2

Микола Хвильовий

І до чого ж не везе тій «психологічній Європі». Скільки вже місяців ляскають по ній перами, а вона все жива і все вище д’горі підводить свою прекрасну голову. І коли Юринець почав «відкривати» наші «помилки» і «так безпощадно, як це робили класики російської критики», ми одразу зацікавилися: чи не про неї, бува, йде справа? І виявилось: дійсно так. Саме на «психологічній Європі» і дають нам чергову генеральну баталію. От тоді-то ми й зареготали. І так дзвінко зареготали, як можуть реготати тільки запальні юнаки з часів великого Відродження.

Словом, «загадка». В держвидавівському запалі шановний марксист заявляють, що ми «не відрізняємо світла від тіні», що ми в Європі «не бачимо класової структури, внутрішніх протиріч, антагонізмів» і т. д., що для нас існують тільки «великі діячі», до якого класу вони б не належали». На доказ приведено величезну цитату з нашої останньої книжки памфлетів.

Але скільки треба мати зарозумілості, щоб викидати такі-от безвідповідальні словеса. От вам найсильніший удар по наших засадах. «Чи може» (пише Юринець) серйозний письменник порівнювати без застережень Лютера – виразника слабої, кволої, не здібної ще до історичної творчості німецької буржуазії, Лютера, що віддавав селянство на поталу поміщику – порівнювати з енергійною сміливою й цільною в своїх класових стремліннях постаттю Бебеля?

Ну, як не повірити Юринцеві і не розвінчати нашу серйозність? Аргументи воістину убійчі, а поезії – океан великий.

Але відповідаємо: звичайно, «не може». Наш професор не помиляється. Тільки не може… зовсім не в тому сенсі, що його він мав на увазі. Великого реформатора Лютера і справді не можна «без застережень» порівнювати з рядовим робітником німецького революційного руху, як Монблан зі шведськими курганами. Але хіба ви мали це на увазі?

Отже, справа не в тому, що ми образили цим порівнянням постать Бебеля, а справа в тому, що ми тенденційно підійшли і, коли вже торгуватись, то образили пам’ять Лютера. Проте (це вже в бік «архіправих»), оскільки ми виводили тип, а не портрет, то й тут страшного нічого нема. Бебель і справді, хоч і зіграв в історії людськості невеличку рядову роль, але й він належав до того ж самого позитивного типу, що його символізує великий піп.

Та справа ж зовсім не в цьому. Юринець твердить навпаки: Лютер, мовляв, не гідний енергійного соціал-демократа. Для нього ця велетенська фігура – все-таки піп. І він ніяк не хоче відрізняти його від якогось попа Іпата з задрипанок. Для нього Лютер все-таки – «камунія».

Отже, до логіки… а перш за все протиріччя: з одного боку, великий реформатор – представник кволої буржуазії, з другого – він, кволий (бо ж без міцного соціального грунту), десь дістає силу «віддати селянство на поталу поміщику». Одразу неув’язка, а неув’язка саме тому, що наш марксист зробив дві історичні помилки.

По-перше: з ім’ям Лютера зв’язано не кволу німецьку буржуазію, а саме активну, яка зуміла кволому гуманізму надати політичний і громадський характер, яка в боротьбу з папством внесла, як відомо, характер народної справи, яка гуманізм не повела по річищу тодішньої італійської теології, а насичила його елементами національного руху проти Риму. Це саме та буржуазія, шановний професоре, висунула зі своїх рядів таких людей, як Гуттен зи і Еразм.

По-друге: ставлячи наголос на лютерівське рабопродавство (мовляв, «віддавав селянство на поталу поміщику»), можна уявити собі приблизно таку картину. В якомусь XV віці селянство було вільне, і тільки з приходом цього капосного попа воно попало в кріпацтво. А чи не було трохи навпаки? Епоха Реформації, як відомо й школяреві з повітового міста, ніколи б не набрала такого широкого розмаху, коли б вона не йшла під гаслом боротьби з найбільшим тоді поміщиком – Римом. Отже, «чи може серйозний письменник», за якого, до речі, вважає себе Юринець, робити такі скандальні ляпсуси?

Але припустім, що наш марксист добре знає історію і вище-приведені недогляди відносяться до фантазії коректора. Тоді все-таки дозвольте знов висловити своє безмежне здивування: невже-таки в пантеоні не найшлося місця великому реформаторові навіть поруч з рядовим соціал-демократом? Колись Ме-рінг казав, що римські попи зробили з Лютера диявольську машкару. Тепер цю ж машкару надягає на нього марксист Юринець.

Що таке епоха Реформації? (Боже мій, знову підготовча група.) Це перш за все, як говорить та ж таки елементарна політграмота, – перший удар по католицизму. Це – боротьба молодої буржуазії за своє соціальне оформлення. Тоді сходив на історичну арену сильний молодий клас, і він, цей клас, навіть кволі гасла Відродження, як от епікурейські ідеали, зумів рішуче відкинути.

