10

Микола Хвильовий

Але Степан Трохимович, по суті, вже готовий був замиритися зі своїм новим становищем: сільбудівська овація зробила своє діло. Коли правду говорити, то коваля не те вже бентежило, що в його особистий, досі начебто нікому не цікавий післяробітничий час стали втручатися начебто випадкові люди (Степан Трохимович і раніш бачив – принаймні одним оком, – як навкруги нього шумує громадське життя, як в це життя якась невідома йому сила втягує всіх живих людей міста й села). Степана Трохимовича бентежило те, що він несподівано опинився в хвості подій свого часу, і те, що він не розуміє, як йому їх наздогнати. Себто Степан Трохимович знав, що від нього вимагають: Кліщ, очевидно, вимагав, щоб він, скажім, виступав на різних сільських зборах і агітував за колективізацію, щоб він до того ж притягнув на цю агітацію ще кількох робітників; зрозуміло було, чого хотів від нього й редактор, – Степан Трохимович не знав тільки, як йому навчитись так агітувати, щоб, по-перше, не дуже зростали навантаження, щоб, по-друге, поєднати, припустім, свою агітацію з думками дуже потрібного йому громадянина Онучки й не менш симпатичного сусіди Мотузки, по-третє, так, щоб не видно було, що він відстав від подій свого часу.

«Мабуть, даремно я ухилявся від громадської роботи, – думав старий коваль. – От тепер би й не бігав по редакторах. Здобув би досвід – і не прийшлося б червоніти, як ото тоді на зборах комнезаму. Видно, час такий, що нема тобі ні старого, ні молодого – всі рівні, і всі якось мусять думками шелестіти».

Але міркування міркуваннями, а навантаження самі по собі. Треба було вживати якихось героїчних заходів й так чи інакше розпочинати якусь роботу. Перш за все Степан Трохимович вийняв з скрині свою записну книжку і, щоб не забути, позаписував:

«Шефство в Кармазинівці, керування заводською шефською комісією, кореспонденції до газети й стаття про кармазинівські неполадки». Найбільш його тривожило керування шефською комісією (а він глибоко переконаний був, що вже «влетів» туди!), але перш за все треба було подумати про шефство в Кармазинівці. На щастя, Кліщ знову дав йому передишку й («сукин кот»! – багато м’якіш думав тепер про нього старий коваль) мовчки вичікував.

«Піти ще раз до редактора? – примірявся Степан Трохимович. – Так знову нічого не вийде. Порадитись з Танькою чи то з Матвієм? І цього тепер не можна зробити».

І раптом, коли вже Степан Трохимович загубив останню надію вислизнути з неприємного становища, – йому, як і колись, спав на думку комосередок. Куди ж, як не туди, йому піти і де ж, як не там, дістати вказівки! Незнайомий народ? А хіба тільки знайомі туди й ходять? Степан Трохимович піде прямо до секретаря комосередку і скаже йому приблизно так:

– Здрастуйте! Я до вас досі не ходив, але я такий-то й такий-то й такий-то. Інтересуюсь, значить, своїм шефством над своїм селом Кармазинівкою й прошу…

Тут Степанові Трохимовичу блиснула, можна сказати, надзвичайно талановита ідея: він вирішив просити собі помічника, щоб, значить, розпропагувати з цим помічником село Кармазинівку. Особливо талановита була ідея в тому сенсі, що, по-перше, від помічника можна буде дечого повчитись (комосередок не дасть же малодосвідчену людину! він же може дати тільки партійця!), по-друге, талановита була ідея й тому, що в скрутні моменти можна буде (будемо говорити правду і до кінця) за щось і заховатися: Степан Трохимович підсвідомо мав на увазі спину свого помічника, а під скрутними моментами підсвідомо розумів, скажім, Мотузчине обурення з агітації за колектив.

Степан Трохимович навіть потер руки від задоволення й з не меншим задоволенням покрутив собі вуса.

На жаль, того пам’ятного дня, коли прийшла йому в голову ця безперечно непогана ідея, Степан Трохимович секретаря не здибав, здибав він його тільки за три дні. Коли Степан Трохимович одрекомендувався й сказав, що він один із учасників революції 1905 року, секретар похитав докірливо головою й промовив:

– А-я-я-я-я-я! Кажете, учасник революції 1905 року?

– Та я… той, – не зрозумів Степан Трохимович. – Ви, може, думаєте, що я брешу?

– Не про те, голубчику мій дорогий, – сказав секретар комосередку, – вірю вам, вірю! Але чому ви досі в Модрі не працюєте? Ну, признайтесь, – не працюєте? Га?

– Та знаєте… – признався Степан Трохимович й тут же попередливо подумав: «Треба записати в книжечку і Модр».

Але це нове навантаження Степана Трохимовича не схвилювало вже (секретар і справді взяв слово в старого коваля, що він буде працювати в Модрі): Степан Трохимович раптом зрозумів, що від зливи навантажень нема йому порятунку доти, аж поки він виявить себе добрим активістом. Та й справді: всі гадають (і мають рацію), що він незавантажений, і кожний хоче його завантажити. Розпочне роботу – і зливі кінець.

