6

Микола Хвильовий

Отже, для наших опонентів були неясні такі терміни: «Європа», «Росія» і «азіатський ренесанс». Очевидно, і надалі вони будуть плутатись. Але більш здібні з них повинні вже розуміти, що під «Європою» ми мали на увазі не тільки технічні досягнення, але й головне – психологічну категорію, певний тип культурного фактору в історичному процесі, певний революційний метод. «Чи можна погодити віру в Азію з захватом по відношенню до Європи?», Це цілком залежить від того, шановний тов. Юринець, що ми розуміємо під Європою. Європу Гегеля, Лессінга і т. д„ – можна, бо кожний з них в ретроспективному плані не тільки виразник певних кіл буржуазії, але й той Радищев, яким пишався Ленін. Європу навіть Шпенглера – навряд чи можна, хоч би тому, що вона не може стояти в названому плані, а в плані сьогоднішньої боротьби ця Європа для нас загрозливе явище. Ленін ніс світло з Азії, але він завжди пропонував учитись у Європи. Він, очевидно, гадав, що психологічну Європу можна зв’язати зі Сходом.

Здається, ми вияснили й свій погляд на Росію. Є дві Росії: Росія Краснопреснінських районів, Комінтерну і ВКП і Росія сухаревської крамарихи та жидкобородого «богоискателя». Як же ми дивимось на «азіатський ренесанс»?

Прийде час, коли ми своїй теорії присвятимо окрему брошуру, а тепер дозвольте хоч два слова і про цю «загадку».

Ми вже говорили, що для нас теорія циклів – не порожній звук, але в той час, коли Н. Я. Данилевський і О. Шпенглер (перший в «Європі й Росії», а другий в «Гибелі Європи») з’ясовують цю теорію через філософію ідеалістичного інтуїтивізму, ми її мислимо в плані матеріалістичної каузальності. Кожний народ переживає дитинство, культурний етап і цивілізаційний. В цьому у нас нема розходжень. Цивілізаційний етап і на наш погляд є останній акорд всякої культури і початок її кінця. Але в той час, коли для ідеалістичного інтуїтивізму історичні типи культур замкнуто в самовольні рамки, як от «фаустівські», що йдуть під знаком своєї судьби, ми, виходячи з принципу каузальності й поділяючи історичні типи культур, замикаємо їх в рамки патріархального, феодального, буржуазного і пролетарського часу. Кожний з цих типів не подібний до другого, але це не абсолютно, оскільки всюди вривається момент природного спадкоємства.

Принцип каузальності витікає з установки світової історії в плані наукового досвіду. Коли ідеалістичний інтуїтивізм є суб’єктивна інтеграція випадкових історичних моментів для вияснення картини світу і прогнозів, є апріорний підхід до історії і розглядає світ в той чи інший історичний момент не як світ двох таборів – хазяїв і рабів, а як світ прогресу для прогресу, то принцип каузальності завжди виходить з конкретних даних і визначається ідеєю перебудови соціальних взаємовідношень, прагне умовної кульмінації ідеального суспільства – матеріальної рівності.

Для ідеалістичного інтуїтивізму, хоч як би він дурив себе псевдоясністю своїх теоретичних формул, світ завжди буде за какофонію, бо цикл буржуазної культури, дійшовши своєї вищої цивілізаційної точки, летить у провалля віків і, як столітній дід, впадає в дитинство. Шатобріан 9Ü в часи розквіту буржуазного циклу, доводячи розумом віру і повстаючи проти раціоналізму, все-таки страждав на той раціоналізм і, таким чином, творив свій цикл. Ідеалістичний інтуїтивізм не може його творити, хоч як би він і приховувався за фашистський оптимізм. Уже Мольєр – не тільки прообраз героїв XVIII віку енциклопедистів, але й поета «світової скорботи», «могильщика» третього стану» Шпенглерівська ідея всесвітньої монархії є повернення до дитинства, це є ідеї не кого іншого, як Данте і Вергілія.

Принцип каузальності – з теорії історичного матеріалізму. Цією філософією й починається пролетарський цикл. Ідеалістичний інтуїтивізм для вияснення картини світу веде послідовно до міфів древності, до відшукання культурно-парикмахерського [пропуск. – Ред.]. Принцип каузальності, оскільки в основі його лежить досвід, не входить в коло того напів-міфічного минулого, яке нічого не може з’ясувати. Рукописи славетного мейєрхольдівського фараона «Герум-Герум» нас можуть цікавити як художників – і тільки. Ніцше, будучи філософом епохи розквіту імперіалізму і ідеологом великого й живого капіталу, цілком слушно не йшов в минуле далі античної культури.

