7

Микола Хвильовий

Несподіваний (себто рішуче несподіваний!) грім оплесків зустрів Степана Трохимовича. Грім оплесків був такий раптовий, що старий коваль навіть перелякався. Зупинившись біля порога, він дивився розгубленими очима на присутніх і не знав, що йому робити.

Але оплески не стихали. Вони лютували, вони, можна сказати, безумствували й перейшли, нарешті, в найсправжнісіньку овацію. І тоді ж (о жах!) – з лав зіскочило кілька чоловік і, підбігши до Степана Трохимовича й схопивши на руки його маленьку старечу худобу, понесли його до президії. І тоді ж (о жах!) – зі всіх кінців сільбудівської зали закричало кілька голосів несамовитим голосом:

– Хай живе наш дорогий шеф! Хай живе найстаріший кармазинівський робітник! Хай живе Степан Трохимович! Слава йому, слава! Слава!

Степан Трохимович, власне, нічого не бачив. Він, можна сказати, осліп на мент. Тільки якісь червоні плями бігали перед його очима: очевидно, стрічки гасел, що їх розвішано було по стінах. І тільки коли коваля донесли до трибуни й поставили на ноги й коли, нарешті, сільбудівська зала стихла, – тільки тоді Степан Трохимович опам’ятався.

Перед ним була повна кімната людей(чоловіка з пітораста-двісті), і всі ці люди (незаможники) посміхалися до нього такою люб’язною, такою приємною посмішкою, що розчуленому Степану Трохимовичу навіть сльози виступили на очах. Він зиркнув убік: поруч його за столом (на столі лежала червона сукня) сиділи: Кліщ, Митько-комсомолець (його коваль добре знав, бо й Митько працював на тому ж таки заводі) й ще кілька незаможників. Це була, так би мовити, президія зборів. Але й президія дивилась на старого коваля тими ж люб’язними очима. Навіть Кліщ не менш симпатично посміхався до нього.

– Товариші! – звернувся Митько-комсомолець до волелюдних зборів. – Хто за те, щоб Степана Трохимовича обрати до президії, підніміть руки!

Замість піднятись, руки знову зробили грім гучних оплесків.

– Отже, – зрезюмував Митько-комсомолець, – дозвольте вважати Степана Трохимовича обраним до президії! – і, звернувшись до старого коваля та вказуючи йому на порожнього стільця, Митько-комсомолець сказав: – Степане Трохимовичу, займіть, будь ласка, своє місце!

Степан Трохимович розгублено подивився на присутніх (присутні й досі посміхалися до нього тією ж симпатичною посмішкою), вийняв з кишені хустку й, витерши з лисини піт, сів.

Таким чином старий коваль вскочив уже не тільки в якесь нове навантаження, – він несподівано влетів, можна сказати, в найсправжнісінькі герої.

Але овації оваціями, а діло ділом, і збори, зробивши овацію, тут же забули про Степана Трохимовича й приступили до чергових питань своєї чергової повістки дня. Найголовнішою темою зборів була та ж таки комуна, що мусила «строїться». Обговорювали це питання дуже довго і не менш гаряче. Степанові Трохимовичу, до речі, не раз здавалося, що присутні перегризуться й навіть, можливо, посхоплюються з лав й почнуть битися. Але це тільки здавалося: за мить все це стихало й обговорювання набирало високої пристойності.

Залишившись без догляду люб’язних усмішок аудиторії, Степан Трохимович, кінець кінцем, опам’ятався – й, опам’ятавшись, став розглядати присутніх. Спершу його дуже тривожило те, що він у президії, – не тому, що його все-таки «запрягли» в шефи (про це він зараз ще не міг думати, хоч би дякуючи тим же люб’язним усмішкам, які його так зворушили), а тому, що до цього часу він ніколи не бував у президії, – спершу це його дуже тривожило, і він, поглядаючи на присутніх, майже не пізнавав їх. Потім Степан Трохимович трохи заспокоївся і туман, що стояв над авдиторією, розійшовся.

Першим спав на око Митько-комсомолець. Власне, його обличчя, деталі цієї постаті. Що Митько належав до комсомолу, – про це Степан Трохимович був поінформований від Онучки, але що він заправляє комнезамом – цього Степан Трохимович досі не знав. (Що Митько заправляє комнезамом, в цьому коваль не сумнівався: говорячи в сільраді про голову комнезаму, згадували саме Митька, що він, виконує такі обов’язки, свідчила його й роль на цьому зібранні). З Митьком Степан Трохимович зустрічався часто: Митько був такий же поїзник, як і він, але Степан Трохимович все-таки не припускав, що з нього, з Митька, така, можна сказати, розумна голова: вважаючи Митька за молокососа, Степан Трохимович не мав нагоди познайомитись з його діяльністю, бо Митько працював у чугунно-ливарному цеху й на заводі рідко стикався з ним.

