1

Микола Хвильовий

Мерінг, наприклад, завше гадав, що ідею соціалізму не тільки в естетиці, а навіть (навіть) політиці й науці не зовсім визначено. Це давало йому привід не погоджуватись навіть (навіть) з Марксовою характеристикою щодо автора «Розбійників». Він, прямолінійніший за Плеханова, навіть (навіть) він ніколи не поспішав з рішучою характеристикою тих чи інших явищ в духовному житті народу.

Як же наші друзі характеризують і репрезентують перед компартією великий культурний здвиг, що допіру розпочався в українській літературі? На їхній погляд – це не що інше, як «помахування» «дерев’яними шаблями» та «картонними мечами». «Назадницька гігантомахія» – і тільки. І коли потім один із них, опам’ятавшись, хотів трохи виправитись і порівняв одного з диспутантів з Карлейлем, то й це порівняння прозвучало, на жаль, Фрейлігратовою іи похвалою: мовляв, дуже добрий твій, Марксе, «Капітал», ним дуже захоплюються крамарі з Рейну. Коли «під густими мряковинами критики» наші друзі не відчувають «широких левад творчості», коли «даються нашому мистецтву тільки «grande theorie» і постулати ідеологічного хатянства, то, очевидно, і згаданий Карлейль мусить бути або дерев’яним, або картонним. Словом, од компліментів ми одмовляємось, щоби вони не заважали нам подивитись на справу цілком об’єктивно.

Отже «дерев’яно-картонна» гігантомахія. Не зрозуміло тільки, чому вона так стривожила славнозвісного марксиста Юринця, який одразу розганяється на кілька статей. А тому, раптом починає самознищуватися Хвиля, що вона «має глибокі коріння в розвиткові економічних, соціальних і національних особливостей України». Виходить, це зовсім не картонна гігантомахія? Так точно, теж зовсім несподівано починає відступати і Юринець, бо в ній зібрано багато «шкідливих для діла пролетарської культури закликів». Значить, не «картонна»? Не картонна. Не «дерев’яна»? Не дерев’яна. От тобі й храм Діани: так ненароком і зарапортуватись можна.

Проте наші наполеони і самі це знають. Дерево й картон для стилізації: мовляв, не догадайся, чому пишу такі величезні підвали в центральному органі партії. Історик всесвітньої літератури, Володимир Юринець, очевидно, ще не забув, як картонний меч Рейхліна викликав у свій час велику боротьбу між гуманістами й обскурантами. Справа, значить, не в тому, що наш сьогоднішній літературний рух не заслуговує уваги, а справа, так би мовити, навпаки: він не тільки стривожив наше суспільство, більше того, деякі ігноранти його встигли вже fidem de foro tollere – загубити громадський кредит.

Звичайно, цей неприємний бік «картонної» медалі не міг не турбувати наших друзів. От чому Юринець поспішив зробити екскурс в історичні аналогії, а Хвиля, що йому страшенно бракує Юринцевої всесвітньої начитаності, звар’їрував деякі місця зі своєї нещодавно випущеної (здається, єдиної) популярної брошурки про українські «широкі можливості». Словом, надівши професорські окуляри, вчені марксисти почали аналізувати ситуацію і шукати соціально-економічного коріння.

Як і треба було чекати, Хвиля, за прикладом «вчених» з клубу містера Піквікка, перш за все сказав декілька надзвичайно серйозний і виключно нечуваних фраз про диференціацію, міжнародний капітал і сільське господарство. Закінчив він свій аналіз такою оригінальною мораллю: «Не слід верзти всякі нісенітниці в розмовах і політиці». Але, гадаючи, що сентенцію хтось обов’язково візьме під сумнів, професор присвятив їй спеціальний розділ під піквіккською красномовною назвою «Боротьба за ідеологічну цитадель». Словом, від одного аналізу нам поки що – пробачте за різкість – не холодно й не душно. Очевидно, і читачі почували себе точнісінько так же.

Юринця вивезла всесвітня начитаність, і він вирішив піти на шлях історичних аналогій. Перш за все він порівняв нас з молодогегельянством і, щодо останнього, тут же навів убійчу цитату з Маркса. Ваша, мовляв, гігантомахія – то ж самісіньке, а як «історичний матеріалізм» характеризує молодогегельянство – самі бачите.