Всесвітню історію і справді треба розглядати з конкретних і відомих нам етапів. Плутатись в якійсь мікенській культурі – і справді треба сповідати інтуїтивізм. І мікенську, і індійську, і єгипетську, і вавілонську, і арабську і т. д. культури ми відносимо умовно до патріархального напів-міфічного циклу, В даному разі нас цікавить тільки той факт, що розвиток цих культур, за виключенням таких туманних, як ацтеків або як от єгипетської, протікав, головним чином, на тій території, яка являється Азією і Європою. Але й грандіозний Єгипет, підпавши ще до Р[іздва] X[ристова] спершу під владу Камбіоза, а потім Олександра Македонського, – але й він свою культуру ще в глибокій древності прилучив до європо-азіатської. Александрія вже при Птоломеях була центром грецької вченості і колонією Риму.

З другого боку, не може не кинутись в очі і той факт, що майже всі культури патріархального періоду утворились тими народами, які мешкали на території Азії, і тими, які географічно стояли на її межах. Таким чином, в творенні першого культурно-історичного типу людський матеріал Європи відіграв порівняно [не] велику роль, не дивлячись на те, що європейська територія в цей час навряд чи була порожньою. (Цю гіпотезу підтверджує хоч би те наукове припущення, яке встановлює існування слов’ян по цей бік Уралу з І000 року до Р. X.). Отже, людський матеріал Азії розв’язував патріархальний період. Але розв’язуючи його, він остільки вичерпав свої творчі сили, що вже феодальний тип природно мусив виявляти себе на європейській території, де людський матеріал був повний набраної в віках і не виявленої енергії. Цією енергією Європа розв’язала не тільки другий період, але й третій – буржуазний.

Четвертий, пролетарський, культурно-історичний тип європейське населення не здібне підняти. Це знову-таки гіпотеза, але для більш-менш спостережливої людини вона становиться за аксіо-му0 Сьогодні ми – сучасники «Гибелі Європи», але не як фаустівської культури, а як буржуазного типу. Але ми – сучасники й свідки падіння творчої енергії людського матеріалу на європейській території. Західне суспільство природно йде до стану духовної імпотенції. Творчу енергію вичерпано, її хватило на два періоди: пройде багато віків, коли Європа знову (матиме – ?) блискучу історію.

Це зовсім не значить, що вона ще довго не буде іти попереду інших країн, це зовсім не значить, що і в час свого тимчасового замирання вона не буде творити чудеса хоч би в тій же техніці, – це значить, що творча ініціатива всесвітнього, універсального значення вже не може виявитись на тій території, де розрядка людської енергії протікала на протязі кількох десятків віків. Греція і сьогодні живе, але це вже не Греція далекої прекрасної культури. Рим і сьогодні жевріє, але жодний Муссоліні уже не підніме його на висоту колишньої грандіози. Європейські комуністичні революції як пролог до пролетарського періоду не обійдуться без сторонньої ініціативи, як це було з буржуазними. І це зрозуміло, бо ініціатива піде відтіля, де буде творитись четвертий культурно-історичний тип. Тільки натхненці цього культурного періоду зможуть доконати капіталізм.

Але де ж ця загадкова країна, що розв’язує велику світову проблему? Вона там, на сході. Ex Oriente lux.

Азія знову виходить на широку історичну дорогу. Віковий, тисячолітній відпочинок східного людського матеріалу – це є період накопичення енергії для всесвітніх універсальних завдань. І тільки ця енергія здібна вивезти Європу з цивілізаційного періоду конаючого типу культури. В цьому не може бути сумніву. Соціальний пафос, що ним горить сьогодні Азія, є не тільки перша ознака відродження нових грандіозних сил, але й ознака відповідності останніх четвертому типу культури. Рапсодії і саги Рамаяни – напередодні свого воскресіння в новому пролетарському періоді» Сунь-Ятсенівські проекти розвитку хазяйства Хіни в інтернаціональному соціалістичному плані – не тільки протест проти імперіалізму західноєвропейських держав, але й яскрава ілюстрація до пробудження азіатської потенціальної енергії. Духовну культуру завжди тісно зв’язано з невловимим химерним процесом надбудов, і ми дуже хотіли б подивитись в якомусь 22 столітті на шпінгалета, який сьогодні вульгаризує теорію історичного матеріалізму заявою, що економіка Азії виключає всяку думку про універсальну роль останньої в світовому історичному процесі

Нещодавно Маяковський «одкривав» і розвінчував сьогоднішню Америку. Зі слів, здається, Лозовського, індустрія цієї країни не така вже грандіозна, як нам здається. Настав час «одкрити» й Азію« Варто перечитати хоч би труди того ж доктора Сунь Ятсена про капіталістичний розвиток Хіни, щоб од нашого скепсису не залишилось і тіні. Але й Індія Тагора не та уже країна, що «под развесистой клюквой». Словом, економічних передпосилок тут уже досить для розвитку духовної культури і саме четвертого типу. Звичайно, таке припущення можливе тільки тепер, коли економіка Західної Європи може стати за міцну матеріальну базу для азіатських конквістадорів. «Жовта небезпека», що її так жахалася буржуазія, по суті, завжди символізувала ту реальну силу, яка розв’яже проблему комуністичного суспільства, активно почавши утворювати новий культурно-історичний тип.

