6

Микола Хвильовий

Але всьому єсть межі. День, два, три, скажім, похвилюватись можна. Воно навіть трохи освіжає людину. Але довго хвилюватись – не рекомендується. Особливо ж тоді, коли хвилюється людина літня, хоч би вона й була в досить доброму, бадьорому стані.

Заспокоївся нарешті й Степан Трохимович. Власне, не те щоб заспокоївся (серце весь час тривожив якийсь біль ), але, у всякому разі, збігавши до редакції й несподівано діставши там нове навантаження, він уже нікуди не бігав і тільки став обережніш проходити через заводський двір, запобігаючи зустрічі з редактором (другого дня він там його, наприклад, бачив) і з нетерпінням чекаючи того радісного моменту, коли Кліщ забуде про своє шефство. Словом, трохи поговорили, трохи потурбувались (тим самим виконавши свій громадський обов’язок), а тепер можна й відпочити. А щоб почувати себе цілком спокійним (все ж таки за головну небезпеку править Кліщ), треба, скажім, прийшовши з заводу, не виходити на вулицю, а лягаючи спати, добре зачинити віконниці – воно тебе й не видно. Кліщ може набратись нахабства й прямо зайти до хати? А може, й не зайде – то хто й зна! Може, він уже й забув?

Саме такої струсевої політики Степан Трохимович притримувався чотири дні: з того часу, як він завітав до редакції вияснити дещо з приводу свого шефства над власним селом Кармазинівкою, минуло саме чотири дні. Всі ці чотири дні стояла добра година. На п’ятий, прийшовши з полустанка, Степан Трохимович переконався, що осінь всерйоз задощила: навіть у дворі повно було багна. Степан Трохимович перезувся (за літньою звичкою він надів башмаки, а вечірнє болото, вже вимагало чобіт) і спитав у Явдохи Гарасимівни про новини: тепер, повертаючись з заводу, він кожного разу цікавився новинами, маючи на увазі того ж таки невгамовного Кліща. Довідавшись, що ніяких новин нема, себто ніхто до нього не приходив, Степан Трохимович покрутив свого сивого вуса і сказав:

– Слухай, стара! Оце мене обрали на шефа, так не знаєш, як там з комуною? Строїться?

– Та нібито строїться! – відповіла Явдоха Гарасимівна, пораючись біля посуду. – Вчора забігла Маланка Чепурненкова: присоглашала подивитись, як вони ремонтують бородаївський будинок. А втім, – невідомо до чого зітхнувши, додала вона, – може, й не построять!

– Гм! Виходить, значить, що строїться, – сказав старий коваль і, ще раз покрутивши свого сивого вуса, теж зітхнув.

Одним словом, зітхнули обидва: він і вона, себто коваль і ковалиха.

Але чого зітхнув Степан Трохимович? (Чого зітхнула Явдоха Гарасимівна, цим, може, ніхто й не цікавився). Того, що комуна «строїться», чи того, що вона «може й не построїться»? Як революціонер, він міг зітхнути лише з останньої причини – (з того, що комуна «може й не построїться»), але як ш е ф, він, правду кажучи, і не знав, чого йому зітхати: коли комуна його не буде чіпати – він глибоко зітхнув би, що вона «може не построїться», в противному разі – хай би вже вона почекала: чого поспішати? У всякому разі Степан Трохимович, згадавши, що пан Бородаївський, будинок якого комуна зараз ремонтує, колись досить добре ставився до нього, подумавши до того ж, що Явдоха Гарасимівна, зустрічавшись на ремонті з Кліщем, своєю присутністю може нагадати Кліщеві про шефство, сказав:

– Ти, Дуню, краще не ходи. Хай собі строїться: не заважай їм!

– Це ти про бородаївський будинок? – спитала ковалиха.

– Та авжеж! Маланчине діло присоглашати, а твоє діло не заважати… Не люблю я, як ото працюєш, а воно тобі на очі лізе!

– Та чого ж я їм буду на очі лізти? – почала була Явдоха Гарасимівна, але у цей момент на дворі дзвінко загавкав Жучок і в ворота хтось енергійно постукав костуром.

