3. Інші автори

Микола Хвильовий

Про інших авторів «Нової України» ми скажемо значно менше: про деяких з них і зовсім не варт було б говорити – не претендуй «Нова Україна» на звання серйозного журналу.

Друга річ – по розміру найбільша – це «Роман» М. Диканько. «Роман» забрав 2 друкаркуші. Редакція не пожаліла паперу. – Шкода. Такі речі звуться у нас продуктами графоманії, як вони звуться за кордоном – не знаю, очевидно інакше. Нами зарання опановує підмогильний жах (бож він дійсно трагікомічний): що ми будемо цитувати з цього автора? – От вам докази:

« – А я, Васильку, вже залицявся до панночок.

– Та невже?

– Я вже й краков’яка вмію танцювати».

І далі автор каже: «А я не залицяюся до панночок. Майбутньому письменникові не личить бігати за «бабським хвостом».

Але «майбутній письменник» хоч і висловив цю думку, та думка думкою, а діло – ділом. На протязі цілої першої частини він бігає за хвостом Музи Шілінг. Це природно, бо б. петлюроофіцер, що намагається в 23 році відограти ролю – як ми бачимо далі – українського Купріна, іншого нічого й не придумає.

Беззмістовна «пустишка», Диканько ще раз підкреслює, які нікчемні паростки пустила «Нова Україна». Про якісь шукання тут і говорити не приходиться. Стиль, форма, прийоми – все старе. Але як далеко Диканькам до змісту старих письменників, хоч би до того ж Винниченка.

– «В фанта, панове, в фанта». Музо, ви задоволені своїм сусідом?

Це питання. Скажи – ні, посадять біля когось іншого (це так думає «майбутній письменник». С. К.) « – А з виконанням чи без виконання?

– Звичайно, з виконанням.

– Ні, без виконання.

– Так поцілуйтесь!

– Так без виконання ж!

– Е, ні, поцілуйтесь!»

І т. д., і т. д. Ще поцілунки. Так вся глава.

Друга глава: – «А що як поцілувати? И «поцілувати в розпущений кінчик? Не можу витримати. Поцілую. Ух!»

Третя глава: – «Музо! Музо! Я ж її покохав. Від першого побачення, від першої хвилини. Невже не судилось? Батько стоїть, а я дівчині руки цілую».

Четверта глава: – «Музо, голубонько моя, рибонько! Кохаєте мене чи ні? – Я не знаю. – Янголе мій, скажи! Я жити без тебе не можу. – Пустіть, не цілуй, прощай! Кохаю. – Музо!… Кохає! Як привітно усміхнулася».

П’ята глава: – «Дитинко моя! На Різдво приїду й повінчаємось! Жіночко моя кохана. – Цілуй! Цілуй мене, Васильку».

В шостій главі Муза пише поганенького вірша, а їй у відповідь «майбутній письменник» – Диканько теж пише поганенького вірша.

В сьомій главі: «Вже пройшло півліта і – падуча зірка загорілась, осяяла раптом і… погасла».

А у восьмій главі появляється нова Муза – Чорна Блискавка з великої літери – «оксамитна троянда».

В дев’ятій главі новий роман – з Чорною Блискавкою, яка – «розвинена, інтелігентна, шляхетних поривань; видно, холеричного темпераменту».

В 10-й главі «Майбутній письменник» бачить, як «частіш спалахує Чорна Блискавка, шаріються щічки», й розказує їй «щонебудь гарне й сумне» про Чудову Мрію і Лицаря Мрію, після чого Чорна Блискавка покидає автора. В 11-й главі Муза в трансі, а автор знову кричить: – «А тепер цілуй!»

На цім закінчується перша частина «Роману». Друга частина значно менша. Між іншим – я боюсь, що мене обвинуватять в передержці (ті, хто не має під рукою «Нової України»), але інакше переказати я не міг, бо і в дійсності із таких цитат складається вся перша частина «Роману». Я сказав би, що це скандальне зверх-базарне оповідання конче компромітує «Нову Україну».

В другій частині властиво більш публіцистики, ніж художньої творчости. І краще в ній тільки те, що автор, нарешті, зустрівся з Музиним чоловіком. Тут він до неї знову «возгорел» страстю, але вона його спитала:

– «Ви знаєте, що таке lues?»

На цім і кінчається «Роман» Диканька. Цікаво: де був Винниченко, коли здавали в набор цього автора?

Є ще в «Новій Україні» Диканський, який, здається, виступав уже в «Літ. Наук. Вістнику». Про його оповідання «Тоді» можна сказати тільки, що написане воно нудновато, – з тих оповідань, що ідуть «на заставку».

Катря Гриневичева з «Весіллям Карапульки» – свіжіша. Єсть думка, єсть деяке знайомство з технікою нової новелі. Єсть гарні образи: «Високо в поморках дроти телеграфу, на них коливається галка, як Сойфер над книгою Талмуда». Або: «Крізь усі вікна юрлить увечері світло, рівно й під міру, як нанизаний на нитку янтар». – Коли б Гриневичева не зловживала образами, не накопичувала їх, – було б краще.

Оповідання М. Тоні «Микольо» слід було б умістити в дитячому журналі. Як воно попало в «Нову Україну» – це знає, мабуть, Винниченко.

Є ще переклад з французької – дрібничка, і друга дрібничка – Вілінської: надто мініятюрний уривок з роману.

Нарешті, є ще й новеля – «Василка» О. Кобилянської. Її не будемо чіпати, як не чіпали Олеся й Винниченка. Новеля написана в реалістичних тонах. Час дії – імперіялістична війна, побут – селянський. Нового нічого не додає до творчости Кобилянської.

Це і все. Такий художній матеріял у двох книгах «Нової України». Що буде в 3-й, 4-й – не відомо. Покищо – слабенько, навіть надто: інакше ми не присвячували б цілої глави «Повстанцям» і не говорили б про таку річ, як «Роман».

Стефан Кароль

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 562 – 565.