Отже, азіатський ренесанс тісно зв’язано з епохою великих горожанських сутичок, з смертельною боротьбою двох сил: з одного боку – капіталізму, з другого – східних конквістадорів. Західноєвропейський пролетаріат має важкі традиції і без пробудженої, універсального значення, азіатської енергії він не тільки не здібний почати новий культурно-історичний тип, але й звалити з себе мертву вагу третього стану, Це зовсім не значить, що «літературу творить не певна доба, а й спадщина», це зовсім не значить, що не треба брати на увагу «сили пролетаріату і його придатності викликати нові культурні здібності», – це значить, що не треба вподоблятись однобокій теорії фізіократів, які в XVIII столітті фетишизували селянство. Пролетаріат не є абстрактна категорія, а тільки конкретний класовий організм, і кілька віків хазяйнування в Західній Європі духовної культури третього культурно-історичного типу не могли не відбитись на його техніці. Елементарний дарвінізм завжди це може підтвердити. Західноєвропейський пролетаріат для заволодіння матеріальними цінностями досить підготовлений. Але не треба забувати, що якийсь пруссизм виховував найкращий європейський пролетаріат (німецький) не з часів поразки і мрій про реванш, а на протязі багатьох великих років.

Азіатський ренесанс визначається не тільки відродженням класичної освіченості, але й відродженням сильної й цільної людини, відродженням нового типу відважних конквістадорів, що за ними тоскує й європейське суспільство. Але цього не могла не розуміти буржуазія. Колись Копернік вносив у світогляд сумніви, Ньютон з’ясував світовий порядок. Сьогодні фашизм прийшов цей порядок зміцняти. І хоч цей прихід запізнілий, але це досить вдала й вчасна вилазка: темперамент фашизму не може не викликати симпатію.

Отже, всі ці передпосилки треба завжди брати до теорії залежності надбудов від економіки.

Але при чому ж тут Україна? А при тому, що азіатське відродження тісно зв’язане з більшовизмом і при тому, що духовна культура більшовизму може яскраво виявитись тільки в молодих радянських республіках… і в першу чергу під блакитним небом південносхідної республіки комун, яка завжди була ареною горожанських сутичок і яка виховала в своїх буйних степах тип революційного конквістадора. З другого боку, наша Євразія стоїть на межі двох великих територій, двох енергій, остільки авангардом 4-го культурно-історичного типу виступаємо ми. Колись Бухарін в своїй промові про «судьби російської інтелігенції» так говорив:

«Ленін твердив, що за кілька років ми будемо вести за собою Азію. Цього ще нема, але це буде. Ми пропонуємо вам подумати про ці гігантські всесвітні масштаби. Зійдіть, будь ласка, з ідеологічної позиції, що вихваляє безграмотність сільської вчительки і не закликає (не закликайте – ?) нас до цієї темноти, а йдіть вперед по вказаній нами путі».

Те ж саме й ми говоримо нашим «чинушам». Коли вони не розуміють, що Гоміндан є фактор більш революційного значення, ніж якийсь амстердамський Інтернаціонал, то ми, очевидно, завжди будемо розмовляти на різних мовах. Звичайно, «світовий пролетаріат» мусить «стати керівником визвольних рухів національностей Сходу». Але от біда – західноєвропейський пролетаріат ведуть Макдональди й Вандервельди, що їх пролетаріат не завтра скине й у всякому разі не раніш великого пожару на Сході. «Культурні досягнення» західноєвропейського пролетаріату ми не думаємо скидати з «рахунків світової історії». Але ми знаємо, що коли Кант перекладає християнський дуалізм з мови феодальної на буржуазну, то буржуазний письменник Барбюс намагається перекласти його на мову «могильщика» буржуазії. Такі «здобутки», очевидно, прийдеться «скинути з рахунків світової історії».

