3

Микола Хвильовий

Але «енко» не б’є, а прямо «жарить» дуплетом. Під одним прізвищем, щоб завоювати симпатії в «молодої» молоді й утворити для себе грунт і базу, він робить «жовтенят» кваліфікованими письменниками та нацьковує «молодих» на «старих». Під другим прізвищем він з «глубокомисленним вираженієм во взоре» береться говорити про критику, не поминувши й тут випадку спекульнути на хворому шанолюбстві молодих авторів та «лягнувши», між іншим, одного з «олімпійців», саме Хвильового.

Отже, візьмімось за другого «енка» і подаймо й собі кілька засад про критику.

Ахіллесовою п’ятою українського пролетарського письменства є не стільки брак відповідної критичної літератури й критики, скільки брак самої літератури, що її варто було б критикувати. Велику російську критичну плеяду – Бєлінського, Добролюбова, Чернишевського – в їх літературному розрізі – породила не менш велика плеяда письменників-художників. Коли б не було Островського, припустім, не було б і «Темного царства». Теж саме й про Лесінга, Брандеса і т. д.

Отже, зовсім не випадково, що навіть сьогоднішні критики-марксисти, соціологи, і досі звертаються до минулого. Аналізуючи його, вони – в кращому разі – роблять ті чи інші загальні висновки, що так чи інакше і дуже непевно торкається продукції пролетарських мистців. Візьмімо за приклад Коряка. Хоч одну статтю написав він про твори сучасних революційних письменників?

– Жодної!

Декому здається, що тут відограє ролю зайва обережність, сам Коряк, очевидно, з’ясовує тим, що він не критик, а історик літератури, а ми запевняємо:

– Тут глибші причини і одною з них є пустельний стан молодого письменства.

І справді: про що писати? Десяток-два грамотних оповідань та 50-100 талановитих віршів? І все це протягом кількох років? Очевидно, скарги на те, що на мої, мовляв, твори не звертають уваги, є белькотіння того чи іншого Гатунку. Думка в критика породжується, коли він в творові бачить теж думку, а не бездарні візерунки. Правда, з історії літератури ми знаємо й випадки, коли майбутніх корифеїв «замовчували» але – теж правда – таких корифеїв ми налічуємо одиницями і вони – до речі – нічого не мають спільного з «просвітянською» графоманією.

Так стоїть справа з «замовчуванням».

Але друга категорія графоманів, навпаки, скаржиться на велику кількість критиків, що не дають їй ходу. Тут і «сиві дідусі», і «олімпійці», і якісь навіть «бігунці». «Ідеологом» даної категорії на даний випадок буде другий із «енків», цебто яблучко з тієї самої яблуні.

Отже, беремо це яблучко й кусаємо. Випадають два зернятка: це претенсійні філософсько-просвітянські «засади».

Перша:

– «Критикою іменується здорове, на грунті вимог сьогоднішнього дня, обговорення твору з єдиною цілею встановлення вартости твору: тако художньої, яко й читабельної».

От вам «перл» «молодого» філософа «енка», що – до речі – віком коли не старший за нас, то й не молодший, який ні в якім разі нічого не має спільного з тими «корявими» письменниками, що за них піклується другий «енко».

Отже, слухайте, що таке критика і повчайтесь, саме таке визначення дають у нас по задрипанках! І потім у нас художність протиставляють читабельності «тако яко». У вас не так? Шкода!

Друге:

– «Та літературна продукція, яка служить на користь будові життя, яка родить слідом за собою потрібні наслідки (вчіться образної мови в «енка») є, перш за все, потрібна й необхідна література».

Чи не «перл?» Чи не визначення? А як воно могло витекти з першої «засади» – це не ваша справа. Де логіка? Це теж не ваша справа! Але запитання «енкові» ми все таки поставимо:

– Бухарін, припустім, що його, очевидно, й філософи з «просвіти» вважають за людину, яка «до мозків просочилась вимогами часу», дає хвалебну статтю про Хуліо-Хуреніто, бо вважає, що ця «літературна продукція служить на користь будові життя і родить за собою потрібні наслідки». А от Родов – ідеолог «енків» – вважає зовсім інакше і називає цей твір контрреволюційним. От ми й питаємо: чи є Хуліо-Хуреніто «потрібною й необхідною літературою», чи зовсім навпаки? Га?

Такі дві основні «засади» цієї високо кваліфікованої статті. Решта в ній якесь белькотіння ображеного невдачника і скажена піна на голови «олімпійців», і «сивих дідусів» etc. І хочеться нам поставити ще одне запитання, але вже до «молодої молоді».

– Невже ви не бачите, що й це наше «розходження» з «енком» витікає по суті з того ж кардинального розходження: «Европа чи просвіта?» Невже ви з нами, «олімпійцями», не погоджуєтесь, що таке безграмотне в своїх основних «засадах» белькотіння треба надсилати без пересадки до редакційного кошика, що такі «твори», щоби вони не компромітували радянської преси, можна вміщати в часописах тільки, як зразки графоманії й літературного хуліганства? Невже ви гадаєте, що автор таких «засад» може збагатити нашу пролетарську літературу?

