Українська проза

Зубков С. Д.

Уважно стежачи за сучасним літературним процесом, Квітка не міг не бачити, що на порядку денному вже стояла проза, і проза не звичайна, а нова, зовсім з іншими засобами добору, осмислення й узагальнення життєвих явищ та їх художнього відображення. У нього пробуджується прагнення брати безпосередню участь у літературному житті Росії, він зближується з московськими літераторами, зокрема з С. Аксаковим і М. Погодіним, надсилає їм матеріали про місцеві події. Власні пошуки в прозі спочатку обмежувалися записом і обробкою переказів про справжні події. Не насмілюючись друкувати свої перші прозові спроби. Квітка називав їх «канвами» й надсилав М. Погодіну для дальшого вдосконалення. Одну з таких «канв» М. Погодін, скоротивши втроє, надрукував у «Телескопе» 1832 р. під заголовком «Харьковская Ганнуся». (Пізніше, в 1839 р.. Квітка видав повість окремо під назвою «Ганнуся».)

У цій першій, багато в чому показовій для нового етапу творчості повісті Квітка вдався до поширеного тоді романтичного стилю: таємниче походження героїні, заплутана інтрига, загадкове самогубство, батьківське прокляття і т. п. Але «Ганнуся» настільки насичена описами побутових подробиць і реалістичними епізодами, що відразу ж відчувається скутість Квітки цим стилем, його невідповідність художній вдачі письменника, який тяжів до точного відтворення життєвих обставин і деталей. Квітка підкреслив благородство простих людей, а дві системи виховання подав як дві форми буття – трудового й паразитичного. Сама Ганнуся – один з перших позитивних жіночих образів: дворянське походження дівчини, яка виросла в народному середовищі, тільки відтіняє перевагу простого люду над панством, створює передумови для появи образів з народу.

Період «канв» (не всі з них дійшли до нас) і пошуків закінчився в 1833 р., який у житті й творчості Квітки був етапним. Надруковані в цей час його «Супліка до пана іздателя», «Салдацький патрет» та уривок з повісті «Маруся» ознаменували початок нової української художньої прози. «Маруся» і «Салдацький патрет» разом з оповіданням «Мертвецький Великдень» склали І том «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком», що наступного, 1834 р. вийшов у Москві й відразу ж був високо оцінений В. Белінським (І, 239). Трьома роками пізніше з’явився II том повістей.

Українська проза Квітки засвідчила, що позитивного героя письменник шукав уже в іншому соціальному середовищі, в зв’язку з чим особливого значення набула проблема народу як єдиної прогресивної сили суспільства. Демократичний герой відразу ж активізував проблему літературної мови на народній основі. Питання народності літератури й мистецтва, увага до яких зросла в 1820 – 30-х роках, здавна цікавили Квітку. Він постійно звертав увагу місцевої інтелігенції до народу, закликав вивчати його мову, побут, звичаї, неодноразово вдавався до української мови. Перші його спроби («Малороссийские анекдоты», «Шпигачки, або по-московському епіграми») не були вдалими. Більше значення має українська розмовна мова в другій частині «Дворянских выборов» та комедії «Шельменко – волостной писарь».

З появою «Малороссийских повестей» Квітка утвердився як видатний український прозаїк. Значення виступу Квітки для української літератури було справді епохальним. Він ствердив моральну гідність простої людини, зорієнтував прозу на народну мову, визначив форму оповіді, накреслив образи, талановито й сильно піднесені його наступниками.

Прихильність до демократичного героя, обраного об’єктом художнього зображення, прагнення розчулити читача, щоб довести зрілість і художню досконалість рідної мови, широке використання народної творчості зумовили поєднання в прозі Квітки двох тенденцій – сентиментально-ідилічної й реально-викривальної. Поклавши в основу «Марусі» зворушливу історію ідеального кохання Марусі й Василя, Квітка всіх без винятку персонажів повісті зобразив благородними і душевними людьми, правдивими і самовідданими, працьовитими й скромними, покірливими й богобоязливими. Відповідно добиралися й художні засоби. Квітка, з одного боку, скористався досвідом житійної літератури, вдаючись інколи аж до стилізації мови під «святе письмо», а з другого боку, керувався фольклорними критеріями при визначенні позитивних якостей людини, внаслідок чого певна іконописність образу героїні оживлялася струменем народної поетики. Обрана Квіткою художня форма не могла ще вмістити багатство й повноту життя, тому повість насичена мальовничими картинами звичаїв і побуту, – барвистими описами природи. Саме народнопоетичний струмінь применшував відчутну сентиментальність повісті, компенсував недостатню індивідуалізацію її образів, допомагав окреслити перед інонаціональним читачем Україну та її народ. Цю своєрідність твору Квітки підкреслив В. Белінський, відзначаючи, що, крім названих поіменно персонажів, «у повісті «Маруся» є ще герой – і герой перший, важливіший і за Наума, і за Василя, і за Настю, і за саму Марусю, – це Малоросія з її поетичною природою, з її поетичним життям простого народу, з її поетичними звичаями. Оцей-то герой і становите всю принадність, всю поетичну чарівність повісті…» (III, 54)