Наше твердження, що азіатський ренесанс протягнеться на кілька століть, зустрічають вигуками: «Ловко, браво!», але не ловко виходить, коли наша галаслива червонохуторянська просвіта ніяк не може вивести свій світогляд з рамок масштабу провінціального вчителя політграмоти. І коли вона твердить, що за десяток-два років не буде буржуазії і світ стане за «єдину пролетарську сім’ю», то ми в цьому вбачаємо не тільки казенний оптимізм, але й учуваємо нотки песимізму жидкобородого «богоискателя», який давно вже махнув рукою на всесвітню революцію і, зробившись гвинтиком бюрократичної машини, виробляє для маси Золоті пілюлі заспокоєння. На його погляд, «вселюдська культура» прийде в якихось 1940-х роках. І він не хоче слухати, що для стабілізації нашої психіки прийдеться прихватити кілька віків, і тільки після цих віків ми зможемо творити «вселюдську культуру»» Проте, коли розуміти останню як конгломерацію, що складається з «червоного вірша», циркулярної інструкції і псевдомарксизму, то така й дійсно прийде за якийсь десяток років.

Словом, поки що ніхто не переконав, що азіатський ренесанс в нашій концепції не відповідає справжньому марксизму» Коли, нарешті, нас питають: «Як знайти різницю у поглядах старих слов’янофілів і ваших», то й тут ми відповідаємо: «Для цього треба взяти якийсь том історії слов’янофільства й добре його перечитати». Коли ж тоді наша концепція буде незрозумілою, то тут залишається тільки безпорадно махнути рукою і вдаритись у філософію «недоросля». Бо й справді: найкращий вигляд це той, що його французи називають не інакше [пропуск. – Ред.].

Чим характеризується слов’янофільство? Перш за все, як говорить елементарна пдлітграмота, – філософсько-історичною теорією національної самобутності. Але оскільки ця теорія утворилася під впливом філософської системи напівмістичного Шеллінга й ідеалізму Гегеля, остільки її «самобутність» була одірвана від соціально-історичних процесів й вона мусила виродитись в «мракобєсіє» Леонтьева. Панславізм привів до «самобутнього» Сходу і ідеалістичного месіанізму. Але хіба ми говоримо про «самобутність» Азії? Справа ж іде про Маркса і принцип каузальності. Треба ж відрізняти самовар від чижика і знати, що слов’янофільство є одна з варіацій того ж таки ідеалістичного інтуїтивізму.

[До речі: як зв’язати азіатський ренесанс з греко-римським мистецтвом? Про це ми ще будемо говорити, а поки що посилаємо читачів до прекрасної статті українського талановитого критика М, Зерова «Література чи літературщина». Сьогодні останній його знову атакує.]

Отже, азіатський ренесанс і надалі залишається прекрасною поезією наших днів. Ми й надалі віримо й переконані, що тільки конквістадори Великого Сходу утворять четвертий культурно-історичний тип, що тільки вони виведуть людськість на шлях комуністичних революцій.

Але треба кінчати. Марксизм завжди був живою теорією, і він ніколи не цурався здорової романтики. Найлютішим своїм ворогом він вважав сухий ревізіонізм. Колись робили спроби використати марксизм для оформлення ідеології великого капіталу («легальний марксизм»), тепер намагаються зробити з нього під прапором безграмотних фраз народницький сахарин. Ця остання спроба реакційніша за першу, бо об’єктивно – повторюємо ще раз і ще раз – грає на руку столипінського отрубу. В вульгарному марксизмі шукають собі підпори, з одного боку (ще раз і ще раз), безсмертний куркуль, з другого – міське міщанство. Саме тут і йде кристалізація їхнього світогляду.

Отже, очевидно, боротьба тільки починається, і коли взяти до уваги, що в українській літературі марксизм почав розгортати поки що свої дитячі крильця, що його кроки плутаються в лабіринті найскладнішої ситуації, яку знала коли історія, то з певністю можна кваліфікувати нашу боротьбу, як боротьбу «не на життя, а на смерть»» Від рефрену Катона Старшого – «Delenda Carthago» ми не одмовляємось, і наш соціальний фанатизм ніколи не погасне. До зачеплених питань ще не раз доведеться повертатись, але ми знаємо, що «крапля довбе й камінь»» У всякому разі, безпримірна поразка масовізму має можливість нашій дискусії розгорнутись. Це перший плюс» Другим плюсом ми примусили суспільство хоч трохи поважати письменника (Хвиля в рахунок не йде). Третій плюс – найбільший – це той, що наша література вже відчуває вітерці доброго повітря» В ньому ми й розгорнемо свої могутні відродженські крила. Інакше і не могло бути, бо за нас життя, бо наш молодий клас – пролетаріат – упевнено сходить на історичну арену.

Почали ми свою статтю критикою спроб найти в історії відповідні аналогії до нашого сьогоднішнього руху. Систематичні провали наших супротивників в цьому сенсі ми з’ясовуємо, з одного боку, національною обмеженістю, з другого – літературною безграмотністю.

