5

Микола Хвильовий

Тільки другого дня і вже вирушаючи до полустанка, Степан Трохимович (до речі, він цієї ночі дуже погано спав) розповів Явдосі Гарасимівні про свої балачки з Кліщем: вчора він був до того приголомшений несподіваною Кліщевою пропозицією, що на запитання ковалихи, чому ж Кліщ не зайшов чайку попити, відповів коротенькою фразою («та побіг по якихось справах»), після якої непомітно й перейшов до чергового питання, так би мовити, звичайної домашньої повістки дня. Степан Трохимович (розповівши) певний був, що ковалиха принаймі висловить йому співчуття, але він, на жаль, помилився: вийшло зовсім і зовсім навпаки.

– А чому б тобі не бути їхнім шефом? – сказала Явдоха Гарасимівна. – Хіба Мар’янка не про те ж саме писала?

– Тьфу! – сплюнув розгніваний Степан Трохимович. – Ви наче змовились. Та кажу ж тобі, що…

Але коваль не договорив: до того він був обурений. Зиркнувши незадоволено на свою дружину, він схопив кошика й побіг до полустанка, вимахуючи своєю лівою рукою.

Ранок і на сьогодні був такий же чудовий, як і вчора (як і позавчора, між ін.): таке ж було ніжне небо, така ж була прозорість в тихому осінньому повітрі, також козиряли кібці, погасаючи по далеких низинах. Але не зовсім такий спокійний був сьогодні Степан Трохимович. Кліщева пропозиція порушила йому душевну рівновагу: вона не те щоб обурила його (за віщо обурюватись?), а якось надзвичайно збентежила. Чому збентежила? По-перше, тому, що спіймала його, так би мовити, «на гарячому»: мовляв, доки ж він, старий робітник, революціонер і батько, можна сказати, великих дітей, буде простувати шляхом «моя хата скраю», по-друге – і головне, – збентежила тому, що… що ж він, власне, буде робити?

Поважали Степана Трохимовича не тільки на селі, – його трохи поважали й на заводі. Блискучим працівником коваля не можна було назвати, але ніхто б не ризикнув і сказати, що він працює погано. У всякому разі, він ішов по першому розряду (і в сенсі заробітку, і в сенсі уміння працювати) й прогули робив дуже й дуже рідко.

Поважали його й за те, що він мав деякі революційні заслуги: перед роковинами, скажім, 1905 року місцева заводська газета завжди зверталася до нього з проханням, щоб він дав для відповідного номера свої спогади. Степан Трохимович виконував це прохання з охотою: за два дні він приносив свої спогади і свою фотографічну карточку, так що, на перший погляд, і тут все було гаразд.

Але це тільки на перший і саме поверховий погляд. На заводі за ковалем були деякі, і чималі, недоліки. І що вони й справді-таки були, цього не заперечував сам Степан Трохимович. Справа в тому, що вся його громадська робота обмежувалась тими ж таки спогадами про 1905 рік. В жодній із громадських організацій він не брав жодної участі. На жодному зібранні він не виступав, та й на зібрання ходив хіба що тоді, якщо хтось із партійців особисто запрошував його. Можна було за це гостро обвинувачувати Степана Трохимовича, себто людину, яка вважала себе за революціонера і навіть пишалася з того, що в неї діти комуністи? Формально – ні, фактично – обов’язково!

Формально:

Як і всі поїздники, себто робітники, які мешкали по суміжних з городом селах і які на завод попадали за допомогою робочого поїзда, Степан Трохимович, у своїх бажаннях виявити себе великим активістом, був до певної міри обмежений: як ти, скажім, прийдеш на зібранні, що відбувається після твоєї зміни? Не буде ж поїзд чекати тебе.

