8

Микола Хвильовий

Все це трапилось так блискавично, так несподівано, що ніяк не могло не скидатись на сон. Але сон до безкінця не продовжується, і Степан Трохимович мусив переконатись, що він і справді не спить. Особливо ж переконував його в цьому червоненький бантик, що його Степан Трохимович того ж таки вечора зняв з грудей й, загорнувши в газетку, заховав у скриню: бантик і справді лежав у скрині і був стільки реальний, що навіть і говорити про сон не приходилось. Остаточно ж переконала Степана Трохимовича розмова з Мотузкою і саме другого дня.

– Ходять чутки по Кармазинівці относительно вашого шефства! – сказав Мотузка, здибавши Степана Трохимовича біля корита: коваль напував свою білоногу Маньку. – Наскільки вірно – не знаю, але заінтересований від вас самих почути.

Це запитання примусило Степана Трохимовича в перший раз подумати про те, що таке трапилося і як же врешті він мусить реагувати на ці події в його досі занадто спокійному житті.

Як би там не було, а овації, що ними зустрічали його незаможники, вплинули на Степана Трохимовича, надзвичайно! І не тому він другого дня, приїхавши, на завод, знову нічого не зробив, так би мовити, по лінії шефства, що й не думав – робити (як останні чотири дні), а тому, що ходив як в тумані й, крім як про овації, ні про що не міг думати. Овації дуже подобались ковалеві, і він навіть почував себе справжнім героєм. Він навіть уже не гнівався на Кліща, хоч і певний був, що ці овації і є саме робота цієї невгамовної людини. З другого ж боку, ці оплески його, все-таки збентежили, бо вони вимагали від нього відповідної діяльності, а діяти (саме так, як того вимагали від нього) Степан Трохимович все-таки не наважувався.

Бентежили оплески і в тому сенсі, що вони його примушували різко розмежуватися і з тими прошарками села, з якими він, по суті, не зовсім хотів розмежовуватись, бо не добачав в цьому ніякого здорового сенсу. Треба було, нарешті, відмежуватися не тільки від досить-таки розумного й іноді дуже корисного, цілком легального Онучки, але, можливо, не можна було й не відмежовуватися від того ж таки Мотузки; хоч офіційно Мотузку вважали за міцного (вредного, правда) середняка, але Кліщ, скажім, називав його куркулем і навіть (це переказували Степанові Трохимовичу) глузував з того, що Степан Трохимович, себто старий робітник, революціонер і навіть батько дітей-комуністів, ходить у супрязі з куркулем. Відмежовуватись від Мотузки старий коваль ніяк не хотів, як з тих міркувань, що Мотузка мав красиву молодицю, яка з охотою слухала гітарних романсів Степана Трохимовича, так і з тих, що без Мотузчиних господарчих послуг Степанові Трохимовичу важко було обійтись.

– Та то… таке! Так… між іншим, – невпевнено відповів коваль на Мотузчине запитання з приводу шефства.

– По Кармазинівці ходять даже чутки, – продовжував Мотузка, – що вас, можна сказати, качали вчора на руках… Наскільки вірно – не знаю, але заінтересований від вас самих почути.

– Та то… таке! – Степан Трохимович покрутив свого сивого вуса, агейкнув на Маньку й змовк.

Власне, Степанові Трохимовичу дуже хотілося трохи попишатися тим, що його винесли з сільбуду на руках, але, з другого боку, він не міг цього зробити, бо певний був, що, як тільки він вимовить перше слово, одразу ж мусить трапитись розрив між ним і Мотузкою. Звичайно, Мотузка йому нічого не скаже, але він, по-перше, негайно ж продасть другого коня (авансу Степан Трохимович так і не дістав), по-друге, не захоче орати його землю і таким чином поставить Степана Трохимовича в дуже неприємне становище (зараз вроді як в супрязі, а тоді, виходить, оддавай в оренду?), по-третє, після розриву, мабуть, прийдеться навіки розпрощатися з чорноокою слухачкою його гітарних романсів, себто з Мотузчиною дружиною.

– Та кажіть вже! – сказав русявий широкогрудий (йому було років з тридцять) Мотузка й почухав собі спину. – Чого там не признаєтеся? Батько тільки-но прийшли з сільради й кажуть, що діло таки було.

– А що тобі таке? – кинув Степан Трохимович, прислухаючись до далекої собачої брехні… – Хіба тобі не все їдно?

– А звісно, не все їдно! – сказав Мотузка. – Якщо вас і справді там вважають за свого вождя, то й нам буде зручніше жити.

Воно бач як! Виходить, що Мотузка на нього не тільки не гнівається, але й ще радий з того, що його так добре зустрічали незаможники? Степан Трохимович навіть кинувся був тут же з захопленням розповідати, як його зустрічали й випроваджували вчора, та вийшло таке діло, що прийшлося себе стримати.

– Воно вірно, – сказав Мотузка, запалюючи цигарку. – Вождьом вас об’язательно треба зробити, за це я голосую двома руками. Та тільки ви не дуже їм довіряйте. Особенно нащот колективізації, бо середнячок наш в колектив не піде, і потім, треба одставить Кліща. Достаточно він людям морочив голову.