Народнопоетичний струмінь «Марусі» робив її доступною і зрозумілою читачеві. Б. Грінченко, читаючи повість простим людям, не без здивування зауважував: «Те, що мені здається сентиментальним, чого не бува в житті, те вони вважають за прикмети ідеалу, і се робить їм намальований образ ще кращим, ще ріднішим і ближчим до серця» [Грінченко Б. Перед широким світом. К.. 1907, с. 71 – 72.].

Є. Гребінка, виступаючи проти облудних тверджень реакційних кіл про придатність української мови начебто лише для гумористичних творів, вбачав значення повісті «Маруся» насамперед у тому, що в ній «лагідні почуття висловлені так вдало, що навіть прихильники цієї думки, збираючись реготатися до упаду при самому імені Марусі, плакали під кінець повісті» [ Гребінка Є. Твори в 5-ти т., т. 5. К., 1957, с. 304.]. Т. Шевченка особливо приваблювали гуманізм письменника, поетизація душевних якостей простих людей. Прочитавши повість, він писав Квітці: «Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, ніхто на всім світі. Ваша «Маруся» так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю» [Шевченко Т. Г. Повне зібр. творів у 6-ти т., т. 6. К., 1964, ]. Сам Квітка справедливо пишався все життя немеркнучим успіхом повісті та з гордістю посилався на тих читачів, які твердили, що йому не треба іншої епітафії: «Він написав «Марусю»…»

Моралізаторство й підвищена чутливість «Марусі» відлунювали і в інших повістях, внаслідок чого письменника інколи зіставляли з M Карамзіним. Однак між сентименталістами і Квіткою відчутна велика різниця. За словами О. Білецького. Квітка, на відміну від Карамзіна, не тільки показав, що «селянки теж почувати вміють», а й довів, що «селяни і селянки вміють почувати і діяти так, як не вміють дворяни халявські, староплутови, кожедралови і дворянські панночки…». Цим письменник «навіював ідею моральної переваги людей «простого звання» над благородними» [Білецький О. Зібр. праць у 5-ти т., т. 2. К., 1965, с. 158.].

Відображення життєвих суперечностей, надання переваги не особистим, суто індивідуальним якостям і рисам персонажів, а існуючим становим порядкам, які саме й визначають поведінку героїв – представників певного середовища, дозволило Квітці наголосити на аморальності офіцера («Сердешна Оксана»), подати реальну картину зловживань сільської верхівки, окреслити гротескно-сатиричні портрети суддів і підсудків («Козир-дівка»). Письменник дещо звужував картину загальних зловживань твердженням про те, що все лихо – від дрібних чиновників, та ідеалізував вище панство, «від самого царя постановлене», мовляв, для захисту бідних. І все ж саме порушення питання про елементарні права народу та необхідність їх захисту було досить сміливим і новим явищем. Зазнали відчутних змін і жіночі образи – від підкреслено релігійно-смиренницької вдачі («Маруся», «Щира любов») до типового характеру з виразними рисами активного ставлення до життя («Козир-дівка»)

До того ж звертають на себе увагу певні відмінності при осмисленні схожих образів і ситуацій у різних творах Квітки. «Сердешна Оксана» своїм сюжетом, скажімо, дещо нагадує поему Шевченка «Катерина». Сам Квітка 1840 р. відзначав цю близькість. «Списав і я Сердешну Оксану, от точнісінько, як і Ваша Катерина… – писав він Т. Шевченку. – Як то ми одно думали про бідних дівчаток та про бузовірних москалів». Насправді підхід до проблеми й розв’язання її цілком відмінні: у Шевченка йдеться не стільки про аморальність офіцерового вчинку, скільки про соціальну зумовленість трагедії Катерини кріпосним ладом. У повісті «Щира любов» і Галочку, і офіцера Семена Івановича єднає справжнє почуття. Квітка всіляко підкреслює порядність Семена Івановича, який сприймається як своєрідний антипод негідника капітана, що знівечив долю довірливої Оксани. Але цього разу на заваді щастю закоханих постають соціальні умови суспільства. Незважаючи на типово сентиментальні колізії та авторське схвалення одвічної, «від бога», станової нерівності, в повісті чіткіше вимальовується ворожість людині, її природним почуттям існуючих суспільних настанов.