На момент припустім, що ця аналогія і справді вдала. Але хіба тут така вже велика небезпека? Справа от в чому: наш ерудит не розуміє тієї парадоксальності, якою перейнято Марксову характеристику молодогегельянства. «Чи відомо» т. Юринцеві, що з цього самого молодогегельянства вийшов, очевидно, й напевно відомий йому Фейербах, що воно останньому дало можливість поставити, як-то кажуть, Гегеля «на ноги», що Енгельс і навіть сам бородатий Маркс належали в кінці 1830-х – і на початку 40-х років до молодогегельянських кіл? В якому плані трактував Маркс той начебто й рідний йому рух? В плані сучасної йому боротьби, і саме тоді, коли воно, зігравши свою революційну роль, продовжувало культивувати гегелівський ідеалізм.

Ми ж на молодогегельянство мусимо дивитись в плані ретроспекції і прикладати до нього об’єктивний метод. «Молода Німеччина» з часом теж виродилась в реакшйне явище. Революціонер Гейне завше стоїть поруч з песимістом і поетом «світової скорботи» – Байроном. Але й Гейне і «Молода Німеччина» в середині XIX століття були тієЮ( фортецею, відкіля летіли снаряди в болото рідного філістерства. Ленін не раз давав Плеханову характеристику подібно до тієї, що її Маркс дав молодогегельянству, але це зовсім не заважає ленінцю Юринцеві не тільки використовувати плехановські методи, але й буквально вчитись в нього.

Отже, коли комусь наш рух нагадує молодогегельянство, то це зовсім не погано. Безперечно, і він, як і все на світі, може дійти до тієї точки, коли почне набирати реакційного характеру. Але це трапиться за якийсь десяток-два років. Саме тоді наш попередній товариш і мусить виступити з цитатою Маркса. Сьогодні ж Юринців виступ – це («не ображайтеся», камраде Хвиля) дин із тих прекрасних актів, що ними вславилася наша не менш прекрасна нація.

Але професор не задовольняються однією аналогією. Вони рішуче хочуть скомпрометувати перед партією наш сьогоднішній рух, і тому порівнюють його ще з «українським модернізмом». Отже, на момент припустім, що і ця аналогія вдала.

В своїх «Думках проти течії» в розділі «Культурний епігонізм» ми вже говорили, як треба розцінювати наших так званих «європейців». Невже ж ця «волинка» непорозумінь і безграмотних ляпсусів буде тягтися до безконечності? Хіба вам не ясно, шановний товаришу, що наша псевдочервона публіцистика веде до розриву з культурним надбанням, що її підхід до наших «європейців» є антимарксистський, антинауковий, що це є народницько-суб’єктивне тлумачення минулого в плані злободенних перипетій?

Справа ж не в тому, що євшанівський естетизм залишився туберкульозним, не в тому, що Яцків не пішов далі «пангуманітарних дифірамбів». Справа в тому, що цей «шум» був все-таки здоровим, логічним і необхідним етапом на шляху до соціальної диференціації, до пробудження нових суспільних сил. Хіба «Молода муза», культивуючи крайній індивідуалізм, не була етапом до символізму? Хіба останній не зіграв революційної ролі, виховавши в своїх рядах таку, досить таки імпозантну фігуру, як Олесь? Хіба сам найбільший молодомузівець і дальший зрадник Яцків не зіграв помітної ролі в боротьбі з тим же таки міщанством? Хіба сам великий Франко теж всюди був однаковий? Хіба він не писав індивідуалістичних «» і «»? Хіба… і т. д. і т. п.

В чому ж справа? Чому так гримає Юринець на «Молоду музу»? Хто йому дав на це таке широке право? Чому французи, росіяни, поляки і т. д. не запльовують таким чином своїх попередників? Чи, може, «Молода муза» те ж саме, що й Слащов-Кримський? Чи, може, вона була такою вже бездарною, що нашому професорові чешуться руки? Так тоді відкіля ж взялися «Соняшні кларнети», «Інтермеццо» і т. д.? Воістину: «ми не знаємо, що таке державні справи», інакше б ми давно вже придбали в особі Юринця одного із своїх справжніх мужів.

«Молода муза» не повинна в «неповнокровності українського суспільства», яке «віддавна не знало історично-конструктивних традицій». Не «літературщина Карманських» «підмивала елементи суспільної психіки» – цей погляд, по меншій мірі, анти-марксистський. Розхлябаність згаданої психіки не є результат роботи літературщини, а навпаки. Що ж до «молодомузівської гігантомахії», то це цілком природне явище всякої доби, яка передчуває національне відродження. Яскравим прикладом є тому XVIII вік в німецькій літературі. Так звані «м’ятежні генії» – цілком природне явище того часу.