«Коли ж це його обрали на голову? – подумав Степан Трохимович. – Мабуть, нещодавно, бо Онучка мені нічого не говорив. Та не говорив і Мотузка».

Але найдивнішим у всій цій історії було те, що білявий Митько-комсомолець, цей цибатий мовчазний хлопець, який, зустрічаючись з старим ковалем, завжди чемно йому знімав капелюха, говорив зараз такою ж приблизно мовою, якою, скажім, розмовляв з Степаном Трохимовичем і заводський редактор.

Позирав зрідка старий коваль і на Кліща, але Кліщ його вже не заспокоював: усміхнувшись один раз (в час овацій) до нього приємною усмішкою, Кліщ знову таємниче посмикував свою руду борідку й не звертав жодної уваги на Степана Трохимовича.

На зборах більш за всіх хвилювалася «камчатка», себто ті, що стояли позаду. Річ у тому, що їх раз у раз хтось із присутніх взивав підкуркульниками. Степан Трохимович ніяк не міг втямити, за що їх так взивають. «Камчатка» визнає, що комуну треба строїти? Визнає! Але вона пропонує трохи почекати й спершу добре вивідати в городі, чи треба її «строїти». Вірно! В чому ж тоді справа?

– Це, товариші, типовий хвостизм, – авторитетно заявив той же таки Митько-комсомолець. – Партія давно вже заявила, що вона за колективізацію, і, значить, ходити нам до якихось бюрократів й без діла балакати з ними немає жодної рації. Досить уже й того, що ми аж до сьогоднішнього дня не спромоглися нічого зробити в своїй Кармазинівці.

Степан Трохимович не погоджувався з Митьком. Не погоджувався мовчки і цілком, погоджувався (теж мовчки) з «камчаткою». Комуну, звичайно, треба строїти, але чому спершу не поговорити з відповідними розумними людьми в городі? Хіба вони дурніші хоч би за того ж Митька-комсомольця?. Та й потім, хіба можна взивати людей, що, можна сказати, набили руку на революції, бюрократами? Степан Трохимович навіть хотів був подати й собі репліку, але, смекнувши, що йому тут же можуть запропонувати слово (а він на зборах зроду не виступав), – репліки не подав.

І тут же, не подавши репліки, Степан Трохимович раптом подумав:

«Почекай-но! Овацію-то мені зробили – це так, але чи не примусять мене ще й сказати їм щось з приводу мого шефства?»

І подумавши так, Степан Трохимович мало не зблід: що він буде говорити зборам, він, людина, до того ж не звикла до виступів?

І наче у відповідь на його думку, Кліщ, що до цього часу мовчав, вмить підвівся й, забравши слово, промовив:

– Дорогі товариші! З першим питанням ми скінчили. Підкуркульникам не пощастило провалити комунічеську ідею, і ми будемо комуну й далі строїти. Хто не хоче нас підтримувати – пущай до комуни не йде: ми за такими підкуркульниками не нуждаємось. Но, дорогі товариші, ето ж не факт. Пошли, як той казав, дурня по раки, а він тобі жаб наловить, – так оце і з вами може бути. Комуною вдовольнитись не можна, тим болі не можна, що насупроти нас грозна колона одноосібників. Нужно посунуть пропаганду нащот більшої колективізації: чи то в соз, чи то в артіль, щоб, значить, мали ми збоку себе союзну армію… Но хто ж нам допоможе в цьому? – Кліщ помовчав і раптом, вказуючи пальцем на Степана Трохимовича, промовив: – Допоможіть нам в цьому, наш дорогий шеф, которий і скаже зараз свою шефську реч і скаже, що він зробив за чотири дні своєї должності.

Грім гучних оплесків покрив промову оратора, й зі всіх кінців почулись вигуки:

– Просимо! Просимо! Просимо Степана Трохимовича!

Тут уже Степан Трохимович безперечно зблід, і (о жах!) думки, що допіру функціонували йому нібито цілком нормально, вмить зрадили його й до одної вилетіли з голови. І опинився Степан Трохимович з порожньою головою, з блідим обличчям й з неможливим болем біля серця. Серце (саме серце, а не голова) знало, що хоч він досі ніде й не виступав, хоч він ніде нічим і не вихвалявся, але селяни вважали його за дуже розумну людину, за людину, що може їх багато дечого повчити. Серце знало, що його робітничий і революційний стаж, його, нарешті, партійні діти, все це утворило в Кармазинівці обстановку надзвичайної поваги до нього. Але те ж таки серце зараз голосно кричало йому, що ніякої поваги він, мабуть, і не заслужив і що – головне – все це зараз виясниться і він остаточно й навіки загубить авторитет всіма поважаної людини.

