13

Микола Хвильовий

Дальші невдачі були такі: перша – на протязі 10 днів він ніяк не міг зустрітися з Кліщем, друга – на протязі тих же днів він жодного разу не здибав секретаря осередку й, нарешті, третя – Таня й Матвій, хоч досі й не обмовились жодним словом про шефську комісію (це добре!), але й чомусь не виявляли бажання говорити з ним.

Колись, це вже було в кінці листопада, перестрів його йоркшироподібний Онучка й, затягнувши до себе, сказав:

– Здається, будуть діла, Степане Трохимовичу!. Так що ж ви мені скажете відносно пленуму?

– Про що ви говорите, Пилипе Гордійовичу? – спитав трохи незадоволений Степан Трохимович. Ковалеві спало на думку, що Кліщ, нічого не знаючи про його розмову в комосередкові, знову щось йому підстроїв. – Ви щось з приводу незаможників?. Так ніби ж то… там (Степан Трохимович мало не сказав: «у нас») нічого не було.

– Та я не про це! – махнув рукою громадянин Онучка. – То діло ваше: працюйте собі на здоров’я, шефствуйте. Я за тим не турбуюсь! Скажете десь за мене слово – спасибі, не скажете – й за це дякувати. Отож робіть по-божому, по совісті… Тут, Степане Трохимовичу, більш сурйозне діло! От почекайте – я вам зараз розповім!

Онучка заметушився. Покликавши свого сина Йоську (жінка його поїхала до родичів), Пилип Гордійович запропонував йому негайно ж подати самовара й миттю збігати по «медок».

– Одкушаєте зараз, Степане Трохимовичу, свіженького медку, – сказав він, потираючи свої пухкі руки. – В цьому році, скажу по правді, підвезло: бджілка Божа, спасибі їй, постаралася Совітській власті.

– Виходить, здали державі багатенько? – спитав між іншим Степан Трохимович: спитав, щоб щось сказати, бо його, власне, більш інтригував загадковий «пленум», саме про цей «пленум» він і думав зараз.

– Аякже! Якже! Все здав! Тільки на сім’ю й залишив собі! – І так відказавши, Онучка посміхнувся своїми йоркширськими очима. – Усьо здав, Степане Трохимовичу, усьо, що слід було. На мене не було нарікань, – будьте благонадьожні!

Старий коваль і без Онучки знав, що на Онучку ніколи не буде нарікань. Пилип Гордійович і справді був надзвичайно акуратною людиною. І тому, зиркнувши на широку спину восьмипудової бухті (Пилип Гордійович побіг по посуд), подумав: «Воно він і колишній крамар, але даремно все-таки Кліщ недолюблює його». І подумавши так, Степан Трохимович почав розглядати малюнки на біленьких стінах Онуччиної їдальні.

Жив Онучка в досить-таки шикарному будинкові: принаймні кращого в Кармазинівці не було. За військового комунізму Пилип Гордійович не брав участі в жодній із контрреволюційних організацій, навпаки, як людина далекозора, трохи навіть нібито співчував радянському ладові й де треба було це з охотою підкреслював. З початку відбудовчого періоду він запропонував свої послуги хлібозаготовчому апаратові й, будучи непоганим комерсантом та ініціативною людиною, зумів з часом в цьому апараті і сам закріпитися й тут же закріпити свою крамницю, що її досі було забито як непотрібне приміщення: за ініціативою Онучки, з Онуччиної крамниці зробили хлібозаготівну контору.

Все це вкупі дало можливість Пилипові Гордійовичу залишити за собою дуже непоганий кам’яний будинок під бляхою й непогане дворище. Власне, ніхто на це згоди не давав, але воно якось само собою вийшло: місцева влада почала дивитись на Онучку як на службовця й тому не чіпала його. Кармазинівська громадськість, за виключенням таких активістів, як Кліщ, теж ніде не підносила свого голосу й не протестувала, що Пилип Гордійович живе в шикарному палаці, в той час як, скажімо, школа чи то медичний пункт примостилися в хатках на курячих ніжках.

