Історичні твори
Зубков С. Д.
Останній період творчості Квітки характерний зверненням до історичної тематики. Загалом історія цікавила його здавна. В попередніх творах побіжно мовилося про минуле, згадувалися різні законодавчі акти, але ці посилання відігравали переважно службову роль. Наприкінці 1830-х років Квітка виступив з історичними нарисами «Основание слободских полков», «О Харькове и уездных городах Харьковской губернии», пізніше друкувалися «Город Харьков», «Театр в Харькове». Увагу письменника привернув родинний літопис, звідки він запозичив сюжет для оповідання «Панна сотниковна». Серед «канв», які він надсилав Погодіну, був план роману про принца Іоанна і спробу В. Мировича звільнити його та нарис про анекдотичного самозванця втікача-солдата, сприйнятого в Куп’янську за покійного Петра III. Сюжети цих творів були почерпнуті з розповідей старожилів і перебували в руслі описуваних на перших порах переказів про минуле. Наступний нарис «Головатый (Материалы для истории Малороссии)» написаний 1839 р. за власними спогадами, як уточнення до виданих В. Пассеком «Очерков России». Оповідаючи від власного імені, оперуючи дитячими спогадами, розповідями батька та листами до нього Головатого, Квітка зображує його мужнім, мудрим і хоробрим воєначальником, досвідченим дипломатом. При цьому він не уникнув певної ідеалізації козачого ватажка і його почту. Написаний схвильовано, з неприхованою симпатією до колоритної особи Головатого нарис Квітки імпонував Шевченкові, який тоді був захоплений романтичною героїкою козаччини.
«Головатый» – перший твір Квітки, що з’явився в «Отечественных записках», його високо оцінив Белінський. Критично відгукнувшись про «Столбикова», він радив письменникові взятися «за такі нариси історичних осіб, як його «Головатый», які закріпили б за автором «почесне місце в нашій літературі» (V, 597). Можливо, саме ця порада спонукала письменника звернутися до постаті Гаркуші, який побіжно згадувався в «Головатом». Не виключено, що «Капітанська дочка» і щойно опублікований «Дубровський» О. Пушкіна відродили давній інтерес Квітки до такого типу випадків, засвідчений у його перших «канвах» і ескізах, і тепер він спробував осмислити дії Гаркуші, відомого на Україні «розбійника».
Скориставшись спогадами «некоторых лиц, знавших его», а також літературними джерелами, Квітка в драматизованому нарисі «Предания о Гаркуше» підкреслив, що Гаркуша діяв «для пользы общей», щоб «пресечь зло, искоренить злоупотребление», його ставлення до Гаркуші подвійне. З одного боку, письменник виходив з народних переказів про свого захисника, з другого ж – не схвалюючи збройної боротьби, він прагнув пристосувати ці перекази до власного розуміння образу благородного, освіченого й мислячого «розбійника», який справедливість вбачав насамперед у строгому додержанні існуючих законів. Давніша мрія письменника про добродійних правителів знову застувала йому справжню картину класової непримиренності різних станів суспільства, що спричинило викривлення як історичного образу Гаркуші, так і соціального смислу його виступу. І все ж треба віддати належне Квітці хоча б за те, що він насмілився виставити борцем за справедливість Гаркушу, саме ім’я якого навіть в середині XIX ст. небезпідставно жахало панство.
«Преданиями о Гаркуше» вичерпувався інтерес Квітки до, так би мовити, «заколотної» тематики, хоч письменник продовжував розробку історичних сюжетів, почерпнутих із власних спостережень, документів, спогадів і переказів. Однак він уникав небезпечних тем, звертаючись переважно до давніх подій, не завжди прямо пов’язаних з конкретними історичними фактами. Його нарис «Основание Харькова» спирається на романтичну легенду про походження роду Квіток і не тільки не відповідає, а навіть суперечить історичним документам. Повість «Татарские набеги. Выдержки из памяти», складена з кількох новел, становить популярний переказ історії Слобожанщини з автокомпіляційним використанням давніх «малороссийских анекдотов», нарису «О слободских полках» та ін.
Останній, публікований за життя письменника твір присвячено Вітчизняній війні 1812 р., тридцятиріччя якої тоді сповнювалося. Повість «1812 год в провинции» прикметна зближенням письменника з «Отечественными записками». Вона свідомо писалася для публікації саме в цьому журналі.
Нова повість являє белетризовані спогади про початок війни, втрату Москви, про загальний патріотичний запал, який не було кому спрямувати, про розгубленість начальства і навпаки – впевненість простих людей в неминучій перемозі над ворогом. Показуючи загальне піднесення, Квітка відступає від офіціозних тверджено про начебто винятковий патріотизм тільки дворянства. Він диференціює дворянське середовище в залежності від ставлення до ворожої навали і підкреслює одностайність простих людей у прагненні захистити вітчизну.