Комедії

Зубков С. Д.

Як драматург Квітка діяв досить активно: протягом 1827 – 1830 рр. ним було написано шість комедій. Друкувалися вони анонімно, та й звернення до С. Аксакова, як цензора, що розглядав перші комедії, Квітка підписував псевдонімом «Діонісій Павлов».

Першим драматичним твором Квітки була комедія «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», написана 1827 р. і опублікована тільки через 13 років [«Пантеон русского и всех европейских театров», 1840, № 3, С. 39 – 86.]. Запізніла публікація, сюжетна близькість до «Ревізора» М. Гоголя, написаного пізніше, але першим надрукованого (1836), надала цій «оригинальной комедии в пяти действиях» досить гучної слави. Сам письменник, як відомо, спокійно й тверезо оцінював скромні достоїнства свого твору, відкинувши спроби применшити значення «Ревізора» [Див. лист до Ф. О. Коні від 18 травня 1840 р.]. Скориставшись поширеними переказами про пригоди вдаваних ревізорів. Квітка одним з перших спробував художньо відобразити існуючі порядки, хоч і зробив це з меншою майстерністю і глибиною узагальнення порівняно з комедією М. Гоголя. Прикметно, що комедію «Приезжий из столицы…» він написав прозою. Можливо, це художнє вирішення було підказано «Наталкою Полтавкою» І. Котляревського. Не виключено, що традиції сатиричної російської комедії XVIII ст. (О. Сумароков, Д. Фонвізін) та ранні комедії М. Загоскіна, написані прозою, також відіграли при цьому не останню роль.

Завдавшись вузько просвітительською метою – засудити хибне виховання, Квітка основну увагу зосередив на окремих явищах дворянського провінціального побуту і де в чому домігся відчутних здобутків, внаслідок чого «Приезжий…» посів важливе місце в його творчості на шляху до реалізму. Однак у цій п’єсі Квітка не досяг належного узагальнення.

Наступні п’єси відзначаються різною тематичною й ідейною спрямованістю. В комедії «Турецкая шаль, или Так водится» (1829) Квітка прагнув з допомогою водевільних ситуацій зобразити аморальність суспільності й підкреслити її типовість, але досягти цього ще не зміг. Комедія цікава першою, хай ще й мало вдалою спробою відтворити мову інонаціонального персонажа – бухарця, що торгує східними шалями, надавши їй естетичну функцію – бути єдиним засобом його характеристики. В «Турецкой шали…» відсутній також доброчесник, який, уособлюючи позитивне начало, сприяв би прикінцевому торжеству справедливості: фінальне твердження про поширеність зображеного в комедії далеке від традиційного покарання пороку.

Етапною в драматургії Квітки стала комедія «Дворянские выборы» (1829). Вона принесла йому і загальне визнання, і великі прикрощі. Незважаючи на те що просвітительська ідея про залежність суспільного життя від освіти й виховання позначилася на рівні художнього узагальнення і в цій комедії, Квітка пішов далі у викритті ворожості дворянства народові. Чіткий поділ на негативних і позитивних персонажів підкреслено недвозначними прізвищами. При цьому якості дворян визначаються насамперед становою приналежністю. Саме негативні персонажі, складаючи станову й корпоративну єдність, зумовлену спільністю інтересів, визначають ідеал правителя відповідно до власних політичних поглядів і моральних настанов. У правителі обираються ті, що найкраще зможуть задовольнити вузько егоїстичні інтереси місцевого дворянства. Цинічна відвертість, з якою вони обмінюються на миру найпотаємнішими засобами шахраювання, підкреслювала єдність інтересів і спільність дій антинародного стану.

Повнокровним і багатоманітним образам староплутових і кожедралових, драчугіних і вижималових Квітка протиставляє їх своєрідні антиподи – Благосудова, Твердова, Тихіну, які лише волею автора ледве перемагають пануюче зло, виголошуючи при цьому дидактичні сентенції про те, як, «благодаря мудрым мерам благодетельного правительства, зло сие начинает искореняться». Не випадково носіями дворянської доброчесності Квітка зображує молоду пагінь відставних військових (майор Милов у «Приезжем из столицы…», підполковник Твердов і губернський предводитель «из гвардейских» – у «Дворянских выборах») та виховане в нових учбових закладах жіноцтво (Анна Петрівна в «Приезжем из столицы…» й Анна Михайлівна в «Дворянских выборах»). Саме вони якнайкраще відповідали письменницькій надії на незборну силу освіти. При цьому їх визначальною ознакою являється виняткова особиста заможність. Про походження цього багатства нічого не говориться, воно наперед задане як доконечна основа незалежності, оскільки саме йому в суспільстві підпорядковуються честь і симпатії, совість і родинна прихильність.