Фактично:

Але чому ж тоді, скажім, Степан Трохимович не вчащає на ті зібрання, що відбуваються на перервах? І тут йому поїзд заважає? Чому він завжди мовчить, коли обговорюють те чи інше заводське питання? Тому, що він почуває себе більш зв’язаним з селом? Так тоді на якій підставі він на селі рекомендує себе заводською людиною і дуже задоволений, коли до нього підходять там як до робітника, і навіть не припускає, щоб до нього на селі інакше й ставились? Чому, нарешті, Степан Трохимович не бере найменшої участі в жодній із громадських організацій? Ну, хоч би в тому ж антиалкогольному товаристві (Степан Трохимович спиртних напоїв зовсім не вживає)? Хіба він завжди працює мовчки й на виробництві ніколи й ні з ким не говорить? Чи, може, й тут йому поїзд заважає? Але припустім, що Степан Трохимович працює й справді в якихось виключних, нікому не відомих умовах – в умовах, що на заводі (саме на заводі!) не дають йому розгорнути свою активність. Чому ж тоді він не покаже себе на селі… чи хоч би в тому ж таки робочому поїзді? Хіба робітнича громадськість від того загубить (беремо той же скромненький приклад), що старий робітник і революціонер Степан Трохимович не на заводі завербував таку-то, таку-то кількість членів до антиалкогольного товариства, а саме на селі чи то в робочому поїзді?

Розумів все це старий коваль? Спершу не дуже: в перші роки відбудовчого періоду він, цього не добирав. Але коли по цехах громадське життя закипіло, що називається, до відказу, Степан Трохимович не тільки все це усвідомив, але й відчув себе (принаймні трохи) винним. Що ж зробив Степан Трохимович, відчувши себе (принаймні трохи) винним? Можна сказати – нічого! Подумав, що це погано, подумав потім, що йому як старій людині можна (принаймні трохи) пробачити, й, таким чином заспокоївши (принаймні трохи) свою робітничу совість, поплив за тихою течією роками вихованих звичок. Іноді він, випадково присоромлений якимсь робітником-активістом, іноді навіть молодиком-активістом, думав, що треба щось зробити, але – і тільки: далі думок справа не посувалась. Показавши тому ж таки, скажім, молодикові-активістові свої сиві вуса й широку лисину, лаврик знову ліз, у мушлю й чекав нальоту якогось нового молодика-активіста.

Проте приймаючи ці нальоти з цілковитим, до речі, усвідомленням, що інакше й не може бути, Степан Трохимович особливої тривоги не відчував і вони його не бентежили.

Зате Кліщ його збентежив, можна сказати, надзвичайно, і не стільки тим надзвичайно, що показав, як він, Степан Трохимович, старий робітник і революціонер, далеко опинявся у хвості навіть від селянина Кліща, скільки тим, що, відірвавшись від громадського життя, коваль ніяк не міг уявити себе в ролі шефа, попросту кажучи, не знав, що він має робити, які його обов’язки тощо. Словом, Степан Трохимович мусив себе в громадському сенсі скомпрометувати уже й на селі, а це, по-перше, дуже болюче било по його самолюбству, по-друге, його невміння налагодити зв’язок з заводом Кліщ, скажім, міг поцінити як його небажання зробити це. Себто? Себто це, у свою чергу, озброїло б проти нього Кліща і – що особливо бентежило Степана Трохимовича – мало не всю бідноту й чималу частину середняків, бо коваль добре знав, що й ці – біднота й частина середняків – думають цілком також, як і громадянин Кліщ.

«З ким же б це порадитись? – міркував Степан Трохимович, підходячи до полустанка. – З кимсь із своїх хлопців (він мав на увазі поїздників)? Так вони ж, мабуть, менш за мене знають! (Степан Трохимович, власне, й не знав, скільки вони знають, не відвідуючи сільських зборів). Піти до цехкому? Так там же побачиш тільки баришень, бо активісти, мабуть, на виробництві і їх навряд чи зловиш. Піти до ячейки? Знову-таки, незнайомий народ».

І тільки виходячи з вагона, Степан Трохимович розв’язав це головоломне питання: він піде до редакції заводської газети й там поговорить з тим редактором (чи як його там!), що на день роковин 1905 року приймає від нього спогади і фотографічну карточку.

