2. В. Підмогильний

Микола Хвильовий

Прозовий відділ починає (хто б ви гадали?) Вал. Підмогильний. Це той, що друкувався в «Шляхах мистецтва». Правда, редакція робить примітку, що «шановний автор» і т. д. Віримо редакції і надіємось, що «шановний автор» зробить десь і якось спростування [Редакція «Ч. ш.» друкує нижче це «спростування».]. Інакше будемо вважа його за Клима Поліщука ч. 2.

А втім, це справа авторського сумління, а нас цікавить у данім разі художній матеріял.

Треба сказати правду, нариси «Повстанці» В. Підмогильного, мабуть, найкраща річ із всіх оповідань, що уміщені в двох книгах «Нової України». Про повстанців єсть що сказати. Тому й присвячуємо Підмогильному окремий розділ.

В новелі – 4 фрагменти, зв’язані вони між собою повстанчим настроєм. Про яких повстанців розповідає Підмогильний? Він цього не ховає:

«…До столу протискається нова постать – висока людина в синьму козацькому вбранні, з червоним шликом».

І далі:

«…Він поклав шапку на стіл, закинув оселедець за вухо».

Досить. Розуміємо, з ким маємо діло. – Як же ставиться до цих повстанців з «оселедцями» шановний автор? Очевидно, він не належить до тієї категорії мистців, що пильнують замаскувати свої тенденції і заслужити звання «об’єктивного» письменника. Він просто каже:

«Повстанці (тобто ті, що з оселедцями С. К.) зайняли місто тільки три дні тому, але порядок налагоджувався».

Це сказано без всякої іронії. Шановний автор не ховає своєї симпатії до оселедочно-повстанського руху і дає нам не факти, а романтику, бож ми не віримо, що й наші, червоні постанці «налагоджували порядок 3 дні». Це характерно. Нас, учасників, не одуриш і 33-ма днями.

Це перша хиба твору: тенденція потрібна, але не безоглядна, бо інакше твір переходить у ту стадію своєї вартости, яка звется «агіткою». Ми й своїм мистцям не рекомендуємо писати «агітки», тим паче не радимо цього чужим по своїй ідеології.

Підмогильний перебуває під сильним впливом Л. Андреева. Його натуралістичні малюнки, від яких дмухає Нечуєм (в кращім разі), перепутані з андреєвськими жахами. От натуралізм:

«В хаті борщ був на столі. Мати розповідала, що в Павлихи врешті таки народився син, а в Панасенків іздох кнурець».

Такий натуралізм проходить через все оповідання. (Недалеко втік від «Остапа Шаптали». Єсть у Підмогильного і гарні речі, «В епідемічному бараці»). До нього образи: «вишня подарувала йому ще своєї краси», «стало сумно, як то завше буває весняної ночі, коли тебе жінка не кохає». Гадаю – наївні, для гімназиста 5-ої кляси – образи.

Але от починаються андреєвські жахи:

«Тарас притулився до ночі й застиг. Тиша його скорила і стала йому замість душі».

Далі: «Тиша до нього не йшла, бо він мав маленьке серце».

Далі: «Тиша тим часом стала Остапові замість очей».

Курсив всюди наш. Ми нарочито підкреслюємо цю жахну тишу, що стає замість очей, бо на тій же сторінці ми чуємо ще про тишу.

«Тиша покинула його й подалася назад до степу». «Його сум грізною марою навис над Остапом»… «Ті мовчки кликали до себе тишу». «Тарас потонув у тиші».

З першої глави «Ідуть» можна зрозуміти: хтось іде в повстанці, але, звичайно, по-андреєвськи: «з гуканням до степу», «з риданнями», «з сльозами, що червоніють перемогою» і т. д.

Звичайно, ми не проти такої маніри писання, але після «Жизни Василия Фивейского», припустім, треба бути з жахами обережніш. Після «Войны и мира» нема Ропшина – це сказала та авдиторія, для якої намагається писати Підмогильний. Ця ж авдиторія знає, чим для своєї епохи був Андреев і чим для нашої епохи будуть його безоглядні послідовники – Андреєви в 10-му виданні. І ця ж авдиторія скаже: треба поважати українську літературу (це властиво до Винниченка, не до Підмогильного), не годувати читачів огризками з російського літературного дореволюційного стола. Треба уміти себе викреслювати (це до Підмогильного). Це велике вміння.

З усіх жахів Підмогильного ми найшли тільки один, який заслуговує уваги:

«Остап глянув йому вслід і жахнувся степу: той збільшувався й поширювався, як потоп».

Все це, звичайно, деталі, але деталі роблять цілу композицію.

Другий, третій фрагменти – не кращі. Автор до того захоплюється петлюрівською романтикою, що й сам не помітив, мабуть, як він з андреєвських жахів перейшов до базарних губанівських малюнків.

«… – Хіба ж можна випускати з рук? – бурчить один – четверо скорострілів, хіба воно на дорозі валяється?

– Та батько дозволить, то він жартує.

Отаман сміється. Сотник уже злісно дивиться на нього, і з уст його готові вирватись гарячі докірливі слова.

Ще хвилина й він ладний кинутись з пістолем на отамана, гукаючи: Смерть зрадникові!»

І далі, в такім же дусі. Так би мовити, дух запорізької вольниці. Дешева романтика â la «Огнем і мечем» – це, в кращім разі, місцями «Отаман Зелений» Кл. Поліщука. І не хочеться їх прощати авторові, бож він претендує на розробку більш серйозних тем.

Далі знову дешева романтика і безоглядна тенденція петлюрівської агітки. По Підмогильному, його повстанці не грабують селян, що це якісь зверх-люди. Ще далі така от філософія:

« – Ні, я не хочу бути зіркою, в далекому блиску зір захована безодня суму. Зорі – то небесні сльози. Важко плакати, а слізьми бути ще важче».

Це філософствує вартовий, і, між іншим, Підмогильний жодного разу не почервонів за нього.

Останній фрагмент мусів виправдати всю попередню балаканину. Сіль нарисів «Повстанці» полягає в словах начальника штабу: «Ходім, Грицько! Не варт дивитись на пожежу, бо в кінці кожної пожежі лишається тільки попіл».

«Повстанці» розбиті на 4 фрагменти: «Ідуть», «В штабі», «Перед наступом» і «Пожежа». По підзаголовках ми природно мусимо підійти до останніх слів начальника штабу (звичайно, по лінії консервативного думання). Але внутрішня композиційна послідовність не витримана. Не зумів Підмогильний зробити як слід і останнього фрагменту. Історія з редактором прямо таки наївна.

«Але редактор хитнув головою: Не маю часу, – відповів він, – треба написати статтю до завтрішнього числа. Ви знаєте, яку я статтю пишу? Хе! Я готую її вже два тижні. Я… готував її ввесь час свого свідомого життя. А ось спромігся висловити це й одповісти на безліч питань, що постали передо мною і всіма нами… Ця стаття – наслідок усього мого думання, підсумок усього мого існування»…

І далі в такому ж дусі. І до цієї патетично-трагікомічної постаті з аверченківських фейлетонів Підмогильний цілком серйозно ставиться.

Резюмую: Підмогильний все таки найкращий автор з усіх прозаїків «Нової України», – про нього можна говорити. Але Підмогильному треба учитись, учитись і учитись. «Нової України» ж не треба хапатись: безперечно, автор скоро одмовиться від своїх «Повстанців», а до станції «Еміграція» він і так, можливо, помандрує.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 558 – 562.