Спотвореність моральних настанов дворянства, зумовлених його експлуататорською природою, не обмежується гонитвою за достатком і зневагою до будь-якої праці. Панська мораль розтлінно впливає на найближче оточення. І Катя («Турецкая шаль…»), і Дуняша з Надьожкою («Дворянские выборы») безнадійно отруєні запаморочливими міазмами середовища й завжди звіряють свою поведінку з тим, що «благородные люди об этом думают».

Якщо в «листах» збентеженого нововведеннями Повинухіна згадувалися як прекрасне минуле часи «вскоре после открытия наместничества» та твердилося, що «все это лет двадцать так переменилося, как все принялись за просвещение», то в новій комедії Квітка подає цю картину як сучасну і вже ніде не зводить вину на карб минулого. Збереглася тільки віра в «просвещение», але й вона почала хитатися й, з появою демократичного героя, згодом зникне.

І «листи» Повинухіна, і «Приезжий из столицы…» найближче були пов’язані з традиціями сатиричного напряму літератури XVIII ст. Інша справа з «Дворянскими выборами». Ця комедія з’явилася тоді, коли в російській драматургії й театрі панували або твори сентиментального характеру, або озеровські трагедії, зорієнтовані на класицистичні канони, або водевілі. Виступ Квітки став відчутним фактором у боротьбі за реалізм і народність проти реакційного табору, очолюваного Ф. В. Булгаріним. Сучасна критика підкреслила, що Квітка «пішов шляхом, який ледве не заріс після Фонвізіна», відтворюючи «прямо з натури» звичайний «побут провінціальних російських дворян» [«Телескоп», 1831, ч. 1, с. 131.]. У рецензії «Московского телеграфа» також наголошувалася насамперед життєва основа комедії [«Московский телеграф», 1829, № 5, с. 93 – 95.]. В. Белінський неодноразово схвально згадував п’єсу Квітки; стверджуючи відрив дворянства від народу, він поставив її в промовистий ряд: «Я не хочу вам багато говорити про нього (тобто про дворянство. – С. 3.): прочитайте «Недоростка», «Лихо з розуму», «Євгенія Онєгіна», «Дворянські вибори»… і ви з ним познайомитесь краще за мене» [Белинский В. Г. Полн. собр. соч., т. 1. M., 1953, с. 39. (Далі посилання на це видання подаються в тексті.)]. Саме ці якості призвели до того, що спочатку дозволена до постановки комедія згодом на вимогу Миколи 1 була заборонена.

Заборона комедії була для Квітки важким ударом, до того ж вона збіглася з несподіваними змінами в житті письменника, причини яких досі ще не до кінця з’ясовані. Вчетверте обраний предводителем на чергове триріччя – до 1829 р., Квітка достроково, за чотири місяці до наступних виборів, раптом, без пояснення причин склав повноваження й потім кілька років ніде не служив. У його листах 1830 – 1831 рр. зустрічаються натяки на вищі інстанції. «Злоба, зависть, клевета поставили меня в такое положение, – писав Квітка в 1831 р. до С. Аксакова, – что я не могу искать должности, ожидая неутверждения свыше». Тільки у вересні 1831 р. його було обрано суддею Харківського совісного суду на триріччя (1832 – 1835).

Враховуючи все це, стає зрозумілим, чому Квітка, завершивши наступну частину «Дворянских выборов», повернувся до першої й виготував другу її редакцію. Йшлося вже не тільки про те, щоб врятувати п’єсу, треба було нейтралізувати відгомін царської неласки, охоче підхоплений обуреним і ображеним сатиричними виступами Квітки місцевим дворянством. Нова редакція «Дворянских выборов» має подвійний характер, зумовлений її призначенням. З одного боку, дбаючи про цензурний дозвіл виставляти комедію, Квітка змушений дещо приглушити її сатиричний струмінь, а з другого боку, він не міг беззастережно поступитися правдою життя, тому деякі сцени набули навіть більшої викривальної сили. Проте, незважаючи на окремі вдалі знахідки й доповнення, п’єса не стала досконалішою: як цікавий історико-літературний документ, важливий для осмислення творчості визначного письменника, вона вперше публікується в даному виданні.