Зайшов до редакції Степан Трохимович у час перерви. Зайшов, до речі, зовсім не з тим почуттям упевненості, з яким заходив зі спогадами. В кімнаті було дуже накурено й стояло, сиділо й напівлежало чимало людей. Більшість нічим не відрізнялася (зовнішньо) від Степана Трохимовича: ті ж засмальцьовані блузи, ті ж чорні обличчя і руки. Ці люди, безперечно, були такими ж робітниками, як і Степан Трохимович, тільки якихось інших цехів (завод мав тисяч двадцять, і всіх, особливо молодих, старий коваль не міг знати). Але така більшість, засмальцьована, Степана Трохимовича не цікавила, і він став приглядатись до меншості, себто до тих, що вдягнені чистенько. Серед чистеньких він, на жаль, не знайшов потрібного йому редактора (чи як його там!). Отже, треба було чекати, коли прийде. Спершу ніхто Степана Трохимовича не помічав: до редакції завжди заходило багато народу, і коли комусь потрібна була якась справка, він сам звертався до відповідної людини. Нарешті один із чистеньких його помітив.

– Може, ви, папашо, принесли якусь замітку? – спитав чистенький, чорненький і до того ж в рогових окулярах.

– Та ні, – сказав Степан Трохимович. – Це я чекаю тут…

– Кого ж ви чекаєте? – допитувався чистенький.

– Та я чекаю отого хлопця, що… бере в мене спогади про п’ятий рік.

– А навіщо ж він вам? – знову допитувався чистенький. – Може, ви мені скажете?

– А ви ж хто, будете? – несміливо запитав Степан Трохимович і висякався.

Присутні (власне, кілька чоловік із них) раптом зареготали.

– От так робітник! – сказав один із них. – Та ще й старий робітник: не знає нового редактора.

Степан Трохимович зовсім розгубився. Коли б його, революціонера і, можна сказати, мало не першу людину на селі (сам коваль вважав себе саме за першу без всяких «мало не»), побачив в цей момент хоч би той же Кліщ, ковалевому авторитетові прийшов би безповоротний, остаточний і навіки кінець: в редакції стояв не Степан Трохимович, не поважний робітник з почуттям власної гідності, а смішний, невиправдано переляканий обиватель.

– Товариші, як вам не соромно! – суворо кинув редактор і, беручи Степана Трохимовича під руку й одводячи його в куток, сказав: – Так говоріть же, папашо, чого ви прийшли?

– Бачите… така справа! – почав був несміливо старий коваль. – Живу я, значить, на селі: приїздю на завод робочим поїздом. Так от така справа… вибрали мене на селі шефом. – Степан Трохимович ще раз висякався й, не знаючи, що далі говорити, змовк.

– От і прекрасно! – сказав редактор. – Ви, мабуть, хочете в нашій газеті висвітлювати життя свого підшефного села? Це дуже хороша ідея. Ваші кореспонденції ми будемо негайно вміщувати. Будете нашим не тільки робкором, але одночасно й сількором.

– Та який з мене сількор! – почав був Степан Трохимович з надією перевести розмову в ту площину, яка його саме й цікавила, себто в площину питань такого порядку: що йому, мовляв, робити, щоб… не бути хоч поганеньким шефом. Але тут раптом перебив його чистенький редактор в рогових окулярах.

– Що ви, папашо! – сказав редактор. – Хіба сількори мусять обов’язково святі горщики ліпити?

– Воно, звичайно, так! – гублячи надію дати розмові бажаний напрямок, проти волі й бажання поплив за течією Степан Трохимович. – Воно ви вірно говорите, але я ж простий робітник, хіба я…

Тут редактор усміхнувся, поправив свої рогові окуляри, і переконавшись, що Степан Трохимович це думає кінчати своєї думки, сказав:

– А як же я? Як же я наважився бути редактором? Не сількором, підкреслюю, а редактором, людиною досить-таки відповідальною? Принаймні багато більш відповідальнішою, якою я вам пропоную зробитись?

– Ще б когось зрівняли з собою! – заперечив старий Коваль. – Та я ж такий собі простий робітник, можна сказати, звичайнісінький!

Степан Трохимович уже, що називається, махнув рукою на вищезгадану надію. Тепер у нього була інша турбота: він страшенно перелякався, що його «запряжуть» ще й у сількори, себто накинуть на нього ще один зовсім для нього нібито туманний і дуже подібний до першого (шефства!!) обов’язок.

Проклинаючи себе, що він зайшов до редакції, Степан Трохимович проте вирішив за всяку ціну вискочити відціля принаймні хоч без другого громадського навантаження. І тому, хоч він і був високої думки про себе і хоч вже до певної міри й акліматизувався в новому редакційному оточенні, все ж вирішив знищувати себе до кінця, цебто виставляти свою особу в дуже мізерному вигляді.