– Просимо! Просимо! Просимо Степана Трохимовича, – не стихала зала.

Тоді цибатий Митько-комсомолець підвівся зі свого стільця й, вгомонивши залу, промовив голосно:

– Слово має Степан Трохимович. – І, звернувшись до коваля, сказав: – Просимо, товаришу!

І тоді ж наче сама судьба взяла його під свою безвихідну руку. Стенай Трохимович підвівся й, підійшовши до трибуни, став. І тоді ж, побачивши раптом перед собою ті ж таки симпатичні обличчя, що нещодавно надзвичайно люб’язно посміхалися до нього, він очутився й відчув, що думки знову зашамотіли йому в голові. І потягнула судьба Степана Трохимовича за язика, й сказав він:

– Пробачте, товариші! Я… е… е… е… е… за чотири дні… все зробив. Власне… я вже говорив з редактором… той… Накажи мене Бог, я… все зроблю. Мої діти – комуністи, той… тому запорукою, але е… е… е… я не звик говорити промов…

І сказавши це, Степан Трохимович змовк. І відчув він страшенну розпуку, бо певний був, що наговорив якихось нісенітниць, і певний був, що він уже навіки загубив свій авторитет. Блідний і розгублений стояв Степан Трохимович на трибуні й не рухався. Не рухалась і зала: зала упевнена була, що він далі буде говорити, а Степан Трохимович упевнений був, що він далі жодного словечка не промовить, бо думки йому знову повтікали з голови. Утворилось ніякове становище, і це перш за все зрозуміла президія.

– Товариші! – звернувся до зборів білявий Митько-комсомолець, Степан Трохимович далі, на жаль, не може говорити, бо він нездужає. Це він заявляв у президії, і це ви бачите з його обличчя. («От спасибі, – подумав старий коваль, що вже знову опам’ятався, – виходить, брехня не завжди робить людям зло»: Степан Трохимович нічого не заявляв президії). Але, – продовжував Митько-комсомолець, – нам досить і того, що тут нам сказав промовець. Він сказав, що все зробить як шеф нашої Кармазинівки і що тому запорукою його діти-комуністи. («Невже я це говорив?» – подумав старий коваль). Отже, дозвольте ще раз вітати нашого гостя під імені наших зборів.

Новий грім оплесків розірвав тишу, і Степан Трохимович побачив ті ж таки рідні й надзвичайно приємні обличчя. І тоді ж таки ще раз підвівся Кліщ, і, коли зала вгомонилася, підійшов до Степана Трохимовича (Степан Трохимович, не знаючи, що йому робити, досі не рухався з місця), й, ставши поруч з ковалем, сказав:

– Дорогі товариші! Дозвольте мені від імені всієї комнезамівської маси села Кармазинівки привєтствовать нашого дорогого шефа, которий, як старий уважаємий робочий, має должность притягти до нашого села заводську общественность і розпропагандировати наше село нащот колективізації.

Ще новіший грім оплесків розірвав тишу. Зала, можна сказати, безумствувала.

– Но тим болі, – продовжував Кліщ, дозираючи своїми чорними очима на Степана Трохимовича і посмикуючи свою руду борідку, – тим болі треба привєтствовать нашого дорогого шефа, що він на цьой трибуні побожився і навіть згадав своїх дітей-комуністів. Тепер подозвольте, уважаємі товариші, (тут Кліщ вийняв з кишені якийсь пакунок) почепити нашому дорогому шефу оцей червоний шефський бантик (Кліщ і справді вийняв з кишені червоний бантик і тут же приколов його до грудей Степана Трохимовича). Цьой бантик пущай нагадує нашому дорогому шефу його поточну должность, і пущай він не скісняється: ми йому допоможемо. Ура!

– Ура! Слава, слава! Ура! Слава, слава!

Зала знову безумствувала. Тоді знову підскочило кілька чоловіка до Степана Трохимовича й, схопивши його на руки, понесли до виходу.

Більш питань на порядку денному не було, до того ж і час був досить-таки пізній.

Опинившись на повітрі з червоним бантиком на грудях, Степан Трохимович нарешті зітхнув з полегшенням. Він озирнувся. Навколо нього люди вже не метушилися: темна осіння ніч проглинула останнього незаможника, що допіру виносив його на руках й ставив його ж таки біля сільбудівського ганку.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 222 – 229.