Усвідомлення поширеності «зла», проти якого Квітка повстав у «Дворянских выборах», значний резонанс, викликаний комедією, спонукали Квітку написати її продовження. П’єса «Дворянские выборы, часть вторая, или Выбор исправника» (1829) своєрідно повторює попередню з деякими відмінностями. У ній, зокрема, вперше з’являються люди простого походження, представники демократичного середовища. Винятково важливим явищем для творчості Квітки виявився образ Шельменка, який став провідним персонажем двох наступних комедій. Головне значення образу злодійкуватого писаря, а згодом – спритного денщика полягало в тому, що в російських комедіях один з героїв належить до іншої національності і користується живою рідною мовою не тільки в окремих репліках: його мовна партія послідовно витримана в усіх трьох п’єсах. Перше звернення до української мови в драматичному творі стало своєрідним перехідним містком до української прози.

З появою образу Шельменка в російських творах Квітки спостерігаються певні зміни, які засвідчують початок нового етапу в його творчості. Комедії з участю Шельменка відзначаються перенесенням акценту з сатирично зображених «поганих» дворян і протиставлених їм доброчесних відставних військових на потворність дворянського життя взагалі.

У другій частині «Дворянских выборов» уже немає колишньої згуртованості серед дворянства, зникла єдність при поділі влади, точиться досить гостра боротьба за посаду справника. Знову підкреслено відомі вже з першої комедії якості провінціального поміщицтва: цинічна відвертість, специфічний жаргон, зневага до праці, брутальне поводження з слугами й селянами, безкінечні побори. Все це простим людом сприймається як закономірне явище: селянка Акулина, виборний Агафон і соцький Дьома навіть важливість посади визначають розміром побору, до якого вдається той чи інший начальник.

Чим щільніше письменник наближався до життєвих явищ, тим відчутнішою ставала необхідність пошуків нових художніх засобів для найповнішого їх відтворення, змінювалося ставлення до персонажів, пошуки героя змістилися в демократичне середовище. Окреслюючи різні прошарки повітового дворянства і чиновництва, Квітка звертається до їх мови як однієї з найхарактерніших ознак індивідуальних особливостей. Поява демократичних героїв викликала потребу відтворити їх мову, відмінну від дворянсько-чиновницького жаргону негативних персонажів і від книжної манери висловлюватися майже позбавлених індивідуальних рис позитивних доброчесників. Квітка спочатку вдається до натуралістичної імітації селянської говірки з відповідними діалектними особливостями. Індивідуалізації йому ще не пощастило досягти. Лише в мовній партії Акулини проглядає типово народна хитринка, пов’язана з фольклорною традицією численних переказів про розумного мужика й дурного пана.

Просвітительська ідея позначилася і на другій частині «Дворянских выборов»: перемогла художня логіка, вища за штучний намір автора всупереч життєвій правді будь-що забезпечити торжество справедливості. Після перемоги в попередній п’єсі доброчесника Твердова і його трирічного господарювання фактично нічого не змінилося, і драматург знову змушений «обрати» справником відставного майора Скромова.

В наступній комедії «Шельменко – волостной писарь» (1829) Квітка зазнав остаточної поразки в пошуках справжнього, а не вигаданого позитивного образу в дворянському середовищі. Образ Шельменка, крім уточнення окремих біографічних подробиць, також не здобув дальшого художнього розвитку. Комедія написана неначе лише для того, щоб дати можливість губернаторові як представникові вищої влади максимально виявити свою добрість і справедливість. Але при цьому не тільки був обраний непропорційно дрібний об’єкт для губернаторського гніву і вправ у справедливості в особі миршавого писаря, а й образ Шельменка зазнав певного спрощення. Надто примітивна, як на Шельменка, афера з віддачею в солдати Микити Михайлова, перейменованого в Никифора Миняйлова, що років п’ять тому втік на вільні землі. Звичайно, при першій, навіть поверховій перевірці нехитра будова руйнується, губернатор виявляє батьківську ласку, а в москалях опиняється сам Шельменко. Важливим може видаватись хіба тільки те, що шита білими нитками шахрайська підміна рекрута ледве не вдалася: якби не втручання губернатора, до того ж – винятково порядного, то рекрутське присутствіє не зважило б на очевидне махлювання, грубу підчистку в ревізьких казках і залюбки забрило Микиту.

