14

Микола Хвильовий

На другий день, себто після побачення з Пилипом Гордійовичем, Степан Трохимович зустрівся у заводській їдальні зі своєю машиністкою Танею. Нагадувати про змагання й шефську комісію він, звичайно, не мав охоти (хоч його турбувало, що Таня і Матвій ні з того ні з сього замовчали цю справу), але й не зачепити когось із них він теж не міг. Степан Трохимович вирішив саме за допомогою Тані (краще Тані) чи то Матвія зробити побачення з секретарем комосередку.

– Слухай, Таньо! – сказав Степан Трохимович, беручи дівчину за лікоть. – Що ж це ви… мовчите?

Таня-комсомолка подивилася на коваля здивованими очима й промовила:

– З приводу чого це ви, Степане Трохимовичу, говорите?

– Та хіба ж ти той, – Степан Трохимович, власне, хотів говорити про секретаря комосередку, але, давно вже заінтригований мовчанкою підручних, мимоволі з’їхав на шефську комісію. – Та… з приводу ж змагання!

– Виходить, ви ще не забули? – здивувалася Таня-комсомолка. – А я думала, що ви вже забули.

– От тобі й маєш! – Чого ж це він мусить забути? Змагання ж було? Було! Він побився об заклад? (Степан Трохимович дуже хотів замовчати зараз цей «заклад»). Побився! Що ж виходить! Виходить, що вони програли?

– Бачите! – сказала Таня-комсомолка, сідаючи на лаву й пропонуючи Степанові Трохимовичу те ж саме зробити. – Ми думали, що ви погарячились, і тому не хотіли вас перевантажувати. Ви ж шефствуєте зараз над своїм селом Кармазинівкою?

– Звичайно, шефствую! – зрадів Степан Трохимович такій постановці питання. – Але чого ж ви на мене начебто гніваєтесь і… завжди мовчите?

– Оттакої! – засміялася дівчина й зняла з голови свою червону хустку. – Та ви ж самі з нами не говорите! Ви не говорите, і ми не говоримо. Ви ж головний у нас, а не ми… І потім, чого це ви так захотіли розмовляти з нами? Ви, може, чимсь цікавитесь, то питайте: я вам розкажу.

Танина самовпевненість не дуже подобалась ковалеві, але й негайно не признатися, що він чимсь цікавиться, теж було небезпечно: дівчина могла, скажім, підвестися з лави й піти до піаніно, що на ньому зараз хтось із молоді набринькував, а що тоді мусив робити Степан Трохимович?

– Та, бачиш, діло таке, що цікавлюся я побалакати з секретарем ячейки, а його ніяк не здибаєш! – Степан Трохимович покрутив свого сивого вуса, зиркнув десь на стелю й сказав: – Чи не допомогла б ти мені зустрітись з ним? Га?

– Он бач що! – промовила Таня-комсомолка й замислилась. Мовчав і Степан Трохимович. Тоді раптом у двері рвонувся вітер, смикнув скатертину, пролетів над головами робітників, що сиділи й обідали за столами, – і тоді Таня-комсомолка сказала:

– Побачення з секретарем я вам улаштую. Обов’язково! Але побачення побаченням, а заява заявою. Побачення я можу сьогодні й не влаштувати, а заяву я й сьогодні однесу. – І, вийнявши з кишені блокнот та олівця, Таня-комсомолка подала їх Степанові Трохимовичу. – Пишіть! Пишіть заяву!

– Яку заяву? – не зрозумів Степан Трохимович.

– Ви ж в партію хочете, чи що? – і, не чекаючи відповіді, Таня-комсомолка зупинила сивенького робітника, що в цей момент проходив повз них. – Товаришу Самусь, ану йдіть сюди на хвилину!

І не встиг Степан Трохимович опам’ятатись, як сивенький робітник сидів уже на тій же лаві, що на ній сидів і коваль зі своєю машиністкою.

– Товаришу Самусь, – сказала Таня-комсомолка, не даючи Степанові Трохимовичу очутитись. – Вам років з шістдесят єсть?

– З гаком, моя красуню! З гаком! – відповів старенький Самусь. – А що таке?

– Так от, Степан Трохимович теж вступає до партії. Йому, правда, трохи менш, ніж вам, але це ж вашого полку прибуває. Він вступає…

– Почекай, дівчино! – опам’ятався нарешті Степан Трохимович. – Я з секретарем зовсім не в цій справі думав говорити.

Не в цій справі? От тобі й маєш! Таня-комсомолка зробила розчароване обличчя, зітхнула трошки й, трошки зітхнувши, сказала:

– А я думала, що ви до партії хочете вступити.

– Не хочеш до партії? – здивувався й сивенький Самусь. – Так ти проти партії, чи що?

Сивенький Самусь (він працював у штампувальному відділі) мав рацію дивуватися: вступивши півроку тому до КП(б)У, він уже не мислив собі чесних робітників поза комосередком.