Навіть т. Коряк, який нещодавно кинув нам «рукавичку» і викликає нас на бій, – навіть він не здібний підвестись вище заяложеної схеми («хатянство – радянство») і зробити з марксизму живу теорію. Справа в тому, що логіка соціальних процесів нашої дійсності ні в якому разі не може припустити відриву від цих процесів пролетарських ідеологічних надбудов. Всяка спроба в цьому сенсі обов’язково несе за собою невдачу. В часи військового комунізму пролетарське мистецтво не тільки могло, але й повинно було обособлятись. Тепер, в час органічного будівництва, коли пролетаріат іде в союзі з дрібною буржуазією і вкупі з нею простує до соціалізму тепер всяке обособления логічно веде до самогубства фізичного чи морального, все одно.

Володимир Коряк весь час намагався стати осторонь, зайняти позиції, так би мовити, третьої особи (стати), так би мовити, «чистим» марксистом і (дивитися – ?) на життя зі свого мудрого «висока». Він не симпатизував ані плужанській просвітянщині, ані «хатянщині Вапліте». Але такої позиції життя не терпить, і наш колишній вчитель відчув, що його особиста трагедія логічно мусить стати за один із епізодів того соціального фарсу, який ще й досі розігрують наші ультраліві комуністи. Внаслідок такого розв’язання особистої трагедії маємо вступ т. Коряка до складу співробітників плужанського органу. І хоч скільки б колишній вчитель «паплюжив» містечковий масовізм «Плуга», хоч які б він будував химерні ілюзії щодо своєї чистої безсторонності, – Пилипенко завжди з охотою буде друкувати його, завжди буде виставляти його за докладчика за своїх «маломістечково-просвітянських» з’їздах. Дядько прекрасно розуміє, що в особі Коряка він придбав собі вірного, хоч, можливо, й химерного, союзника.

Словом, життя, примусивши нашого колишнього вчителя вийти з ілюзорного стану безстрашності, ще раз підтвердило наше припущення неможливості нашого відриву від живих соціальних процесів. Т[овариш] Коряк мусив стати на бік чи то тих сил, які грунтуються навколо «Вільної Академії», чи то тих, які визначаються «маломістечковим просвітянством». І він став. І прекрасно зробив. Краще бути безперспективним і об’єктивно-реакційним плужанином, ніж сидіти десь на морально спустошених левадах своїх розбитих ідеалів. Що не говори – а плужанізм своїм ясно окресленим дрібнобуржуазним світоглядом являється тією тичкою на історичному роздоріжжі, що завжди буде попереджати і одганяти від себе молодь.

Отже, силою залізних законів історії наші ідеологічні надбудови вливаються в загальне річище української громадської думки. Але зібравшись в чужий монастир, вони, ці надбудови, мусять забути про свій «устав». Коли українська громадська думка розвивалась по лінії «хатянства» й «радянства», то й мільйони Хвильових не зможуть звернути її з цього шляху. Нам залишається тільки вибирати більш вигідну позицію і оволодіти одним з цих процесів. На цей шлях і пішли всі пролетарські письменники. Іншими словами, коли ми «хатяни», то той, хто не з нами, обов’язково попадає в лабети просвітянства. Що таке останнє, – всі, здається, знають.

Але що таке «хатяни» – це й досі «загадка». Коли ми всяку спробу притягти до нас «хатянство» як «хатянство» завжди відкидаємо, то не тому, що ми не хочемо вбачати в ньому одного з своїх попередників, а.тому, що наші опоненти не здібні поставити «хатянство» в план ретроспекції. Ми вже говорили – «хатянство» не тому прийшло до «європейського фрака», що воно ставило останній за свій ідеал, а тому, що тодішня соціально-економічна ситуація не відповідала «хатянським» «гаслам». Бо що таке «хатянство»? Чи не було воно потенціальним західництвом? Отже, в цьому сенсі ми дійсно вбачаємо в ньому свого предка. Коли ви здорову красиву людину називаєте мавпою – вона, очевидно, не повірить вам і буде вас вважати принаймні за дурня. Але зовсім не значить, що ця людина, коли вона має більш-менш широкий світогляд, не добачає в цій же мавпі свого попередника.

Отже, ми, азіатські конквістадори, є, хоч як це й дивно, перш за все «західники». І протиставляємо себе, з одного боку, «енкам», а з другого – «європейкам». Діалектика навчила нас нести світло з Азії, орієнтуючись на грандіозні досягнення Європи минулого. Іншого путі, на наш погляд, нема для пролетарського мистецтва. Тільки установка на «західництво» передає нам командні висоти. Волею історії ми перешиковуємось ав інший план, але з такою ж непохитною вірою в здійснення своїх ідеалів, що їх ми мали, випускаючи літературний універсал 1921-го року. Коли брати історичні аналогії, то наш час відповідає двом історичним моментам: 18-у віку в німецькій літературі і 19-у в російській. Це епоха «Sturm und Drang’y», епоха «бурі й натиску». Росіяни 1840 – 50-х років, здається, не називали свій час цим терміном. Але західники – Бєлінські, Грановські, Герцени – по суті, теж були творцями золотого віку своєї національної культури.