Але тут чистенький редактор в рогових окулярах прийомом, проти якого спасували б всякі «тур-де-бра» і «бра-руле» (Степан Трохимович полюбляв циркову боротьбу і в старі часи задля неї залишався іноді в городі), – прийомом, безперечно, не із слабеньких, чистенький редактор обеззброїв Степана Трохимовича.

– Так ви кажете, що ви звичайнісінький робітник? – сказав редактор. – А хто ж такий я?

– От тобі й маєш? – промовив уже переляканий Степан Трохимович: він подумав, що редактор образився. – Хіба ж я не ціную вашої роботи? Звичайно, й ви робітник!

– Ви мене не зрозуміли, – заперечила людина в рогових окулярах. – Я хочу сказати, що я такий же звичайнісінький робітник, як і ви, і що я тільки три місяці тому прийшов від станка. Я хочу сказати, папашо, що я працював за станком 12 років і що я такий собі висуванець – і тільки! Йдучи на редакторську посаду, доводжу до вашого відома, я стільки ж розумівся на ній, скільки й ви, йдучи на сількорівську. Ясно, папашо?

– Що ви кажете? – вирвалось Степанові Трохимовичу, і він очима, повними нерозуміння, оглянув присутніх. Але ніхто із присутніх не звертав на них уваги.

– Льонько! – раптом сказав один із робітників, кидаючи в редактора якимсь папірцем і ступаючи з кімнати. – Ти ж гляди: сьогодні мусиш обов’язково відчитатися перед моєю групою.

«Виходить, що й справді робітник: «Льонька!» – подумав здивований Степан Трохимович. Старий коваль остаточно був збентежений. Складалося таке враження, що він прилетів з Марса. Правда, його син теж десь відповідальним робітником. Але його син ніколи не носив таких окулярів і взагалі мав вигляд багато простіший, по-друге, то ж його син, а Степанові Трохимовичу здавалося, що таких синів на світі більш нема.

– Так значить, папашо, по руках! – і редактор схопив ковалеву руку. – З сьогоднішнього дня ми вас вважаємо своїм робсількором. Єсть? – і, не чекаючи згоди, редактор відповів за Степана Трохимовича: – Єсть!

Словом,, вийшов Степан Трохимович з редакції не з порадою, що йому робити, щоб… не шефствувати (власне, такої поради він і чекав), а з другим громадським навантаженням, не менш для нього нібито загадковим і, безперечно, проти волі йому нав’язаним. І що особливо бентежило старого коваля, так це те, що ніяк від цих навантажень не можна було відмовитись. По суті, він не був такий вже соромливий, безпорадний і, так би мовити, незлобивий. Не боявся він начальства, не пасував він і перед окулярами.

Свого часу урядник, скажім, не раз обіцяв вислати його з Кармазинівки за зухвальство. Не піддався б він і голові сільради чи то майстрові, коли б вони наважились, так чи інакше його зачепити. Що ж до окулярів, то він, з ними за звичайних обставин почував себе досить вільно і не припустив би, щоб вони йому, скажім, нав’язували якісь обов’язки, яких він не хотів. Але як ти відмовишся від навантаження Кліщевого, себто від навантаження свого ж брата та й до того ж такого, що говорить від імені цілої маси? Як ти не схочеш бути сількором, коли тебе примушує редактор, три місяці тому звичайний робітник… і до того ж, як виявляється (хоч і молодший), може, й розумніший за тебе?

– От морока! – почухався з досади Степан Трохимович: вже перерва кінчалася і він поспішав до цеху.

Дуже досадно було Степанові Трохимовичу. Досадно було тому, що він так нічого й не узнав з приводу шефства (щоб… не шефствувати!): досадно було тому, що, замість поінформуватись, вскочив у друге навантаження. І особливо ж досадно було Степанові Трохимовичу, що, як він не ламав голови, як він не напружив всі свої розумові сили, – йому так і не пощастило вирішити, на кого ж він мусить досадувати?

«Ех, – подумав старий коваль, – внесе нечиста, мабуть, не винесе й Пречиста!»

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 207 – 215.