Епоха Реформації, помічаючи себе бюротьбою з католицизмом, тим самим підкреслила і виявила прагнення європейських держав емансипуватись від влади Риму, іншими словами, тоді почався й розгорнувся процес утворення національних держав – первинна диференціація в суспільстві. Невже ж наш професор забув це? А коли не забув, то чому ж він так характеризує нам Лютера – головного натхненця цього безпримірного руху в історії? Чи не була епоха Реформації одним із тих величезних факторів, що привели нас до епохи комуністичних революцій? Звичайно, Лютер не Господь Бог, він тільки вільний виразник настроїв свого часу і свого суспільства.

Але Лютер, по-перше, геніальна людина, по-друге (в плані ретроспекції) – великий революціонер і попередник наших комуністичних методів. Поставивши Бебеля поруч з. ним, ми тим самим (коли вже пішло на благбазівські переговори) зробили велику честь не останньому, а саме першому. Треба бути діалектиком і знати, що коли Юринцева схоластика не находе місця в сьогоднішньому житті, то це зовсім не значить, шо схоластика середньовіччя, яка, як відомо, була конкретніш містики, не відіграла в свій час прогресивної ролі.

Перед нами зараз лежать народницькі памфлети Вольтера, але чи пам’ятає наш друг, як висловлювався колись і десь – забули – про народ цей «просвітитель». Народ, казав він, це – бидло, що потребує ярма, погонщика і паші. Словом, справжня контрреволюція. Але й «освічений абсолютизм» був не кращий? А все-таки сказати, що ця епоха була реакційною і що Вальтера не можна порівняти з Бебелем, – значить взагалі нічого не розуміти, Монтеск’є, як відомо, був фундатором монархічного конституційного вчення, але це зовсім не значить, що він належав до чорної сотні.

Троцький в своїй книзі «Куда идет Англия?» порівнював Леніна з Кромвелем. Але «чи відомо» Юринцеві, що Кромвель в свій час боровся з комуністичними сектами? Той же Троцький в тій же книзі порівнює Леніна ще й з Робесп’єром. Але послухайте, що він говорить далі: «Англійська соціальна криза XVII століття сполучає в собі риси німецької Реформації XVI століття з рисами Французької революції XVIII століття». В самому Кромвелі Лютер подає руку Робесп’єру! Іншими словами, родословна приблизно така: Лютер – Кромвель – Робесп’єр і… (о жах!) Ленін.

«Єсть глибока неусвідомлена інтуїція в поклику» т. Юринця. Але будьте покійні, шановний професоре: ми прекрасно розуміємо, де кінчається більшовизм і починається фашизм. Погано тільки, що от ви не знаєте, як прищепити героїчну конструктивну психіку Європи до нашої «малоросєйщини». Бо й справді: проспівавши дифірамби «завзяттю (буржуазних) конквістадорів», «мужеському невдоволенню» молодого третього стану, «ясній мудрості Галілеїв і Декартів», наш друг несподівано так говорить: «Але вся ця конструктивна культура була тільки методою озброєння європейської психіки для грабежа і визиску».

З таким додатком, звичайно, далеко не поїдеш і вже напевно не прищепиш «малоросєйщині» вищезгаданої психіки. Справа в тому, що Юринець несподівано впадає в пилипенківську вульгарщину. До конструктивної культури він, замість марксистського об’єктивного методу, прикладає суб’єктивно-народницький. Конструктивна психіка, оскільки її використовував капіталізм, на його погляд, гідна «тільки (тільки) для грабежа й визиску». Для нього мужеський англійський XVIII вік тільки (тільки) вампір, який п’є «кров індусів». І він не хоче бачити в тому ж віці і в тій же Англії формування революційної ідеології через цю ж саму конструктивну психіку, коли на місце придворних кар’єристів прийшли друкарі Річардсони. Чи не вони були натхненцями тих самих гірняків, що сьогодні, зі слів Комінтерну, починають нову еру? Наш професор навіть заплямував д-ра Фауста і тільки за те, що той покинув Гретхен і взявся «за діло капіталістичного піонера?..». Ні, кричать Юринець, «ця психологічна Європа не може бути нашим прообразом. Ми всіма силами будемо старатися, щоб вона не існувала. Історичну конструкцію будуть у нас проводити нові суспільні шари».

Цілком справедливо, дорогий друже: нові шари. Але ми сумніваємось, щоб вони «провели» «історичну конструкцію», коли ви будете «усіма силами старатися». Невже ви не розумієте, що д-р Фауст, який покидає Гретхен на зорі капіталістичного будівництва, є індивідуальний людський тип, є той європейський метод, що його мусимо всі наслідувати? Чи не прийшов час покинути сахарин красивих слів про «непереривну працю працюючих» і не мазати ним губи нашої молоді. Співаєте ви прекрасно, але справа ж не в тому, щоб залитись соловейком, а в тому, щоб провести через диктатуру пролетаріату працюючих до царства свободи, до економічного розкріплення. Тут сахарин зовсім ні при чому. Тут «дайош» залізну логіку.