Колись тов. Сталін говорив, що «само собою розуміється, нація як всяке історичне явище має свою історію: початок і кінець». В XVIII віці Німеччина, а в XIX – Росія проходили серединний етап своєї національної трансформації.

Українське мистецтво теж підходить до свого золотого віку. Починається період «бурі й натиску». Друга половина німецького XVII віку, що йшла за 30-літньою війною, характеризується інтелектуальним і політичним занепадом. В першій половині XVIII починається рух, і в тому ж віці Німеччина дає Лессінга, Гете, Шіллера. Ще до автора «Лаокоона» в німецькій літературі був рух проти французької поезії і просвітительства. Це був рух, як відомо, не проти Франції, а проти художніх смаків французького двора. Класичний період німецького мистецтва рішуче розв’язав це питання «Стражданнями молодого Вертера» і «Розбійниками». Це зовсім не значить, що тодішня молодь була націоналістично настроєною, навпаки, Гете і Шіллер, як відомо, були космополітами. Навіть рішучий момент боротьби з французоманією тісно зв’язує Лессінга з Дідро.

Але першоджерелом була все-таки Англія – Європа для тодішньої Німеччини. Але все-таки надходив золотий вік, – і Гете пішов до Шекспіра. Це зовсім не підходило (зашкодило – ?) німецьким класикам згадати Марціала й піднести «Ксенії» рідному філістерству. Україна теж пережила свою війну з царатом і вийшла з неї до певної міри спустошеною. Але вже в минулому столітті починається непоборний національний рух. Культурний занепад вів нас до тих обмежених соціально-побутових можливостей, що їх ми маємо сьогодні.

Але національне відродження робить чудеса, і нація прискореним темпом підходить до свого золотого віку. «М’ятежні генії» (термін, що ним охрестили себе поети епохи «Штурму унд Дрангу») повторюються сьогодні в українській літературі. Раніш, ніж почати фундаментальну творчість, «м’ятежні генії», як відомо, кинулись в бійо Багато з них не витримало такого безпримірного горіння, частина з них збожеволіла, але натомісць з гуртка страсбурзьких «м’ятежників» вийшов Гете. Наша епоха теж страждає на гігантомахію, але ця гігантомахія не що інше, як гігантомахія «бурі й натиску».

Історична місія «м’ятежних геніїв» зводилась, як відомо, до того, щоб розчистити атмосферу, скинути традиції, найти самостійний шлях для розвитку німецької літератури. Ті ж самі завдання і ми беремо на себе. «Штурм унд Дранг» звертався до Оссіана, Гомера, Шекспіра, ми теж провіряємо свої можливості на античній культурі і Ренесансі. Це зовсім не значить, що ми когось хочемо рабськи наслідувати. Ми тільки даємо своїм вбогим опонентам ще один козир в руки, але козир більш певний. «Штурм унд Дранг» був, як відомо, продовженням французького раціоналізму і його освободительних ідей, але він був також повстанням проти раціоналістичного догматизму. М’ятеж продовжує російський більшовизм, але повстаємо проти псевдомарксистського вульгаризму. Тоді був час не зовсім ясного протесту, – наші горизонти теж тільки-но виясняються.

Така-от наша історична аналогія і спеціально для тих, хто їх полюбляє. Нічого блукати в «пантагрюелізмах» – «дайош» «бурю й натиск». Наша епоха все-таки залишається великою епохою ренесансу, що розчиняє двері тому весняному повітрю, яке легеньким і радісним вітерцем біжить з Азії.

Наше відродження йде під прапором пролетарських революцій і кожним своїм нервом спрямовано туди, де маячать і горять під осіннім димком прекрасні «озера загірньої комуни». Ми вже все маємо – і буйні фарби Петрицького, і конструктивну чіткість Меллера, і прекрасні звуки Вериківського, і незрівнянну поезію Тичини, Рильського, і надзвичайного Курбаса, і…, і…, і… Але ми ще не маємо відповідної культурної атмосфери. Ми знаємо, що основа всього – це Дніпробуд. Але не виросте дуб без сонця. Безпокійний Байрон не будував Лондона, але й навіть він, «могильщик» третього стану, був великим громадянином і вмів запалити до творчості своє суспільство. І це ми знаємо. Ми віримо, що гряде і наш геніальний неспокійний громадянин. Його викликаємо ми своїми нервами, своєю непоборною волею.