Які ж такі сили стримували громадськість від протестів? Стримувала громадськість від протестів Онуччина репутація, репутація людини скромної, незлобливої і, можна сказати, веселої.

Коли ж Онучка придбав цю репутацію? Він придбав її ще далеко до революції, саме тоді, коли він був крамарем.

Та й справді, здирствував коли-небудь Пилип Гордійович? Нічого подібного! На свою користь свого часу він накидав малюсінькі копійочки – і тільки! І коли потім ці копійочки виростали в карбованці і сотні карбованців, то, по-перше, ніхто цього не помічав, а по-друге, ніхто б і не наважився обвинувачувати за це лагідного Пилипа Гордійовича. Тим паче ніхто б не наважився це зробити, що в дореволюційний час Онуччина крамниця була єдиним місцем, так би мовити, культурного відпочинку для малокультурних кармазинівських селян. Вже з найранішого ранку можна було бачити біля неї цілі натовпи парубків, дівчат і бородачів. Зі своєї крамниці Пилип Гордійович зробив своєрідний кармазинівський «пратер».

Для спортсменів і аматорів різних вигадок тут було необмежене поле. Парубки, скажім, випробовували ребра своїх долонь, що ними, положивши на кінець прилавка штук 8 – 10 довгих цукерок, били «об заклад», хто краще переб’є ці ж таки цукерки, як і той же таки прилавок. Бородачі змагалися один з одним на «краще випити пляшку пива без передишки й не держачи її руками», дівчата хоч і не змагалися, але підбадьорювали ту ж таки чоловічу стать. Тоді всі сміялись, всі реготали і всім було весело. Реготав, звичайно, й Пилип Гордійович, і йому теж було радісно, і конфети, і пиво, і стрічки і т. д. – все це без всякої реклами вилітало до покупців, і, головне, вилітало так, що рішуче всі були задоволені. Цей «пратер» і досі згадували кармазинівські старожили, і тому нічого нема дивного, що Кармазинівка зовсім не зазіхала на шикарний Онуччин палац: вона йому, очевидно, віддячувала за веселі, дореволюційні розваги.

– Ну й медок, скажу я вам, Степане Трохимовичу, – промовив Онучка, заходячи до кімнати з вазою янтарної рідини. – Прямо тобі старорежимний!

– Медок і справді непоганий, – погодився старий коваль і тут же поцікавився: – Так про який там «пленум» ви говорили?

– Почекайте, Степане Трохимовичу, почекайте! – знову, йдучи з хати, сказав восьмипудовий Онучка. – За чайком поговоримо!

«Пленум» рішуче заінтригував коваля. Але, не маючи можливості негайно ж довідатись в чому річ, він примушений був чекати, поки його поінформує Пилип Гордійович. Степан Трохимович підвівся з стільця, підійшов до вікна й почав розглядати дворище.

Під повіткою лежала велика йоркширська свиня з такими ж йоркширськими поросятами. Коней, скажім, Онучка не мав, але свинею обзавівся: поперше, він міг похвалитися, що постачає державі непоганих свиней, по-друге, за допомогою того ж таки сальця він і себе не обходив (свиней він, до речі, вхитрявся вигодовувати якимсь «негодящим зерном», роздобутим за дешеву ціну від якихось невідомих селян). Поруч повітки стояла комора. У коморі була велика яма, що в ній Онучка й держав свої рамочні вулики. Улітку рамочні вулики стояли в садку найближчого радгоспу, за що Онучка давав радгоспові певну частину меду.

…Нарешті Йоська, шістнадцятилітній синок Пилипа Гордійовича, вніс самовара, а за ним вийшов і сам йоркшироподібний господар.

– Біда з цим молодим поколінням! – сахаринно посміхнувся Онучка. – Як ото трохи підросло, так вже й зараз до комсомолу… Йосько, – звернувся він до сина. – Прийняли вже чи ще?

– Та ще! – буркнув Йоська, ковиряючи пальцем у носі. – Кажуть, що спершу кандидатом приймуть.