Вичерпавши в перших комедіях всі можливості для проповіді просвітительських ідей і не досягши бажаного ефекту – адже з крахом Шельменка в губернії мала настати суцільна благодать, Квітка зосереджує увагу на викритті пошлого життя правлячого стану, значно поширивши прошарки, обрані об’єктом художнього узагальнення. Певними етапами на цьому шляху були комедії «Ясновидящая» і «Шельменко-денщик».

Завершена 1830 р. «Ясновидящая» пролежала в архівах аж до наших днів. Розкриваючи, головним чином, забобонність і пошлість губернської суспільності, Квітка змушує самовикриватися різних представників стану, демонструючи їхню неосвіченість і обмеженість. Поряд з доброчинним майором Достойновим Уявляється нікчемний прапорщик Трусов. Диференціація і критичність авторського ставлення до досі прихильно зображуваних військових засвідчувала болісні пошуки позитивного героя, при цьому коло можливого середовища його перебування невмолимо звужувалося: не знайдено героя серед поміщиків, немає його серед чиновників, скомпрометовано й доблесне офіцерство. Своєрідність «Ясновидящей» полягає також у тому, що Квітка торкнувся в ній питань віри й розуму, забобонів і марновірства. Вже те, що для сюжету обрано пригоди аферистів, які вміло користаються передсудами різних представників суспільства, містить у собі зародок критицизму до беззастережної віри у всілякі «чудеса». Дотепність і винахідливість Квітки, подальші здобутки в індивідуалізації мови персонажів, блискуче відтворення поміщицького й міщанського побуту, вміння кількома характерними рисами передати сутність зображуваного явища зводять майже нанівець ще наявні моралізаторські сентенції драматурга. За своїми ідейно-художніми якостями «Ясновидящая» – одна з кращих комедій Квітки. Недаром до самої революції над нею тяжіла цензурна заборона.

«Ясновидящей» закінчився перший період творчості Квітки, період напружених пошуків і бурхливого художнього розвитку. Російська драматургія в той час також перебувала в процесі переходу до нової якості, тому «Дворянские выборы» були сприйняті як нове, оригінальне явище. Друга частина «Дворянских выборов», у зв’язку з забороною першої, викликала ще більший резонанс, а «Шельменко – волостной писарь», завдяки майстерному виконанню заголовної ролі К. Солеником і М. Щепкіним, довго користувався великим успіхом. Значимість цих творів засвідчують постійні нападки на них реакційного табору.

Комедії Квітки стали загальновизнаним явищем російського літературного процесу в період, коли завершувався перший етап визвольного руху і в його надрах окреслювалися нові тенденції, виникали нові явища – зародки другого етапу. Незалежно від свідомих намірів, письменник, дбаючи про вдосконалення поміщицького суспільства, в своїх комедіях фактично проспівав йому відхідну. І в цьому є своя логіка, оскільки Квітка, як свідчать його листи, вже тоді основним принципом творчості вважав правдивість, максимальне наближення до життя. Турбуючись, головним чином, про те, що, а не як сказати, він обстоював дійсність зображуваного посиланням на те, що в житті саме так було, осмислюючи й сприймаючи «правду» як естетичну категорію. В цьому полягає його сила і значення як письменника, в цьому ж криється і його слабкість: правдивість і суспільна значимість зображуваного відсували художнє втілення на другий план. «Списуючи» неподобства, опукло й правдиво зображуючи їх, він наївно вважав, що цього досить для перемоги над «злом». Видозмінюючи свої міркування про засоби викорінення несправедливості. Квітка досить швидко вичерпав небагатий набір умоглядних можливостей. Наступили неминучі повтори. І якщо «зло» в кожному його наступному творі набувало нових подробиць, то «добродетель» все відчутніше виявляла свою штучну надуманість. Тема не була вичерпана, але художнє розв’язання її тільки на досвіді сатиричної комедії минулого сторіччя виявилося нездійсненним.