Розмова набирала не зовсім бажаного напрямку: як же його одставиш Кліща, як же його обійти колективізацію? Словом, розмова вела до конфлікту, а цього Степан Трохимович не хотів…

Інтересно, що того ж таки вечора зайшла до коваля чорноока Мотузчина Одарка. Пощебетавши трохи з Явдохою Гарасимівною, вона весело посміхнулася до Степана Трохимовича своїми білими, як сніг, зубами й, поправивши на голові хустку, сказала:

– Ви хоч би, Степане Трохимовичу, на гітарі пограли, чи що. Такий сум надворі, що не приведи й Господи: дощ мжичить, жодної тобі зірки на небі – прямо хоч з мосту та в воду!

– Ач, яка Катерина! – сказав, безперечно, небайдужий до молодиць Степан Трохимович і особливо небайдужий до Одарки. – Ач, чого їй захотілося!

Степан Трохимович всіх гарних молодиць називав Катеринами, бо, прочитавши Шевченкову «Катерину», гарним молодицям іншого ім’я й не міг підібрати.

– Та пограй уже їй, Стьопо, на гітарі, – додала від себе Явдоха Гарасимівна; хоч вона й бачила й знала, що Степан Трохимович не зовсім байдужий до дівчат і особливо небайдужий до Одарки, проте це її лише облещувало і вона дуже була задоволена, коли молодиці так чи інакше залицялися до її старого. (Сама Явдоха Гарасимівна, до речі, була досить-таки гладенькою, дуже охайною, трохи сивенькою, обличчям приємною, низенькою п’ятдесятилітньою жінкою. Удягалася вона «по-городському», замість очіпка – темна хустка, скажім, замість чобіт носила вона башмаки і т. д.)

– Що ж вам заграти? – сказав Степан Трохимович, знімаючи однією рукою зі стіни гітару й покручуючи другою свого сивого вуса. – Хіба що «Не искушай меня без нужды»?

Степан Трохимович зараз надзвичайно прекрасно почував себе. Приємно йому було бачити біля себе красиву Мотузчину молодицю, не менш приємно було й згадувати ті незабутні хвилини, коли його під вигуки «слава» незаможники винесли із сільбуду.

– Ох, як мені ця пісня подобається! – сказала Одарка, сідаючи біля Степана Трохимовича й (чортова баба!) притуляючись, наче невзначай, своїм пухким коліном до худеньких старечих ніжок коваля. – Як слухаєш оцю пісню, так серце прямо-таки розривається тобі.

Степан Трохимович вдарив по струнах, заплющив очі (він завжди заплющував очі, коли починав грати) й заспівав. Він співав своїм старечим баритональним басом так, як може співати стара людина, що в ній ще не загас потяг до кохання: з почуттям, з зупинками, з деяким навіть тремтінням у голосі. І в міру того, як він сам захоплювався своїм співом і своєю грою, Одарка все ближче й ближче підсувалася до нього. Явдоха Гарасимівна цього, звичайно, не помічала: вона вишивала за столом якусь сорочку. Але коли б вона й помітила це, то навряд щоб наважилась запротестувати.

Коли Степан Трохимович зупинився, Одарка глибоко зітхнула й сказала:

– Страсть як люблю такі пісні – цілий би вік їх слухала!

– А чого ж ти не навчишся грати на гітарі? – одказала Явдоха Гарасимівна. – От би й ти заспівала таких пісень!

– Та де там вже нам до гітари! – заперечила Одарка. – У мужиках живеш – мужиком і помреш.

Степан Трохимович витер хусткою лисину й промовив:

– Це ти, Одарко, даремно говориш так. Тепер нема мужиків, – тепер ми всі пани. От як остаточно наладнаємо життя, так всі на гітарах заграємо.

– Поки в баби поспіють книші, то у діда не стане душі, – одказала балакуча Одарка… й тут же поцікавилась: – Чи правда, Степане Трохимовичу, що вас обрали на шефа?

– Аякже! – одказала Явдоха Гарасимівна (про овації вона ще нічого не знала). – Вже давно обрали на шефа.

Одарка засміялася своїми білими, як сніг, зубами й раптом, зробивши серйозне обличчя, промовила:

– От добре! Може, хоч тепер зітхнемо легше, а то такий час настав, що… мовчи й не диш та й не кажи, що спиш. Зовсім задавили селянина.

Ці вже останні міркування не дуже подобалися ковалеві. Хоч він і ходив у супрязі з Мотузкою, але й він вважав Мотузку за досить-таки міцненького середнячка, навіть трохи подібного до куркуля, і тому Одарчина політика не приймалася йому до смаку. Проте Одарчине пухке коліно так приємно лоскотало йому його старечі худенькі ніжки, що він не наважився їй щось на це одказати. Степан Трохимович вирішив тоді справу, так би мовити, зам’яти («замньом») і, прийнявши таке рішення, знов вдарив по струнах і заспівав.

За пічкою вистукував цвіркун: одноманітно й надзвичайно родинно, на стіні не менш одноманітно тук-такав стінний годинник, а надворі лютувала темна ніч дрібними осінніми дощами й поривами вітру завивала в бовдурі. Одарка все ближче й ближче присовувалась до Степана Трохимовича своїм пухким і дуже приємним коліном, і гітара в Степана Трохимовича прямо-таки надривалася. Надривався йому його старечий баритональний бас: він прямо-таки солов’єм заливався. Раптом у темному склі спалахнув ледве помітний вогник: хтось чиркнув сірника. Степан Трохимович подивився у вікно й зомлів.

Що ж побачив Степан Трохимович в раптовому світлі вогника? Що б він там не побачив, але що він побачив, до того збентежило його, що він тут же покинув грати й тут же, повісивши гітару на гвіздок, сказав:

– Слухай, Одарко! Чи не пішла б ти додому, бо я спати збираюсь.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 229 – 234.