– Хто тобі говорить, що я проти партії? – сказав незадоволений Степан Трохимович.

– Так в чому ж тоді річ? Ну, кажи, в чому ж тоді річ?

Але Степан Трохимович відповісти не міг… Та й як він відповів би, коли він про це й не думав зараз? Хіба він про це думав?

– Чого це я обов’язково зараз мушу йти до партії?. – сказав нарешті схвильований коваль. – А може, я піду за три місяці?. А може, мої діти вже по шість, по сім років у КП(б)У?

– Так, може, ти, братухо, підеш за чотири? – усміхнувся сивенький Самусь. – А з приводу твоїх дітей я тобі от що скажу…

Сивенький Самусь вийняв з кишені пачку з цигарками й, запропонувавши одну цигарку Степанові Трохимовичу, запалив сірника. Степан Трохимович взяв цигарку й, поки Самусь мовчав і обмірковував свою, так би мовити, промову, й собі обмірковував, як йому вискочити («знову вскочив», – думав старий коваль) з ніякової розмови.

– З приводу дітей, – розпочав сивенький Самусь, – скажу тобі так: стороною дощик іде, поливає, а на мою роженьку й немає. Діти дітьми, а ти хіба свого розуму позбувся, братухо? Га? – Самусь цвіркнув крізь зуби й, бачачи, що Степан Трохимович не має охоти з ним сперечатися, сказав: – Чого ж ти мовчиш, га? Чи, може, тобі мої речі не до вподоби?

– Степан Трохимович, мабуть, не довіряє партії! – зробила припущення Таня-комсомолка.

– Хто тобі говорить, що я не довіряю? – промовив уже темний, як ніч, Степан Трохимович.

– Ну, як довіряєш, так в чому ж зупинка?. – Сивенький Самусь зітхнув і сказав: – А з приводу дітей, то скажу тобі так: почім я знаю, що твої діти від тебе не відцуралися?

Це вже припущення Степана Трохимовича зовсім розхвилювало. Річ у тому, що (будемо правду говорити до кінця) Ванько й Мар’янка не здря без охоти листувались з ним і не виявляли жодного бажання приїхати до нього. Ванько й Мар’янка, безперечно, трохи соромились мати такого (себто не зовсім такого, як їм би хотілося) батька. Живучи в Кармазинівці (а вони були в Кармазинівці багато років тому), Ванько й Мар’янка, по суті, не так вже й мирно жили з ним. Ванько й Мар’янка теж гнівались на нього, що він не хоче нічим відрізнятися від невдахи-одноосібника. Правда, це було давно, й про це тепер попи не згадують, бо їх нема під боком, але сивенький Самусь все-таки поцілив у точку.

А втім, ця неприємна розмова швидко увірвалась: закричав гудок і треба було рушати до молота.

І Степан Трохимович рушив. Рушив і сивенький Самусь, рушила й Таня-комсомолка.

– Добре, – рушивши, все-таки сказала Таня-комсомолка. – Я вам улаштую побачення з секретарем.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Таня-комсомолка не збрехала: вона влаштувала побачення й Степан Трохимович нарешті зустрівся з секретарем комосередку.

– Ви досі не маєте помічника? – скрикнув секретар, почувши від Степана Трохимовича скаргу, що він, секретар, і досі не призначив йому помічника. – Та я ж цю справу доручив завкультпропові. Чого ж ви до нього не звернулись?

– А я ж почім знав, що саме до нього й треба звертатися? – сказав Степан Трохимович.

– Ну, звернулись би до когось іншого. Помічника вам давно вже призначено… Це, здається, робітник з вашої Кармазинівки.

– Хто ж це такий? – дуже зацікавився старий коваль. – Може, згадаєте прізвище?

Прізвище секретар не згадав, а бігти треба було негайно і треба було поспішати на поїзд.

«Хто ж це такий? – уже сам себе розпитував Степан Трохимович, повертаючись додому. – Кого ж це з кармазинівців приставили до мене в помічники? Не інакше, як Митька-комсомольця», – тут же вирішив він.

Такий помічник Степана Трохимовича цілком задовольняв, і тому він, прийшовши додому, з великою охотою з’їв миску борщу й з не меншим задоволенням пішов до ліжка.

Осінь, що засипала колись дощами і в такому своєму вигляді й досі ніяк не здавалася (дощі, з’єднавшись з вогкими снігами, зробили собі безперервку так, що всюди стояло таке неможливе болото, що від нього зовсім не було порятунку), – ця осінь поїздникам, які, щоб дійти до полустанка, мусили кожного дня покривати досить-таки величеньке віддалення по степовій чорноземлі, – ця осінь таки добре далася взнаки.

Особливо ж її відчував Степан Трохимович, що йому за кілька десятків літ ноги таки добре підтопталися. Відчував Степан Трохимович її й зараз, лягаючи після вечері на постіль і навіть не думаючи про свою шестиструнну гітару.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 268 – 273.