка, як талановитий художник, відчував невпевнений стан сучасної йому молоді, яка прагне відірватися від старого і, ще не знаючи, яким має бути нове, фактично стає втраченим поколінням. У романі з’являється, як символ молоді, щемливий образ листя, яке вітер носить «сюда и туда, против их цели и желаний». Цей образ не тільки зводить нанівець самовпевнені сентенції Трушка про розумність і доцільність вихвалюваних ним порядків, а й засвідчує появу в колі творчих інтересів письменника нової, сучасної теми.
Симптоматично, що намагання Квітки хоч якось натякнути на наявність у середовищі дворянства чогось порядного, життєствердного, викликане його консервативними поглядами, так і лишилося нездійсненим, оскільки воно суперечило правді життя. Але, з другого боку, в романі майже не діють і прості люди, хоч окремі штрихи свідчать про їхню незавидну долю. Це пояснюється значною мірою тим, що для роману обрана форма хроніки роду, викладеної його представником. У свідомості Трушка і його батьків кріпаки мали чітко визначене богом і становими поняттями місце рабів. Звичайно, повніше зображення їх долі та активне введення в дію змусило б зіткнути ці два непримиренні стани, що значно збагатило б не тільки зображення самого дворянства, а й загальну картину суспільного життя.
Романові Квітки властиві деякі слабкості ідейного й художнього характеру. Зумовлені вони й формою розповіді, й консервативністю переконань письменника, і прорахунками в композиції, що, звичайно, позначилося на художній цільності твору, применшило його естетичну дієвість. Але достоїнства роману були очевидні, н прогресивна критика, зокрема Белінський, високо оцінила його, на відміну від реакційного табору, який знову накинувся на письменника і його твір. На цей раз до «Северной пчелы», «Библиотеки для чтения» і «Русского вестника» приєдналися й «свої» вболівальники з консервативного «Маяка», закликаючи Квітку відмовитися від викривальних тенденцій.
Роман про Халявських завершив новий етап у творчості Квітки. В процесі роботи над ним перед письменником виникали нові теми, зокрема проблема молоді, які вимагали спеціальною художнього дослідження, здійснюваного також по-новому. Це не поважана старовина та її відгомін, що заслуговували тільки на компрометацію, а суттєві питання розвитку сучасного суспільства.