Участь в російській літературі
Зубков С. Д.
Творча діяльність Квітки в братній літературі набула широкого визнання сучасників. Його російські повісті й романи вливалися «в загальний потік тих творів, яким судилося слідом за Гоголем і паралельно йому готувати утвердження в літературі сатиричного напряму, пов’язаного з розвитком критичного ставлення до дійсності і з загальним процесом демократизації мистецтва» [Крутікова Н. Є. Гоголь та українська література. К., 1957, с. 115.].
Квітка не тільки брав безпосередню участь у творенні російської реалістичної прози, а й відгукувався на тогочасну літературну полеміку, підтримуючи прогресивне крило російської літератури, вважаючи її «своєю». Серед його кореспондентів були відомі письменники і діячі культури (В. Жуковський, В. Даль, С. Аксаков, M. Погодін, П. Плетньов, А. Краєвський, М. Загоскін, П. Григор’єв, Ф. Коні та ін.). Його листування свідчить, що Квітка з далекої Основи постійно стежив за літературним життям, уважно читав журнали, мав своє судження про сучасні події. Відомі його негативні відзиви про витвори Булгаріна. Закриття деяких московських журналів відразу ж викликало його тривогу і турботу про долю Белінського. Він клопочеться про поширення в провінції творів російських письменників, радіє їх успіхові. Розквіт російської літератури настільки був близький Квітці, що він у 1841 р. пропонував запровадити постійний конкурс на кращу комедію і розробив досить цікаві положення про нього.
Він постійно обстоював чистоту братньої мови, неодноразово називав її «нашою», а обрання Плетньова академіком розцінював, як «священную обязанность блюсти высокое, благородное, святое русское слово», висміював правописні сперечання, позбавлені принципових міркувань, його симпатії й антипатії до журналів і журналістів зазнавали певних змін, але, як засвідчують нариси-фейлетони «Званые гости» та «Мемуары Евстратия Мякушкина», Квітці завжди були ненависні «журнальний тріумвірат» (Булгарін, Греч, Сенковський) і його найближче оточення, зате такі прогресивні видання, як «Литературная газета» й «Отечественные записки», одержували його схвалення. Письменник активно співробітничав у головніших прогресивних виданнях та альманахах, майже всі його українські твори ще за життя були надруковані в російських перекладах і автоперекладах, стали доконаним літературним фактом для читачів усієї країни, йому разом з В. Далем належить честь бути першими перекладачами нової української літератури.
Своєю творчістю Квітка уособив своєрідність російсько-українських літературних взаємин, визначених одвічним зв’язком наших «народів, таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією» [Ленін В. І. Повне зібр. творів. Пер. з 5-го рос. вид., т. 32, с. 334.]. Квітка виступив у складний час, для якого характерним було «пробудження національного життя і національних рухів, боротьба проти всякого національного гніту» [Там же, т. 24, с. 121.]. Пробудження трудящих мас викликало в літературі увагу до побуту народу та його творчості, до життя й прагнень інших народів багатонаціональної Російської держави.
Усвідомлюючи свою національну приналежність, гостро реагуючи на утиски царської адміністрації, піклуючись про розвиток рідної мови й літератури, Квітка не визнавав територіальної, культурної чи мовної «відрубності», навпаки, він відчував повну спільність з російським народом. Обстоювання права рідної літератури на існування і розвиток – з одного боку, а з другого – активна участь у російській літературі і визнання її достоїнств визначені діалектикою спільності й неоднаковості обох літературних процесів і усвідомленням ідеї спільності історичної долі братніх народів, не тільки в минулому, а і в майбутньому, яка полонила передових представників обох літератур. Тому участь Квітки в російському літературному процесі була невимушеною, свідомою, а набутий ним досвід прислужився для дальшого розвитку української літератури.
Квітка став зачинателем нової української прози не в останню чергу й тому, що на шляхах до реалізму пройшов естетичну підготовку в братньому колі. Його повісті стали першою спробою реалістично змалювати «основи тодішнього селянського життя», він був одним із творців «людової повісті» в європейських літературах, відбиваючи в самій творчій манері «селянський спосіб оповідання» [Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року. Львів, 1910, с. 89.]. За спостереженням О. І. Білецького, Квітка «майже одночасно з Гоголем вводив у літературу образ фіктивного оповідача – посередника між автором і читачем» [Білецький О. Зібр. праць у 5-ти т., т. 2, с. 29.]. Саме Квітці судилося розпочати досить широке коло тем і жанрів у прозі, керуючись свідомим прагненням до народності літератури. Звернення до життя народу, увага до внутрішнього світу і високих якостей простого люду, намагання проникнути в його душу, виняткове знання народної творчості, побуту й мови, вдале використання етнографічних матеріалів, впевненість у славному майбутті рідного слова визначили його місце в історії красного письменства.
Бурхливий розвиток української прози багато в чому спирався на художні здобутки її зачинателя – від тематики до естетичних засобів освоєння фольклорно-етнографічних скарбів народу. Уведена Квіткою манера оповіді набула дальшого вдосконалення в творах Марка Вовчка, майстерно користалися нею Панас Мирний і Франко. Свидницький і Нечуй-Левицький. Своєю творчістю Квітка, разом з Шевченком і Марком Вовчком, відіграв значну роль у розвитку західноукраїнської літератури. Ю. Федькович з повним правом заявляв: «Нема в нас сонця, як Тарас, нема місяця, як Квітка, і нема зіроньки, як наша Марковичка» [Федькович Ю. Твори в 2-х т., т. 2. К., 1960, с, 405]. Кращі твори Квітки неодноразово перекладалися закордоном, друкуються російською та іншими мовами народів Радянського Союзу. Серед творців української літератури, яка в радянський час зайняла «належне місце на світовій арені» [Білецький О. Зібр. праць у 5-ти т., т. 2, с. 6.], неминуще значення має Г. Ф. Квітка-Основ’яненко, ім’я якого свято зберігається у вдячній пам’яті народу.