11

Микола Хвильовий

Степан Трохимович був уже біля вітряків (Митько-комсомолець і Забара вже зникли за хатами), як йому дорогу пересік селянин Корольчук, громадянин села Кармазинівки, і, підійшовши до нього, сказав:

– Поясніть нам, Степане Трохимовичу, таке діло: що воно на світі робиться? – і Корольчук поставив на стовпчик мішок з борошном: він допіру був у млині.

Почуваючи себе кармазинівським шефом, Степан Трохимович теж зупинився і, поважно звівши до перенісся свої широкі сиві брови, сказав:

– Ви з приводу чого мене запитуєте? Говоріть конкретно!

– Та оце ж я й хочу говорити конкретно, – висякавшись, промовив жукоподібний Корольчук. – Діло таке, Степане Трохимовичу, ви чоловік городський, шляєтесь там по заводах тощо («шляєтесь» Корольчук сказав не з метою образи коваля), а ми люди тьомні і нічого нам не видно. Так от допоможіть, будь ласка, і скажіть нам, яка тут прахтіка проісходить?

– Ви, може, з приводу колективізації? – запитав Степан Трохимович, пильно вдивляючись в Корольчукове обличчя.

Іншого разу цього запитання він, напевне, не поставив би, але тепер, коли думки його саме навколо колективізації й метушилися (шефство ж!), він інакше сказати й не міг.

– От-от! – зрадів Ковальчук. – Саме таке діло нас і інтересує. Больно, Степане Трохимовичу, сидіти в темноті й махати руками над діркою. Но яка дірка, к приміру? Дірка получилась од розриву нашого життя. От в чім вопрос.

– Це ви даремно говорите нащот розриву, – поважно сказав Степан Трохимович і, вийнявши свою люльку, набив її тютюном. – Це ви, Корольчуче, помиляєтесь.

Коваль перед тим, як розпочати свою промову (а він саме зараз і вирішив приступити до виконання своїх шефських обов’язків), – перед тим, як цю промову розпочати, свідомо на мент затримав свого язика: з передишкою завжди виходить поважніш.

– Могло буть! Могло буть, помиляємось! – одразу ж погодився Корольчук. – Ми люди тьомні. Говоріть ви. Ми ще вас послухаємо.

– Ну, так ото ж і слухайте! – і старий коваль замислився.

Корольчука Степан Трохимович добре знав. Корольчук жив за кілька дворів від нього. Це був типовий середняк, і за такого його й вважали на селі. Назвати його дуже революційною людиною не можна було, але й контрреволюційною – ні в якому разі. І не тому, що він свого часу сяк-так боровся з білими, але головно тому, що, хоч він і підпадав зрідка під вплив кармазинівської глитайні, все ж в основному симпатизував Радянській владі. Словом, матеріал для шефських експериментів був дуже вдячний.

– От почнемо з приказки, – з почуттям власної гідності почав був Степан Трохимович свою агітацію за колектив… й тут же осікся. Річ у тому, що в голову полізли зовсім не ті приказки, які йому були потрібні: скажім – «гуртове – чортове», «гуртом і батька краще бити» і т. д. – Почнемо з приказки, – тягнув далі Степан Трохимович, – ну… скажім, з такої – «громада – великий чоловік». Вірно я говорю? Вірно! Отепер я вас і питаю: що краще – громада чи отак, як без громади, жити?

– Та ви мені про це не говоріть, – махнув рукою Корольчук. – Я цю прахтіку давно пройшов. Тут діло не в тім… От подивіться на оцей степ, – і Корольчук тикнув пальцем у просторінь.

Степан Трохимович повернувся у той бік, куди вказував його співбесідник, і, на жаль, нічого там особливого не побачив. Степ як степ. Над степом стояла сіра мряка найглибшої осені, по степу пливли брудні осінні дороги, але щоб степ міг зупинити на чомусь око – цього сказати не можна було.

– Що ж там таке? – спитав нарешті старий коваль, здивовано позираючи на співбесідника.

– А таке діло, Степане Трохимовичу, – сказав Корольчук, – що як не крутись, як не вертись, а з шматка нічого путнього не дістанеш, і знову будеш ти без інтересу.

– От бачите! – зрадів Степан Трохимозич! – А я хіба не те ж саме кажу? Виходить, треба щось думати. Обов’язково треба думати!

– Правильно, думати треба! – погодився Корольчук. – Але тут от в чім вопрос. Вопрос в розриві нашого життя. К приміру, так, один каже – йди в колектив, а другий – Боже тебе борони! Один тієї, а другий цієї, а ти стоїш, як овечка, і нічого не розумієш.

– Ну, коли ж вже така справа, – зрадівши, сказав Степан Трохимович, – так тут нічого й говорити. Хто, скажім, агітує за колектив? Га? Ну кажіть, хто? А хто тепер говорить проти колективу? Ну? Кого ж вам слухати: тих чи цих?

– Це ви правильно пояснюєте! – погодився Корольчук, знову забравши мішок на спину й заступавши до села. – Цілком правильно! Но ви, припустім, присоглашаєте до колективу, а от Мотузка співає зовсім іншої. А тепер і розберіться.

Степан Трохимович трохи зніяковів. Що Мотузка був проти колективу – це від коваля не сховалося, але що його громадська діяльність одразу ж наскочить на непоборні перешкоди, цього Степан Трохимович не передбачав. Він передбачав, що треба якось поєднати Мотузчині думки з колективістичною агітацією, але він не передбачав, що їх так важко поєднувати і що їх прийдеться поєднувати на першому ж кроці його шефської роботи.