Отже, підводиться прекрасне сонце відродження, і ми тиснемо руку тобі, невідомий товаришу. Ми підемо з тобою по наших спустошених городах і селах з багряним прапором і вийдемо на той великий тракт, що по ньому йдуть народи до далекого, але безсумнівного комуністичного суспільства.

Примітки

Шатобріан Франсуа Рене де (1768 – 1848) – французький письменник, автор повістей «Атала» (180Л), «Рене» (1802) та ін.

Мейєрхольдівський – походить від прізвища Мейерхольда Всеволода Емілевича (1874 – 1940), російського радянського режисера-новатора.

Ніцше Фрідріх (1844 – 1900) – німецький філософ, представник ірраціоналізму і волюнтаризму, один із засновників «філософії життя».

Мікенська культура – центр егейської культури в південній Греції. Розквіт Мікён припадає на 1400 – 1200 рр. до н. є.

Камбіоз (Камбіз; 540 – 522 до н. є.) – давньоперсидський цар із династії Ахеменідів, син царя Kipa. В 525 р. завоював Єгипет.

Александр Македонський (356 – 323 до н. є.) – цар Македонії, полководець, засновник найбільшої тогочасної світової монархії.

Птоломеї (Птолемеї) – царська династія в елліністичному Єгипті в 305 – 30 рр. до н. є. Заснована полководцем Птолемеем І. За останньої представниці династії Клеопатри держава Птолемеїв була завойована Римом.

Муссоліні Беніто (1883 – 1945) – фашистський диктатор Італії в 1922 – 1943 рр.

Сунь Ятсен (1866 – 1925) – китайський революціонер-демократ, вождь китайської революції 1911 – 1913 рр., перший (тимчасовий) президент Китайської республіки.

Хіна – вживана в той час назва Китаю.

Маяковський одкривав і розвінчував… сьогоднішню Америку. – Йдеться про книгу В. Маяковського «Moc відкриття Америки» (1926).

Лозовський А. (Дрідзо Соломон Абрамович; 1878 – 1952) – радянський партійний і державний діяч, доктор історичних наук, генеральний секретар Профінтерпу.

Копернік Миколай (1473 – 1543) польський астроном, творець геліоцентричної системи світу.

Ньютон Ісаак (1643 – 1727) англійський математик, механік, астроном і фізик, творець класичної механіки.

…темперамент фашизму не може не викликати симпатію. – Про некритичне трактування Хвильовим деяких гасел фашизму, вже йшлося. З контексту цієї репліки зрозуміло, що йдеться про «темперамент» руху, про орієнтацію па сильну, діяльну, вольову, цілеспрямовану особистість. Фашизм початку 1920-х і кінця 30-х років істотно різниться, і ніхто в середині 20-х років не міг передбачити майбутньої еволюції фашизму, його кривавих злочинів.

Колись Бухарін в своїй промові про «судьби російськоі інтелігенції» – М. Хвильовий подає промову М. Бухаріпа, присвячену долі російської інтелігенції, у вільному переказі.

Гоміндан – політична партія в Китаї. Створена в 1912 р., до 1927 р. відігравала прогресивну роль, потім стала правлячою буржуазною партісю. Влада її була повалена китайським народом у 1949 р.

Амстердамський Інтернаціонал профспілок – міжнародна федерація профспілок, створена реформістськими профспілковими лідерами 1919 р. на конгресі в Амстердамі.

Макдопальд Джеймс Рамсей (1866 – 1937) – один із лідерів Лейбористської партії Великобританії.

Baндервельде Еміль (1866 – 1938) – бельгійський соціаліст, реформіст, тривалий час був головою Міжнародного соціалістичного бюро 2-го Інтернаціоналу.

Барбюс Анрі (1873 – 1935) – французький письменник і громадський діяч, автор романів «Вогонь» (1916), «Ясність» (1919) та ін.

Слов’янофіли – представники одного з напрямів російської суспільної і філософської думки 40 – 50-х років XIX ст.

Шеллінг Фрідріх Вільгельм (1775 – 1854) – німецький філософ, представник німецького класичного ідеалізму.

Гегель Георг Вільгельм Фрідріх (1770 – 1831) – німецький філософ.

…літературний універсал 21-го року. – Йдеться про «Наш універсал до робітництва і пролетарських мистців українських», підписаний М. Хвильовим, В. Сосюрою, М. Йогансеном. (У зб. «Жовтень». – Харків, 1921). Молоді поети проголошували нову добу мистецького розвитку, цілком в дусі того переломного часу намагалися розірвати з традиціями. Вони писали:

«Однаково одгетькуючи всіляких неокласиків, […] що годують пролетаріат заялозеними формами з минулих століть, і життєтворчих футуристичних безмайбутників, що видають голу руйнацію за творчість, та всілякі формалістичні школи і течії (імажинізм, комфутуризм тощо), оголошуємо еру творчої пролетарської поезії справжнього майбуття.