Вислухавши інформацію, секретар комосередку з задоволенням подивився на Степана Трохимовйча й сказав:

– Дуже добре… це дуже добре!. Але кого б вам порекомендувати в помічники? – Секретар комосередку замислився й раптом промовив: – Знаєте що: зайдіть, голубчику, за два дні: я тут пораджусь із товаришами й ми вам когось найдемо.

Вийшов Степан Трохимович від секретаря осередку дуже задоволений і навіть з деяким почуттям погорди. Задоволений він був тому, що його не призначили на керівника заводської шефської комісії (хоч Матвій і Таня поки що суперечки не згадували, але Степан Трохимович чекав, що цю суперечку згадає секретар осередку), гордий він був з того, що як би там не було, а він вже по-справжньому розпочав свою громадську роботу і, значить, Кліщ тепер уже не буде чіпати його.

В робочому поїзді він зустрівся з Митьком-комсомольцем. Тепер уже, після овації, Степан Трохимович, стикаючись із цим цибатим хлопцем, не тільки, як це було раніш, не зневажав його привітання, але й з деякою тривогою стежив за Митьчиним капелюхом: Степан Трохимович побоювався, що тепер Митько, після того як коваль затикався на комнезамівських зборах й Митькові навіть прийшлося визволяти його, – тепер Митько уже не буде так чемно вітатися з ним.

Вони сиділи на останніх двох лавах, один проти одного, щільно притуляючись до вагонної стіни, бо народу у вагоні було дуже багато і їх тиснули.

– Як же це ви мене… – той, – почав Степан Трохимович, позасвідомо посміхаючись задобрюючою посмішкою, – що ж це ви саме мене в шефи? Га?

– Власне, це не цілком вірна формуліровка, – сказав як і завжди чемний і витриманий Митько. – За шефа ми беремо завод: а ваше завдання розбуркати заводську громадськість й притягти її увагу до Кармазинівки.

– Гм! – невиразно здвигнув плечима Степан Трохимович, бо йому не сподобалося це пояснення: він сам розумів, чого хочуть від нього, але все-таки трохи неприємно було, що не він шеф, а саме заводська громадськість: так Степан Трохимович звик до свого титулу.

– Це, знаєте, Кліщева формуліровка, – продовжував пояснювати Митько-комсомолець. – Ця формуліровка для маси зрозуміла – ну, хай буде й так.

«Ага, – подумав Степан Трохимович, – для маси зрозуміла? А ми ж хіба за кого піклуємось? Хіба ми не для маси працюємо?»

Словом, коваль входив уже в смак нової, досі йому невідомої роботи. І зовсім не тому він поцікавився, чого це саме його обрали на шефа, а не когось іншого, що мав на увазі якихось інших кандидатів, – діставши від секретаря комосередку обіцянку прикомандирувати до нього помічника, він просто почував себе зараз найділовитішим із шефів і йому дуже хотілося з Митьком поділитися своїми перемогами.

– А чого ж все-таки той… ну, ти, скажім, не взявся за цю справу? – Степан Трохимович ніяк не міг перескочити на ту тему, яка його цікавила.

– Щоб притягти завод до такої серйозної справи, – сказав Митько-комсомолець, – треба знати, як його притягти, і, головне, знати, кому цю справу доручити. Я людина молода, маю маленький виробничий і комсомольський стаж, а ви старий робітник і до того ж учасник революції п’ятого року. Ви людина з авторитетом.

Степанові Трохимовичу дуже подобались останні пояснення Митьчині. Він, подивився у вікно, повз яке пролітали осінні тумани, і навіть знову покрутив від задоволення свого сивого вуса.

– То вірно, – погодився Степан Трохимович, з деяким острахом поглядаючи на сусідніх пасажирів: він дуже побоювався, щоб серед них не було такого, який би добре знав його, висловлюючись образно, заводську «активність».

На щастя, близько сидів тільки один знайомий, саме робітник Забара, що мешкав в тій же Кармазинівці й якого Степан Трохимович з деяких причин (див. нижче) цілком ігнорував.

У вагоні стояв неможливий галас. В одному місці сперечалися, в другому – співали, в третьому – хтось підсвистував. Більше за всіх, звичайно, гомоніли спекулянти: попродавши в городі продукти, вони ніяк не могли поділити між собою заробіток. В кінці вагона стояв безрукий громадянин і, намагаючись перекричати присутніх, виспівував фальцетом якусь коломийку. Тут же метушилися хлоп’ята з цукерками й викриками:

– Іріс! Іріс, хто хоче іріс? Три копійки пара!

– Давай сюди! – сказав до одного Степан Трохимович: цими конфетами він зрідка вгощав Мотузчину Одарку.

– Ач! Старий теж до канфета лізе! – подав був хтось репліку.