У більшості українських повістей Квітки селяни постають релігійними, смиренними, покірливими богові на небі й цареві на землі Звичайно, схожі риси були властиві більшості неосвіченого люду і нічого дивного немає в тому, що художник, звертаючись до життя, так чи інакше відтворював і цю його особливість. Але біда Квітки полягала в тому, що він інколи не просто відтворював, а ідеалізував, підносив, поетизував ті якості, проти яких слід було рішуче виступати. В цьому виявлялася суперечливість світогляду, а отже, й творчості Квітки. Консервативні риси світогляду, якими особливо виразно позначені публіцистичні «Листи до любезних земляків», зумовили фальш і нереальність окремих образів, ситуацій, конфліктів («Добре роби, добре й буде». «Божі діти»). Коли ж над умоглядними схемами брали гору реалістичні тенденції, письменник подавав живі картини та образи, які заперечували його суб’єктивні переконання і наміри. Цьому сприяло те, що своїх героїв Квітка шукав у житті і навколишній світ владно вривався в його твори.

Це особливо помітно в гумористичних творах, розпочатих «Салдацьким патретом» – своєрідною декларацією про необхідність наближення літератури до життя, до реальної дійсності. В них широко використано прислів’я («Пархімове снідання», «На пущання, як зав’язано»), повір’я, перекази («Перекотиполе»), яскраво подано побут. Реалістичне відтворення картин селянського життя подекуди переплітається з фольклорно-фантастичними мотивами й сюжетами («Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб»), коли вірогідність незвичайних пригод заперечується й реалістично мотивується, а «знижена» фантастика набуває комічного відтінку.

Майстерною сатирою на життя і побут козацької старшини XVIII ст. постає повість «Конотопська відьма». Казкова, на перший погляд, основа її насправді грунтується на дійсних, майже документально стверджених і тільки своєрідно осмислених подіях з реальним, етнографічно точним відтворенням старовинного українського побуту.

Манеру художньої оповіді, особливості композиції і стилю своїх повістей Квітка черпав з народної творчості, користуючись розробленими Котляревським і Гоголем засобами літературного опанування фольклорних джерел. У цьому виявилося прагнення Квітки максимально наблизитися до читача, надаючи своїм творам форми оповіді. Поряд з опрацюванням відомих у фольклорі сюжетів і мотивів. Квітка широко користався принципами фольклорної естетики при творенні своїх героїв – позитивних і, що особливо цікаво, негативних. Позитивні якості осмислюються з позицій народної етики й моралі: працьовитість, добрість, чесність. Тому саме сільська біднота поллється як справжнє втілення людського благородства і навпаки сільські багатії («Добре роби, добре й буде») позначені егоїзмом, нелюдськістю. Саме соціальний стан спричиняє появу й розвиток у них негативних рис, безкарність вчинків і поведінки. «Коли хто багатий, – узагальнює письменник, – то хоч що роби, хоч догори ногами середу дня по вулиці піди, – ніхто його не посміє зупинити… хоч з бідного багатий останню сорочку зніме, ніхто не посміє заступитись…» («Козир-дівка»), Прикметно, що, на противагу мудрим представникам народу. Квітка надає риси недоумкуватості лише багатіям та їхнім синкам.

Оповідна манера, імітація активного діалогу з читачем, виклад подій у тій послідовності, в якій вони мали б (чи могли) відбуватися в реальному житті, робили твори Квітки настільки близькими народному читачеві, що Грицько з Основи сприймався як свій брат-односельчанин, а його оповідання значною мірою втрачали умовні прикмети художнього твору. У зв’язку з цим псевдонім письменника – Грицько Основ’яненко – набрав функції мнимого оповідача, що одночасно й нагадував, і відрізнявся від гоголівського пасічника Рудого Панька та пушкінського Бєлкіна.