Мідяною сурмою скликаємо до наших лав розпорошені творчі одиниці робітництва. Формуємо загони. Організуємо регулярну армію мистців пролетаріату». (Див.: Лейтес А, Яшек М. Десять років української літератури 1917 – 1927). – Харків, 1928. – Т. 2. – С. 65).

«Пролетарська» фразеологія була даниною часу, жоден з цих трьох поетів не був пролеткультівцем. «Наш універсал», як і весь збірник «Жовтень», зіграли важливу, роль в організації літературного процесу на пореволюційній Україні.

«Sturm und Drang» («Буря і натиск») – літературний рух у Німеччині 70 – 80-х років XVIII ст. Назва – за однойменною драмою Ф. М. Клінгера. Представники цієї течії відстоювали національну своєрідність, народність мистецтва, вимагали зображення сильних пристрастей і героїчних діянь. Заперечували нормативну естетику класицизму. Естетична програма «Бурі і натиску» була обгрунтована Й. Г. Гердером (1744 – 1803), німецьким філософом, письменником, теоретиком літератури.

Грановський Тимофій Миколайович (1813 – 1855) – російський історик, громадський діяч, глава московських західників.

Колись тов. Сталін говорив… – Хвильовий цитує, ймовірно, газетний варіант статті Й. В. Сталіна «Марксизм і національне питання» (1913). У Зібранні творів цитата звучить так: «Само собою зрозуміло, що нація, як всяке історичне явище, підвладна закону змінювання, має свою історію, початок і кінець» (Див.: Сталин И. В. Соч. – Т. 2. – С. 297).

30-літньою війною. – Йдеться про війну 1618 – 1648 рр. між габсбургзьким блоком (іспанські й австрійські Габсбурги, католицькі князі Німеччини) і антигабсбургзькою коаліцією (німецькі протестантські князі, Франція, Швеція, Данія, підтримані Англією, Голландією і Росією). В результаті зазнали краху реакційні плани Габсбургів.

«Страждання молодого Вертера» – роман німецького письменника Йоганна Вольфганга Гете (1749 – 1832), написаний 1774 р.

Марціал (бл. 40 – бл. 104) – римський поет, епіграми якого вирізнялися гостротою й дотепністю. Автор 15 книг епіграм, зокрема й використовуваних як супровід до святкових подарунків.

Оссіан – легендарний воїн і бард кельтів, який жив, за переказами, в III ст. Деякі його сказання записані в XII ст. Відома літературна містифікація шотландського поета Джеймса Макферсона (1736 – 1796), який видав під ім’ям Оссіана власні твори, що були сприйняті як оригінальні.

«Пантагрюелізм» – від імені Пантагрюеля, героя роману французького письменника Франсуа Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель», життєлюбного велетня, борця, шукача пригод. Під «пантагрюелізмами» тут мається на увазі, очевиднр, заперечення того самовдоволеного захоплення існуючим життям, що його може уособлювати Пантагрюель. Цьому самовдоволенню Хвильовий протиставляє прагнення «бурі й натиску», волю до боротьби, віру в те, що з гуртка нових українських «м’ятежних геніїв», як колись з-поміж «м’ятежних геніїв» німецьких, вийде новий митець, рівний Гете. Саме Україні Хвильовий, як відомо, відводив особливу, майже месіанську роль у розквіті азіатського ренесансу, покладав надії на «весняне повітря, яке легеньким і радісним вітерцем біжить з Азії».

Петрицький Анатолій Галактіонович (1895 – 1964) – український художник-новатор. У 1920-ті роки був активним учасником мистецького життя Харкова, зокрема й літературного. Автор одного з кращих портретів М. Хвильового, який виставлявся на одній з харківських художніх виставок у кінці 20-х років. Він оформив і останнє прижиттєве видання Вибраних творів М. Хвильового (1932 р.).

Меллер Вадим Георгійович (1884 – 1962) – український маляр, головний художник театру «Березіль». Закінчив Мюнхенську академію мистецтв, виставлявся в «Салоні незалежних» у Парижі поряд з Пікассо, Метценже, Глезом. Після революції повернувся до Києва. Очолив у «Березолі» декораційний цех, створив разом із своїми учнями макетну майстерню. Був учасником багатьох міжнародних виставок. 1925 р. на Всесвітній Виставці в Парижі В. Меллер одержав золоту медаль за макет до спектаклю «Секретар профспілки» Л. Скотта, поставленого в «Березолі» режисером Б. Тягном.

Вериківський Михайло Іванович (1896 – 1962) – український композитор і диригент, автор кантат, сюїт, балету «Пан Каньовський» (1931).

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори. – К.: Наукова думка, 1995 р., с. 744 – 754.