– Та то ще хто й зна, хто з нас старий! – огризнувся Степан Трохимович, почуваючи себе надзвичайно бадьоро й задерикувато. – Бачили таких молодиків!

Він огризнувся з почуттям власної гідності й з цілковитим усвідомленням, що він і справді має рацію вважати себе за молодого, і, огризнувшись, Степан Трохимович знову почав шукати стежок до тієї теми, що його цікавила.

– Таке діло, що, мабуть, прийдеться з своїм помічником скласти плана, – сказав він, звертаючись до Митька-комсомольця.

– З яким це помічником? – поцікавився співбесідник, зрозумівши, про який план іде мова: «очевидно, про план шефської роботи», – подумав Митько.

– Та з тим же помічником, що його мені призначила ячейка, – неохайно кинув старий коваль.

– Ви вже говорили з комосередком? – спитав Митько-комсомолець.

– Аякже! – сказав Степан Трохимович. – З самим секретарем говорив. – І, тут же подумавши, що Митько може цю новину переказати Кліщеві (Степан Трохимович хотів обов’язково сам її переказати), додав: – Тільки ти про це,голубе, нічого не говори Кліщеві: я йому сам скажу.

Митько, звичайно, нікому нічого не буде говорити, коли цього Степан Трохимович не хоче, але Митько все-таки цікавиться, кого це ковалеві призначили в помічники?

– Та там одного чоловіка, – сказав неправду Степан Трохимович, він говорив таким голосом, наче й справді знав цю людину, що він її взивав «чоловіком». – Ти його,мабуть, не бачив!

І Степан Трохимович змовк. Мовчав і Митько-комсомолець. І, можливо, розмова на цьому б і скінчилася, коли б мовчанку не порушив сусіда.

– Це ви ведете балачки з приводу тієї історії, що трапилась на комнезамівських зборах? – звертаючись до Степана Трохимовича, сказав сусіда, робітник, Забара.

Забара від старого коваля відрізнявся хіба що своїм молодшим віком. Як і Степан Трохимович, він ні на заводі, ні на селі не вів жодної громадської роботи. Як і Степан Трохимович, він тільки знав з одного боку станок, з другого – своє кармазинівське господарство. В сенсі «громадської активності» він, так би мовити, перевищував коваля. Коли Степан Трохимович відчув себе заводською людиною, Забара й досі дивився на завод (а він там працював років з 10) як на місце приробітку і всіма своїми думками і досі належав селові, себто, вірніше, своєму нікчемному одноосібному господарству.

Забарине запитання, можна сказати, трохи образило старого коваля. Що значить «тієї історії»? Яка це «історія» трапилася на комнезамівських зборах? Забара має на увазі овації, що йому зробили її незаможники? Так хіба ж це «історія», себто така справа, що може тільки дивувати тверезих людей?

– Ти ото, Забара, ні чорта не робиш, – незадоволено кинув Степан Трохимович, чухаючи собі лисину, – та ще й іншим заважаєш революцію готувати.

– Що ви, Степане Трохимовичу! – зніяковів, нічого не тямлячи (він і справді без всякої іронії поцікавився «історією»), робітник Забара. – Це тільки к слову прийшлося.

Але Степан Трохимович вже входив у раж.

– Не люблю я таких людей, – далі говорив він, позираючи на Митька-комсомольця й чекаючи від нього одобрення своїх думок. – І сам не гам і другому не дам.

На твоїй «активності», Забаро, ми розживемося, як ото сорока на лозі або як тінь на воді.

– Та що ви, Степане Трохимовичу! – далі ніяковів Забара. – Та це ж, їй-богу, к слову прийшлося!

– К слову-то к слову, але треба, щоб воно прийшлося до діла.

І що далі говорив Степан Трохимович, то більшим активістом відчував себе і відчував нарешті, що саме тільки тепер він робиться справжнім революціонером і що тільки тепер до нього ніхто не зможе підкопатись. І здавалося Степанові Трохимовичу, що вже ніколи не заболить йому біля серця й ніколи він не буде відчувати себе таким збентеженим, яким відчував себе в останній час.

Кажете, він ще по суті нічого не зробив? Це не біда. Степан Трохимович зробить, бо він уже почав робити, інакше б йому не запропонували помічника. Він не має великого досвіду? Цей досвід дістане він в процесі роботи, і він дістане його від тієї людини, яку до нього прикомандирує комосередок.

Вагон похитувався. Повз вікон пролітали тумани сирої глибокої осені. Дівчата-спекулянтки співали зажурних столітніх пісень. Але Степан Трохимович зовсім не журився і почував себе дуже добре.

«Треба сьогодні піти до Кліща й поговорити з ним», – думав Степан Трохимович.

Йому дуже радісно було, що сьогодні він сам шукає зустрічі з цією невгомонною, нещодавно мало не страшною йому людиною.

Саме з таким настроєм він і вийшов з робітничого поїзда.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 242 – 249.