Але й основна установка нашого модернізму теж була цілком правильною. Ставка була все-таки на «дійсну» Європу (її, до речі, як побачимо далі, професор не розуміють). ї коли вона, ця ставка, зіфавши історично-необхідну роль, виродилась в «гарячку ностальгії», то все це виходило не стільки «з залізної мови класових конфліктів», як з трагедії української нації в цілому, з її ролі колоніальної країни. Цим ми, звичайно, не думаємо ставити наших модерністів поза «заіізкою мовою класових конфліктів», цим ми хочемо підкреслити, що ностальгія є все-таки і перш за все ностальгія.

Тут, до речі, про пікантне протиріччя. Відкіля наш марксист взяв, що байронізм «мав основою нездійсненність замислів Великої Французької революції»? На світанку XIX століття західноєвропейська інтелігенція зі своєю атеїстичною філософією, як відомо, прийшла до «світової скорботи», але не тому, що «не здійснились замисли» названої революції, а навпаки: саме тому, що вони здійснились. Чому в свій час Мільтону вдалося злити ідеї пуританства, стійкість Кромвеля з ідеями умираючого Відродження? А тому, що західноєвропейська буржуазія не пройшла ше одного з своїх дальших етапів розвитку. Мільтон, як відомо, був предтечею віку раціоналізму. Але Байрон – тільки «могильщиком» третього стану, бо Велика Французька революція підводила лише підсумки і не одкривала нових Америк. Недарма геніального парвеню Бомарше прийнято називати кульмінацією торжества буржуазії.

Отже, не можна робити таких lapsus’ів, напираючи на «залізну мову класових конфліктів», раптом і фактично виводити з-під впливу цих конфліктів західноєропейське суспільство. Песимізм Шопенгауера і справді виходив з чітких соціально-класових пертурбацій. Але скигління інтелігента Карманського брало свій початок, головним чином, з того туману української антиприродньої соціальної ситуації, що в силу відомих причин затримувала законну класову диференціацію в межах нашої нації і частенько проти волі і бажання штовхала найрізнорідніші класові організми іти під одним жовто-блакитним прапором. В українському суспільстві тільки з осінньої революції мова згаданих конфліктів заговорила по-справжньому. Ця мова що далі, то голосніша. Але діапазон її поширюється пропорціонально розгортанню національного відродження. Інтелігенти Карманські не знали цієї музики, а коли й знали, то їхнє скигління це знову і все-таки ностальгія.

Таким чином, гасло «Європа» залишається при всій його актуальності. Наша економіка наздоганяє західноєвропейську прискореним темпом, отже, і в нашому житті наступає період бурного оживлення. Всі ті суперечності, що ми їх спостерігаємо в нашій економіці, неминуче тягнуть за собою нервозність та розхристаність і в духовному здвигові. Міщани завжди жахалися такого оживлення. Але коли більшовик лякає нашу молодь, кваліфікуючи це оживлення, як назадництво і «смішні крики», то ми не тільки рішуче протестуємо, але й подбаємо розвінчати новоявлений канцелярський марксизм.

Коли «модерністська» гігантомахія, не маючи під собою відповідного грунту, наблизила до нас європейські далі, то яким же треба бути безвихідним «чинушою», щоб не бачити, в які широкі горизонти упирається наш молодий рух. Тов. Юринець справедливо передрікає «український ренесанс, оснований на побіді праці». Але коли він каже, що наші «перспективи силою фактів не дають можливості їхнього здійснення», то ми тільки здвигуємо плечима. Що це таке: зарозумілість третьої особи чи держвидавівська логіка? Коли йде ренесанс, то, очевидно, єсть і можливість здійснення широких перспектив. Чи, може, професор думають, що Україна така собі, «для блізиру», а справді все-таки Малоросія?

Але ми трохи забігли вперед. Власне, справа йшла тільки про історичні аналогії. Отже, зрезюмуємо. Коли б наш рух можна було порівняти з молодогегельянством чи то з «модернізмом», то й тоді ми стоїмо на правдивому шляху. Але, як ми побачимо далі, для нашого часу прийдеться взяти зовсім іншу паралель.