От вам уривок з «конкурсового» оповідання г-на «енка» цебто того, краще якого він протягом ближчих років, безперечно, не дасть, оповідання, що на ньому «сивий дідусь» Дорошкевич написав: «це не манах, якийсь Рокомболь. Друкувати не варто»; оповідання, що ним як документом похваляється автор, що його по-циганськи вихваляє перед молоддю він же, що про нього написав такими жалісними словами той же «белетрист»: «рецензія відограла свою ролю і корисний для селянства твір (хвали себе, гречана кашо!) залишився не надрукованим».

Так от вам уривок з цього документу-оповідання:

– «Трошка з ногами кинувся в гущу.

– Залишіть бійку! Стріляти буду! Були вже не люди – звірі. Нічого не чули.

Трошка тричі вистрілив вгору. Не помагало. Ніякої уваги.

– Хлопці, стріляй вгору!

Пачками стріляли хлопці з самоохорони. Ніхто не чув. Живе м’ясо гадюкою звивалось, напруджувалось і розходилось в усі боки! Кость уп’явся комусь у горло.

– Жив… Кохався… у… у…

Насилу Трошка з хлопцями одірвав Костю од нього.

– Що ти за чоловік, скажи мені?

– Землі мені дай… Дай пожити мені… Я хворий на землю…».

І т. д., і т. п. Словом, «пришта», як каже в цьому ж таки конкурсовому оповіданні «енко». Але як на вашу думку: де це діється? Де це м’ясо розходиться в усі боки? (Ну і образ! Умри «просвіто» – краще не напишеш!). Так де це?

Ніколи не вгадаєте, бо це діється в манастирі на «загальному зібранні». Та й де вам угадати, бож ви добре знаєте, що селянське «загальне зібрання» не тільки від пачки, але й од одного поганенького вистрілу розбіжиться. Такого «цинденту» Копистка не злякається, а Кость, їй богу, буде тікати, що й штани загубить. Бачили ми, «олімпійці», такі «сторії»: «пукне» хтось – і вже «загальне зібрання» корова язиком злизала.

А потім: які це селяни вигукують таке мелодраматичне: «Я хворий на землю!». Чули ми: «хворий на голову», але це інша справа. І тому зовсім не дивно, що «енко» в своєму «конкурсному», вибачте за вираз, оповіданні зробив і монахів Рокомболями, хоч може й не знав, що це за птиця: «інтуіцією», як каже Сосюра.

На жаль, ми не маємо більше можливосте навести ще кілька «перлів» з цього оповідання, щоб запевнити «молоду» молодь, що ми нічого поганого не робимо для молодої літератури. Віримо, що вона вже з нами солідаризувалась. Бож подумайте, що робиться: графомани не тільки претендують на безоговорочне вміщення своїх творів в поважних журналах, але вже вимагають, щоб їхні твори було премійовано.

Отже, й відціля спекуляція на довірливості молодняка. От чому вони оперують різними інсинуаціями і клянуться «червоною просвітою». Воістину: таку безсоромність і таке нахабство можна чекати тільки від синів похабного «сатани» з ультра-міщанської «бочки». Бо коли раніш «енки» робили висновки на «беззахисних» літераторів, як от Дорошкевич, то тепер вони вже лізуть на «олімпійців». Шкода тільки, що вони не розрахували своїх сил, не поцікавились силами «олімпу». Боїмось, щоб не пішов і сам «сатана» знов на свої задрипанки, висловлюючись фігурально й вульгарно, – з обвислим хвостом.

А втім знову: «sine ira et studio» . Не тому ж ми пишемо свою статтю, що нас цікавлять сіренькі «ці» та «енки» – нашу статтю призначено спеціяльно для «молодої» молоді, що їй ми з’ясовуємо суть нашого єдиного розходження:

– Европа чи просвіта?

Отже, зрезюмуймо сказане нами і спробуймо зробити висновки.

Ніколи не було стільки можливостей для розвитку української пролетарської літератури і взагалі літератури, як тепер, у нас, в республіці Комун.

Але й ніколи не було такої безшабашної свистопляски в тій же українській літературі, як за наших днів. Варто якомусь «енкові» одержати членського квитка від письменницької організації, як він уже вважає себе – в мистецькому розрізі – цілком непогрішним. А коли він називає свою річ «Нечаївська комуна» або «Біля тракторів», то такий твір віднині стає святою «плащаницею». Треба мати багато громадської мужности, щоб кинути цю бездарну «Нечаївську комуну» в редакційного кошика; треба мати за собою солідний революційний стаж, щоб зробити критичний «двойний нельсон» такому творові. Бож подумайте: – «енко» «червоний», «енко» зробився до того червоним, що навіть «одкрив Америку»: революцію робили не дегенерати; до того «червоним» що навіть почав під прізвищем «ця» «комунізувати» маси в радянських часописах.

«Енка» – не трож! Він тепер модним став.

