Рання творчість
Зубков С. Д.
Початок літературної діяльності Квітки припадає на 1816 рік. Саме тоді в журналі «Харьковский Демокрит» з’явилося кілька його гумористичних віршів, жартівливих епітафій та акростихів («Воззвание к женщинам», «Не хочу», «Каламбур», «Двойные акростихи» та ін.). Вони цікаві як одна з перших спроб подолання романсо-сентиментальної традиції, спорідненої «із зразками російської «легкої» поезії» [Історія української літератури, т. 1. 1954, с. 110.]. Одночасно Квітка виступив і як прозаїк: у харківському журналі «Украинский вестник». Де він вів місцевий відділ, з’явилися сатиричні «Письма к издателю». підписані ім’ям Фалалея Повинухіна. (Продовження їх під назвою «Письма к Лужницкому Старцу» 1822 р. друкувалися в «Вестнике Европы».)
Перші твори Квітки написані російською мовою. Протягом усього життя письменник виступав обома мовами – російською й українською. Саме в його творчості чи не найяскравіше відбилася закономірність нової української літератури періоду виникнення й утвердження в ній реалізму, коли її представники брали безпосередню участь і в російському, і в українському літературному процесі. В цьому виявилася одвічна єдність братніх народів, яку відчували письменники, багатоманітно втілюючи її в своїй творчості.
Вдаючись до російської мови, перебуваючи в руслі демократичної російської літератури, українські письменники активно сприймали гуманістичні ідеї передових російських культурних діячів, вносили свою частку в розвиток російського реалізму та набували естетичного досвіду для успішного застосування реалістичних надбань у своїй національній літературі. До того ж, як відомо, в той час стилі української прози ще не були розроблені. Якщо в XIX ст. українська поезія увійшла вже з «Енеїдою» Котляревського, а «Наталка Полтавка» засвідчила народження нової драматургії, то в прозі такого помітного кроку ще не було зроблено. Тому саме в прозі природним було звернення Квітки-Основ’яненка спочатку до російської мови.
«Листи» Квітки сягають традицій сатиричного напряму в російській літературі XVIII ст., визначеного творчістю М. Новикова й А. Кантеміра, Д. Фонвізіна й О. Радіщева. У першій групі «листів» Квітка спробував охопити коло характерних для дворянства явищ: пошлість поміщицького життя, обмеженість інтересів, фальш родинних взаємин, галломанія, продажність суду й хабарництво чиновників. Друга група «листів» містить, головним чином, роздуми збентеженого новими віяннями Фалалея про недосконалість сучасного життя. Метаморфоза Фалалея відбивала безперечну еволюцію світосприймання письменника. Спостерігаються й стильові відмінності. Поки мова йшла про поміщика, який дотримувався одвічних поглядів, стиль «листів» Повинухіна майже не відрізнявся від надрукованих M. Новиковим [Про приналежність листів до Фалалея М. Новикову див.: Макогоненко Г. П. Николай Новиков и русское Просвещение XVIII века. М., 1951, с. 254 – 259.]; в «Живописце» схожих змістом «листів» фалалеївської «рідні»: балакучість героя передавала нечіткість думки, вимучена дотепність – розумову обмеженість, що разом з безапеляційністю поверхових суджень створювало життєвий, художньо вмотивований образ «барства дикого», безроздільно пануючого в країні. П’ятирічні поневіряння Фалі, коли йому вперше довелося заробляти хліб насущний, позначилися на його світосприйнятті: кріпосницька закваска ще лишилася, але повної впевненості в непорушності життєвого укладу вже не було. Розклад феодальної системи, виникнення й розвиток капіталістичних відносин стали доконаним фактом. Тому, зображуючи новий період життя Повинухіна, Квітка вже не міг користатися виключно досвідом сатиричної літератури XVIII ст. Нові «листи» Фалалея значно коротші, в них майже не лишилося й сліду від колишнього базікання, родинні справи відійшли на другий план, поступившись місцем розгубленості Повинухіна перед новою небезпекою, викликаною загальними перемінами, коли вже «все не то и не так идет». Ця розгубленість – вияв гальмівних суперечностей феодальної системи на шляху до капіталізму, відчутих, хоча ще й не усвідомлених самим Квіткою.
У житті Квітки 1817 рік мав етапне значення: з 1 січня він, як зазначено в «Формулярном списке о службе и достоинстве», по «выбору дворянства поступил в предводители Харьковского уезда на трехлетие с 1817 по 1820 год» [Інститут російської літератури (Пушкінський дом) АН СРСР, ф. 7042/XXXVI626, «Письма и бумаги Г. Ф. Квитки».]. Відтоді на цю посаду він переобирався аж до 1829 р. Дворянській службі Квітка спочатку віддавався повністю. Відкритим листом він склав з себе обов’язки редактора «Украинского вестника», але підкреслив, що і надалі предметом його діяльності лишатиметься «общественное благо». Квітка свідомий, що «этот предмет редко, даже почти никогда не ценится по кругу действия, – единственно получая цену по намерениям, по силам, по усердию каждого, кто что имеет и что ни принесет на алтарь блага общественного…» [«Украинский вестник». 1817, январь.]. Взявши, за його словами, «посох терпения» в руки. Квітка збирався, хоч і на іншій ниві, ніж журнал, простувати важкою дорогою служіння суспільному благу. Першим – досить швидко – втратив «посох» журнал: «Украинский вестник» вже 1820 р. був заборонений цензурою. Квітка ж усе життя намагався дотримуватися обраних принципів, зазнаючи значних прикрощів і втрат, які компенсувалися творчими радощами й відчуттям корисності своєї діяльності.
Перебування Квітки на дворянській службі дещо загальмувало творчу активність, зате збагатило його безпосередніми враженнями, розкрило перед ним життя в усій різноманітності. Як предводитель, він розглядав скарги кріпаків на поміщиків, виїздив у маєтки й на власні очі бачив свавілля панів, провадив рекрутський набір, вів слідство «о злоупотреблениях сельским начальством» у повітах та розглядав приватні скарги в Харкові. З’ясувалося, що служіння «общественному благу» проходить в обов’язковому й безперервному зіткненні з поширеним у різних формах суспільним злом. Нові враження і спостереження вже не можна було естетично осмислити з залученням лише образу обмеженого й примітивного Повинухіна. Не пориваючи з традиціями «реалістично-сатиричної лінії в російській літературі» [Волинський П. К. Теоретична боротьба в українській літературі. (Перша половина XIX ст.). К., 1959, с. 107.], Квітка звернувся до комедії. Цей перехід полегшувався набутим досвідом гумористичних «писем» та активною участю письменника в театральному житті Харкова, що на той час уже відзначався досить високою мистецькою культурою [Див.: Миклашевський И. Музична і театральна культура Харкова кінця XVIII – першої половини XIX ст. К., 1967.]. Як відомо, в Основі також здавна існував домашній театр, а сам Квітка згодом став одним із організаторів і керівників Харківського театру, був близьким другом М. Щепкіна. який 1816 р. дебютував у Харкові.