Примітки

Марксова характеристика щодо автора «Розбійників». – К. Маркс і Ф. Енгельс писали про «Розбійників» ІПіллера у кількох роботах. Про вільнолюбний дух, невгамовну фантазію «Розбійників» йдеться у листі Ф. Енгельса до В. Гребера від 24 травня – 15 червня 1839 р. (Див.: Маркс К. и Энгельс Ф. Из ранних произведений. – М., 1956. – С. 297 – 298). Про Карла Моора як «першого «істинного соціаліста» в богемських лісах», бунтаря, якого не зрозумів його час, йдеться в роботі Ф. Енгельса «Істинні соціалісти» (Див. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. 2-е изд. – Т. 3. – С. 545 – 586).

Фрейлігратовою – походить від прізвища Фрейліграт Фердінанд (1810-1876) – німецького поета, громадського діяча, члена Союзу комуністів. Співробітничав з К. Марксом у «Новій рейнській газеті». З часом відійшов від революційних позицій:

«…під густими мряковинами критики…» – Тут і далі Хвильовий цитує згадані статті А- Хвилі та В. Юринця.

Рейхлін Йоганн (1455 – 1522) – німецький гуманіст, філолог. Боротьба Рейхліна з реакційними католицькими богословами на захист свободи наукових досліджень була підтримана багатьма гуманістами («Листи темних людей» та ін.).

«… брошурки про українські «широкі можливості». – Мається на увазі брошура А. Хвилі, яка поки що невідома.

Молодогегельянство – ідеалістична філософська течія, що розвивала ідеї вчення Гегеля, виникла в Німеччині в 30 – 40-ті роки XIX ст. Молодогегельянство було радикальним лівим крилом гегельянства. Молодогегельянці підкреслювали, на противагу гегелівському «світовому духу», роль самосвідомості окремої особи в історії. Критика молодогегельянства була дана К. Марксом і Ф. Енгельсом у роботах «Святе сімейство» (1845) та «Німецька ідеологія» (1845 – 1846).

Фейербах Людвіг (1804-^1872) – німецький філософ-матеріаліст, критикував гегелівський ідеалізм. У центрі філософії Фейербаха людина, трактована як біологічна істота, абстрактний індивід.

«Молода Німеччина» – літературна течія 30 – початку 40-х років XIX ст. у Німеччині. Група письменників (К. Гудков, Л. Вінбарг, Г. Лаубе, T. Мундт та інші) поділяла прагнення до політичних і громадянських свобод, до соціально-критичного мистецтва.

Гейне Генріх (1797 – 1856) – німецький поет і публіцист, визначний майстер ліричної і гострої політичної поезії.

Яцків Михайло Юрійович (1873 – 196Ї) – український письменник, автор психологічних новел і повістей, бібліограф. Належав до «Молодої музи».

«Молода муза» – літературне угруповання українських пись-менників-модерністів, існувало у Львові з 1906 – 1909 рр. Сюди входили О. Луцький, П. Карманський, В. Пачовський, Б. Лепкий, М. Яцків та, інші. Група видавала журнал «Світ» (1906).

«Зів’яле листя» і «Semper tiro» – поетичні збірки 1. Я. Франка. Лірична драма «Зів’яле листя» вийшла 1896 р., збірка поезій «Semper tiro» – 1906 р.

Слащов-Кримський – Мається на увазі Слашов Яків Олександрович (1885 – 1929), один з організаторів контрреволюційних виступів під час громадянської війни, генерал-лейтенант. Командував корпусом у де-нікінській, пізніше у врангелівській армії. 1921 р. повернувся з еміграції до Росії, служив у Червоній Армії.

«Інтермеццо» – новела М. Коцюбинського, написана в 1908 р.

Карманський Петро Сильвестрович (1878 – .1956) – український поет, належав до «Молодої музи». Трагічні мотиви розчарування й зневіри прозвучали у збірках «З теки самовбивці», «Блудні огні», «Пливем по морю тьми» та ін.

Мільтон Джон (1608 – 1674) – англійський поет, політичний діяч. У своїх памфлетах виступав як поборник суверенітету англійської республіки, противник феодальної реакції. У поемах «Втрачений рай» (1667) та «Повернений рай» (1671) поставив питання про право людини переступати освячену релігією, богословами мораль.

Кромвель Олівер (1599 – 1658) – діяч Англійської буржуазної революції XVII ст., керівник індепендентів, один з організаторів парламентської армії.

Бомарше П’єр Огюстен (1732 – 1799) – французький драматург, автор комедій «Севільський цирюльник» (1775), «Весілля Фігаро» (1784) та ін.

Шопенгауер Артур (1788 – 1860) – німецький філософ-ірраціоналіст, мав значний вплив на деяких українських письменників, зокрема на О. Кобилянську.

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори. – К.: Наукова думка, 1995 р., с. 716 – 720.