– А ви його не дуже слухайте! – ризикнув порадити Степан Трохимович. – З нього, знаєте, людина хоч і добра, але, знаєте, іноді він таке говорить, що й сам тому не вірить.

– Не кажіть, Степане Трохимовичу, – заперечив Корольчук. – Він рішительно настоює на своєму… Що він каже? А каже він, що як підемо в колектив, то вроді як в кріпаки запишемось. Розумієте, на що він натякає?

– Та то він, мабуть, жартує! – уже безпорадним голосом сказав Степан Трохимович: він і сам не вірив в те, що говорив.

– Кажете, жартує? – сказав Корольчук. – Навряд! Бо як ото вас настановили шефом, то він і говорить: «Тепер, – говорить, – прахтіка не та буде, як сяде свій чоловік до незаможників (це він вас має на увазі), то ми враз знищимо цю пропаганду». Послухав я його та й думаю: могло буть! Ми люди тьомні!

Корольчук зупинився: вони вже стояли біля Корольчукового двора. З неба почали зриватися вогкі сніжинки: впавши на землю, вони враз танули й робили ще більше багно. Селом посувався короткий сірий напівзимовий день. (Степан Трохимович був на останній зміні). До воріт підійшла худа кобила і, перекинувши писок на вулицю, тупо дивилася своїми сумними очима. З хвіртки вийшла молодиця з відрами і, зиркнувши на коваля, сказала Корольчукові:

– Ну, чого ж ти зупинився? Може, знову в комуну збираєшся? Іди-но до сіней, треба свиней нагодувати.

Степан Трохимович, що так і не зумів щось сказати Корольчукові й щось досі обмірковував, як би йому викрутитись із того ніякового становища, в яке він допіру попав, почувши молодицине казання й чіпляючись за нього, як за визволення від неможливої ваги, сказав:

– До якої ж це комуни твій чоловік збирається?

– Та до Кліщевої ж! – відповіла молодиця, не повертаючись і йдучи до колодязя. – Та хоч би вже збирався, чи що? А то ні туди Микита, ні сюди Андрій. Тільки голову морочить і собі, і людям… Тьфу! – сплюнула молодиця й зникла за рогом.

– Виходить, ви вже й до комуни ходите? – зрадів Степан Трохимович. – Так чого ж ви? Чого ж ви вагаєтесь? Треба ж нарешті кудись вирішити: або сюди, або туди. Може, ви й справді думаєте, що я щось там серед незаможників? Та Боже борони! То Мотузка так, між іншим, говорить, ви йому не дуже довіряйте.

– Могло буть! Могло буть, Степане Трохимовичу, – погодився Корольчук. – Я й сам так думав, слухаючи Мотузку. Думаю: говори, говори, але все-таки брешеш. Городський чоловік, та ще й старий робочий, не піде проти колективу… Але, з другого боку, і боязко: тільки-но націлишся, а тут, гляди, нове розпорядження прислали.

– Та яке там розпорядження! Що ви кажете?! Ніякого розпорядження не буде!

Степан Трохимович знову відчув себе в доброму настрої. По-перше, йому подобалось, що Корольчук збирається щось робити, і це бажання Корольчукове він уже готовий був (принаймні позасвідомо) приймати як продукт його шефської роботи, по-друге, неприємна справа з Мотузкою відходила нібито на другий план.

– Обов’язково йдіть кудись: або сюди, або туди, – продовжував Степан Трохимович. – Обов’язково! Це я вам раджу як… можна сказати, ваш добрий приятель.

– Могло буть, Степане Трохимовичу, – не заперечував Корольчук. – Тільки от в чім вопрос: якби ж власть видала якогось маніфеста, чи що. Треба, Степане Трохимовичу, всією громадою йти, бо больно дивитись, як народ страждає на шматочках, од которих ніякого йому інтересу.

– Ви не турбуйтесь! – заспокоював старий коваль – За чім турбуватись? Власть знає, що робити. А ви, головне діло, не вагайтесь. Не можна припустити, щоб в нашій страні були вагання.

Ковалева агітація, звичайно, не дуже переконала Корольчука, не переконала хоч би й тому, що Степан Трохимович так і не наважився рішуче відмежуватися від Мотузки. Але сам Степан Трохимович зі своєї агітації був цілком задоволений: він уже уявно розповідав Кліщеві, як він ловко агітував Корольчука, і уже певний був, що Кліщ (а значить і всі незаможники) будуть дуже дякувати йому за це. Словом, він тепер ще з більшим нетерпінням чекав побачення з Кліщем.

Назустріч ковалеві йшов місцевий піп. В Бога Степан Трохимович давно вже не вірив. Що ж до місцевого попа, то його Степан Трохимович вважав за людину досить непогану, і тому, порівнявшись з ним, він чемно зняв капелюха й сказав:

– Здоровенькі були, батюшко! Мабуть, до базарю йдете?

– Драстуйте, Степане Трохимовичу, – проходячи, кинув батюшка. – До базарю йду!

Степан Трохимович зовсім не думав про те, що йому не слід так чемно поводитись з «батюшкою»: почуваючи себе перевтомленим, він міг думати тільки про постіль, і Степан Трохимович не припускав, що за якийсь час він цього робити ніколи не буде.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 249 – 255.