– Це нічого! – підбадьорив Онучка. – Воно так і треба: спершу треба перевірити людину! – й, звертаючись до того ж таки Йоськи, Онучка сказав: – Тепер можеш іти. Піди пощитай курей, перевір, чи, не задавив тхір і сьогодні якоїсь.

Коли Йоська вийшов із кімнати, Пилип Гордійович підсунувся ближче до Степана Трохимовича й промовив:

– А тепер я вам, Степане Трохимовичу, розкажу й про пленум… Ви й справді на заводі нічого не чули?

Збагнувши нарешті, що річ іде про пленум ЦК партії, й на цей раз (так же завжди було) відчувши себе трохи ніяково (мовляв, він знову менш за Онучку поінформований в партійних справах), Степан Трохимович, проте, мусив зізнатися:

– Та нібито не чув… А що таке?

– Таке діло, Степане Трохимовичу, що розговор пішов усурйоз! Виходить, діло таке, що пленум ЦК вже заговорив про суцільну колективізацію. Ви розумієте, в чім тут загвоздка?

Степан Трохимович хотів був сказати, що він нічого в цій справі не розуміє, але, не бажаючи показувати себе перед Онучкою невігласом, обсмоктавши вуса (він пив чай), промовив:

– Як же, Пилипе Гордійовичу, звичайно, розумію! В нас на заводі це давно проходили. З приводу колективізації у нас кожного дня говорять.

– Значить, помилки нема! – енергійно відзначив Онучка. – Правда, не знаю, до чого все це приведе, але з увєренностю можу сказати, що партія для бєдного народу тільки краще може зробити! – і Онучка ткнув пальцем у скло вази: – Будь ласка, беріть ще медку!

– Та спасибі, я його багато не вживаю! – подякував Степан Трохимович.

– Як хочете, діло ваше!. Но тільки майте на увазі, Степане Трохимовичу: ніколи я для вас нічого не жалів, не жалію й зараз.

Помовчали. Старий коваль мовчав тому, що не знав, про що йому говорити, Пилип Гордійович – очевидно, щось обмірковував.

Нарешті Онучка стрепенувся й, похукавши у свої пухкі долоні, сказав таємничим голосом:

– Ну, а тепер, Степане Трохимовичу, сознаюсь вам, – він на мент спинився й раптом поінформував: – Подав я оце заяву про вступ до комуни та й не знаю, що буде: возможно, краще буде, а могло буть і гірше – хто його знає!

– А чого вам подавати про вступ до комуни? – здивувався коваль. – Чого це ви таке придумали?

– Знаєте, Степане Трохимовичу, – почав громадянин Онучка. – Скажу вам по совісті й по щирості: жалько мені наших граждан – темнота, знаєте, невозможна, і треба їм все-таки допомогнути. Уп’ять же й партія за цим настоює, треба й партії допомогнути, так ото я й подумав: як сидіти мені без всяких результатів і чекати, поки мене присоглашатимуть, чому мені самому не піти назустріч?

– Воно вірно, Пилипе Гордійовичу! – сказав збентежений старий коваль – він і справді не знав, що йому говорити. – Це ви вірно зазначаєте: назустріч обов’язково треба йти!

– От, от! – підхопив Онучка. – А я хіба що кажу? Та я не те що в комуну – куди завгодно піду! Хіба для мене партєйний наказ не закон? Боюсь тільки, Степане Трохимовичу, – додав він, – що поставляться до мене по-бюрократичному. Коли б ви там кинули за мене словечко – то тоді б, може, й живо розібрали мою справу, а так – хто знає!

– Гм! – здвигнув плечима Степан Трохимович. – Діло й справді сурйозне… Ну та добре! Я якось там поговорю з Кліщем.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Після цього побачення Степан Трохимович, що нещодавно був підбадьорений секретаревою обіцянкою прикомандирувати до нього помічника, тільки й зміг промовити:

– Хоч кров з носа, а помічника я мушу мати негайно! – промовив Степан Трохимович і, відштовхнувши від себе Жучка (він був уже у дворі), зайшов до хати.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 262 – 268.