Звичайно, легше всього демагогнути і найти в нашому заклику якийсь «легальний марксизм» молодої буржуазії. Але подумайте, професоре (і іже з вами), куди ви забрели? Це ж безвихідне болото народництва, що сьогодні й є головною базою для столипінських отрубів. Ми вірили, що хоч наші книжники зуміють приховати десь живий марксизм, але й цю віру розбито на трісочки. У вас єсть всі дані для того, щоб стояти десь в авангарді, вашу тоску за героїчною конструктивною психікою ми відчуваємо, але будьте послідовними і логічними до кінця і не давайте приводу т. Пилипенкові, цьому всеукраїнському oleum ricini, глузувати над вашими промахами. Ми не будемо доказувати десятками цитат з Леніна, як це робить плужанська канцелярія, що не можна «рвати в мистецтві» з «усією буржуазною культурою». Цей ляпсус очевидний. Ми тільки хочемо підкреслити, до якого абсурду може привести неясність позиції навіть досить-таки начитану людину. Проста ленінська лінія тому стала незрозумілою Юринцеві, що він не продумав до кінця нашої «психологічної Європи».

Слабеньким місцем наших марксистських книжників – це є діалектика. Це – «так і ні». Порівнювати Леніна з Петром Великим і можна й не можна. Так, як порівнює Сорель і Горький, – не можна, і Юринець не помиляється, бо це порівняння стоїть в плані тих вузеньких національних масштабів, що їх мали на увазі автори порівняння. Але порівнювати так, як це робимо ми – можна. Бо для нас і Ленін, і Петро Великий – один і той же прогресивний людський тип. Предпосилка до нього – це свободна воля, яка зворотно впливає на економіку. Ленін і Петро Великий – цілком справедливо – є представники і виразники різних класів, але хіба «декабристи» і компартія теж цілком ідентичні соціальні фактори? Чому ми не боїмося рівняти себе з поміщиком Рилєєвим і жахаємось порівняння з Петром, без якого не було б Рилєєва, й саме як революційного фактора.

Ця страшенна неув’язка в антимарксистській теорії – «перериву тяглості» – не дає можливості Юринцеві побачити революційні й здорові елементи і в творчості наших неокласиків. І тому, коли він приходить в стан афекту й вигукує: «Доволі вже нам Європи. Доволі європеїзації України» – нам нічого іншого не залишається, як спитати нашого ж таки професора: «А вам це хто сказав? Відкіля це видно, що доволі Європи, коли ви її й досі не розумієте?».

Отже, «не продумав» тов. Юринець до кінця своїх гадок, є в них колосальна незв’язаність, кінці там не сходяться з кінцями. Колись навіть різні світогляди, як от деїзм і матеріалізм, били по католицизму. Де ж той науковий марксизм на Україні, що нарешті не буде плентатись позаду більшовицької практики? Коли в глибокій древності Абеляра проголосили єретиком за його бажання провести в царство небесне кращих поганських філософів, то невже та ж сама участь чекає всіх тих, хто в XX столітті, на світанку комуністичних революцій підніме меч проти «малоросєйщини»?

Примітки

Монблан – гірський масив і першина н Західних Альпах, на кордоні Франції та Італії.

Гуттен Ульріх фон (1488 – 1523) – німецький гуманіст, письменник і політичний діяч. Виступав проти засилля католицької церкви, засилля князів. Ідеолог повстання німецьких рицарів.

Еразм Ротердамський (Дезидерій; 1469 – 1536) – вчений-богослов, письменник епохи Відродження, глава «північних гугенотів». Автор «Похвали дурості» (1509).

Монтеск’є Шарль Луї (1689 – 1755) – французький просвітитель, правник, філософ.

Робесп’єр Максимільєн (1758 – 1794) – діяч Великої Французької революції, один з керівників якобінців. Страчений термідоріанцями.

Галілей Галілео (1564 – 1642) – італійський вчений, один із засновників природознавства, винахідник першого телескопа. На суді інквізиції зрікся геліоцентричного вчення, яке активно пропагував.

Сорель Жорж (1847 – 1922) – французький філософ, теоретик анархо-синдикалізму. Захоплювався Жовтневою революцією. Реакційні ідеї Сореля мали вплив на формування ідеології фашизму, деяких сучасних екстремістських груп.

Рилєєв Кіндрат Федорович (1795 – 1826) – російський поет-декабрист.

Абеляр П’єр (1079 – 1142) – французький філософ, богослов і поет. Прихильник теорії концептуалізму, схоластичної діалектики. За критику католицьких догматів його вчення було засуджене як єретичне.

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори. – К.: Наукова думка, 1995 р., с. 721 – 725.