Степан Трохимович здригнув. Не тому здригнув, що її перелякався (як лякатись кожної дрібниці, так і переляку не вистачить), – він здригнув тому, що стук був занадто несподіваний.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

…Викликав сільський виконавець – це саме він і бив костуром у ворота. Викликав до сільради. Але в яких справах треба було негайно виходити в темну осінню ніч – сільський виконавець пояснити ніяк не міг.

– Може, чогось там з приводу контрактації? – відганяючи Жучка, все таки розпитував трохи схвильований (шефство!) Степан Трохимович.

– Могло буть, що й з приводу контрактації! – відповів сільський виконавець.

– А може, з приводу підсвинка? – вголос примріявся коваль.

– Могло буть, що й з приводу підсвинка! – погодився сивий дідок… і, раптом махнувши костуром, сказав старшинським голосом: – Ну, ну, збирайся скоріше! Чого чухаєшся?

Виконуючи свої обов’язки, сивий дідок не знав поважних людей (за виключенням тієї людини, яка давала йому накази), й тому не пройшло й хвилини, як Степан Трохимович ішов до сільради.

Стояла і справді темна осіння ніч. Мжичив дрібний дощик. Мало не по всіх хатах блимали каганці. Десь гризлись, схопившись не на життя, а на смерть, два пси, й це, очевидно, тривожило інших собак: зі всіх кінців чути було виття й брехню. Якась жінка праворуч (можливо, й чоловік) не встигла набрати води, й тому праворуч рипів журавель. І всі ці звуки осінньої ночі, раптом збившись докупи, зробили Степанові Трохимовичу найсумніший сум.

Він згадав свою молодість, згадав парубкування й багато дечого згадав.

«Словом, було діло, – подумав старий коваль, – а тепер от нема! Старість прийшла: сиві вуса, широка лисина, навіть темні очі вицвіли (тільки-но вчора дивився в дзеркало!) – нема молодого часу».

Тиждень тому, йдучи з полустанка, Степан Трохимович в цьому остаточно переконався, – він побачив, що вже йому не наздогнати молодиків. І коли Явдоха Гарасимівна запевняє, що він ще дуже непогано наздоганяє молодиць, то на те ж і приказка приказує: сивина в голову, а чорт в бороду, чи то волос сивіє, а голова шаліє.

Степан Трохимович, так би мовити, уявно розмовляв з Кліщем: бачиш, який я старий, а ти мене в шефи! Мені, голубе, тепер на гітарі грати, а ти мене – он куди! Синицю й на салі поклади, то синиця синицею.

Після довгих вагань на випадок зустрічі з Кліщем Степан Трохимович нарешті постановив перейти в контратаку: так він розчулився, згадуючи свої молоді літа, й так йому обридло це осточортіле шефство… Ну, попрацював, ну, й буде! Говорив з редактором, говорив…

Тут коваль згадав, що він ще й вроді як би взявся виконувати обов’язки сількора, і ця згадка остаточно зіпсувала йому і без того поганий настрій.

– І-і-і! – вголос подосадував Степан Трохимович і зупинився перед калюжею: він метикував, як би йому її обійти.

– Ач, як не люблять ходити до сільради! – сказав ззаду сільський виконавець (в таких випадках він завжди йшов ззаду). – Ач… А як же мені, старому, кожного дня бігати по дворах?. Ну, ну, йди! Чого огинаєшся?

Степан Трохимович хотів був огризнутися, але й тут же передумав: по-перше, сільвиконавець і справді був трохи старший за нього (старіший років на двадцять), по-друге, дідок воістину не знав спокою, і вдень, і вночі, коли загадають, бігаючи по дворах, по-третє, революціонерові, батькові великих дітей, до того ж старому робітникові, зовсім не личить входити в конфлікт із сільською біднотою.

У сільраді зустріли Степана Трохимовича здивованими очима: такими очима зустрів його, саме секретар сільради.

– Нічого не знаю! – сказав секретар сільради. – Я вас не викликав! – І, звернувшись до сільвиконавця, секретар поцікавився: – Хто ж це тобі загадував?

– Та Митька ж загадував! – відповів дідок. – Казав, щоб я його сюди привів.