І, звичайно, в «сатанинській» свистоплясці губиться справжня талановита молодь. Частина з неї, замість повчитись, підпадає під впливи «енків» і робиться «кваліфікованими письменниками», заполоняючи ринок «червоною» графоманією; частина, що її приголомшили і збили з пантелику «оргинальні» статті різних безграмотних «ців» та інших «енків», – сидить десь у закутку і вичікує. А в результаті «молода» молодь за кілька років не дала жодної путньої книжки, – це тепер, коли стільки можливостей, це тепер, коли йде доба відродження, коли ми стоїмо напередодні небувалого розквіту молодої літератури!

Отже висновки:

Перший:

– Треба негайно на настирливе запитання: «Европа чи просвіта», відповісти: – «Европа». Це тим більше потрібно, що в той час, коли вже чути побідні кроки азіятського ренесансу, – в цей час «сатана» повів нестримну й рішучу атаку зі своєї «бочки» на город, на міську культуру.

Другий:

– «Молодій» молоді треба вчитись, вчитись і вчитись, як говорив Ленін, і тоді вона побачить, що «розходження» є тільки провокація різних «енків». Справжня мистецька молодь зі своїми творами не поспішає, бо знає, що від цінних пролетарських річей жодний «олімпієць» не одмовиться. «Молода» молодь мусить поважати художню літературу і знати, що звання художника чомусь обов’язує, що заслужити його не так то легко: для цього треба придбати багато життьового досвіду і добре знати старе мистецтво. «Молода» молодь мусить, нарешті, довідатись, що причина ходкости макулятури криється не в «читабельності», а в простісінькій українізації, яка примушує деякі благодійні установи купувати її тюками і зносити в підвали, де її гризуть і читають звичайнісінькі миші.

Третій:

– Треба негайно «одшити» або, принаймні, поставити на своє місце різних писак, що вміючи сяк-так зробити репортьорську замітку, тикають свого носа в мистецтво й – більше того – намагаються керувати ним. Тоді ясно стане, що так зване масове мистецтво є продукт упертої роботи багатьох поколінь, а зовсім не «червона» халтура. Простота й ясність Толстого – це мистецтво найвищої кваліфікації. Але з’явилось воно на «закаті» потенціяльних можливостей російської буржуазії й дворянства. Що ж до маси, то краще дамо їй, поки що, Сінклера в мільйонах екземплярів.

Четвертий:

– Треба вже знати, що перша фаланга (не Генерація) пролетарських письменників виникла на переломі двох епох, в розпалі романтичної доби, коли вмирало старе суспільство і народжувалось нове. Отже, не «енкам» («енки» на цьому тільки спекулюють), а справжньому молоднякові типи (і люди взагалі) наших творів не завжди будуть близькі. Але із цього не треба робити похабних висновків, а заглянути в своє нутро й чесно сказати:

– Так, його люди мені чужі. Але бачу я, що «олімпієць» не тільки любив революцію, але й любив пролетарське мистецтво. Полюблю ж і я його. Пройду і я той радісний путь помилок: бо тільки той не помиляється, хто живе «на шармачка».

П’ятий:

– Нове мистецтво утворюють робітники й селяни. Тільки з умовою: вони мусять бути інтелектуально розвиненими, талановитими, геніяльними людьми. Хто цього не розуміє, той – дурень. А хто це розуміє і мовчить – той спекулянт.

Шостий, останній:

– Молодь мусить бути ще етично-чистоплотною. Савченківщина не тільки шкодить молодій літературі, але й утворює ганебну свистопляску. Не треба розшифровувати псевдонімів тих авторів, що цього не хочуть. Не треба лазити по столах «олімпійців» з фотографічними апаратиками, щоб зфотографувати надписи на цьому столі і таким чином придбати ще один «документ». Не треба заглядати в чужі редакційні портфелі. Не треба… і т. д., і т. п.

От наші поради і висновки для «молодої» молоді. Ми віримо, що вона, яка гряде утворити могутній ренесанс, піде нарешті тим шляхом, що його вказує історія.

Примітки

Бухарін, Н. І. (1888-1938) – тоді видатний діяч і теоретик Російської Комуністичної Партії.

«Хуліо-Хуреніто» – роман російського письменника, тоді іде емігранта, Іллі Еренбурга. Написаний 1922 р. і мав повну таку назву: «Необыкновенные похождения Хулио Хуренито и его Учеников».

Дорошкевич, Олександер Костьович (27. IX. 1881 – I. IV. І946) – літературознавець і професор.

Сінклер Ептон (1878-1968) – американський письменник, автор «Джімі Гігінса» та інших романів, широко читаних у 20-ті роки.

Савченківщина – це позитивне слово М. Хвильовий вивів від прізвища відомого тоді поета і літературного критика Савченка Якова, що несподівано виступив по боці «масовиків» і плужан двома брошурами: «Азіятський Апокаліпсис» (1926) – проти М. Хвильового і проти реставрації греко-римського мистецтва» (1927) – проти М. Зерова. В цілому його позиція в літературному процесі 20-их pp. була плутана і невиразна, що дало підставу М. Хвильовому висловити на його адресу своє застереження.

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 76 – 83.