– От, от: «привів»! – секретар сільради помахав руками, набравши в легені повітря, промовив:

– Слухайте, діду! та доки ж ви будете по-старорежимному висловлюватись?. «Привів»! Що вони (секретар вказав на Степана Трохимовича), арештовані, чи що?

– А як же я їх взиватиму? – спитав збентежений – Скажіть мені, старому, то я й знатиму.

– Та нічого, я не ображаюсь! – махнув рукою й Степан Трохимович. – Старій людині важко звикати до нових порядків… Так куди ж це мені йти?

– Ви підіть, мабуть, до сільбуду, – сказав секретар – Це вас викликав голова комнезаму. Зараз у них зібрання.

«От тобі й маєш! – подумав Степан Трохимович, виходячи на вулицю. – Передчуття не помилилось: хто ж, як не Кліщ, викликає мене? Наказав голові комнезаму – той і потягнув із хати!»

Особливо ж неприємно було Степанові Трохимовичу, що мав він розмовлятити з Кліщем не віч-на-віч, а в присутності всього активу незаможників. Степан Трохимович уже уявляв, як його зі всіх кінців закидають запитанням: мовляв, що ж він зробив в напрямкові своїх обов’язків як кармазинівський шеф? Уявляв, як посиплються на нього нарікання й, можливо, навіть глумливі репліки, як, нарешті, його, досі поважану людину на селі, висвистять не тільки на весь сільбуд, але й на всю Кармазинівку. Степан Трохимович добре знав Кліщів норов, і він знав, як впливає цей норов на комнезамівський актив. Можна вскочити в таку неприємність, що потім цілий вік будеш шкодувати.

Степан Трохимович озирнувся: дідка з костуром позаду й справді не було. Чи не крутнутись додому? Яке йому діло до комнезаму, та й… що йому комнезам? Влада сидить у сільраді, а комнезам вроді як би якась приватна організація. Чого це він має вислухувати її накази? Нарешті, хто це дав право комнезамові тривожити його?

Степан Трохимович був уже в п’ятдесяти кроках до сільбуду. Крізь куряву темної осінньої мжички світлі квадрати сільбудівських вікон виступали соковито, бадьоро й задерикувато: наче шість веселих демонстрантів, вишикувались серед темної ночі й, іронічно посміхаючись, глузували з чиєїсь нудьги й з чийогось незадоволення. Степан Трохимович рідко бував на цьому краю села, але, коли йому доводилось тут проходити, скажім, з Мотузкою, й коли вони бачили такі вікна, Мотузка завжди говорив:

– Неначе як голота засідає… Могло буть, що й комсомольці лапаються.

Степан Трохимович з такою характеристикою не погоджувався, але він не любив і сперечатися з Мотузкою, себто з людиною, що з нею він от уже кілька років ходив у супрязі.

Не сумнівався Степан Трохимович, що і тепер зібралась голота. Що ж до крутнутись додому, то старий коваль все-таки не наважився: сьогодні крутнеться, завтра, припустім, крутнеться, а на третій день? А на третій день все їдно ж задибають. І вирішив тоді Степан Трохимович набратися якомога більше нахабства й, набравшись нахабства, – справді-таки перейти від оборони до наступу. Словом, постановив коваль, зайшовши до сільбуду, кинути зневажливий погляд хоч би на того ж Кліща й сказати:

– Слухайте, хлопці! Що ви зорганізувались і захищаєте свої комнезамівські інтереси – це дуже добре, й я, революціонер і батько партійних дітей, цьому цілком співчуваю. Але покиньте мене, старого, тривожити й нервувати, бо це може погано вплинути на мою заводську роботу, і вам за це Радянська влада не подякує.

І грізно подивившись хоч би на того ж Кліща, старий коваль, згідно категоричного вирішення, мусив негайно ж залишити сільбуд й негайно ж піти додому.

Так складно Степан Трохимович не думав, але сенс його думок наблизився приблизно до цього.

Степан Трохимович ступив на сільбудівський ганок, поскидав з чобіт багно (поскидав віником, що стояв коло дверей) й відважно рушив до хати.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 216 – 222.