9

Микола Хвильовий

Промайнуло у вікні перед очима Степана Трохимовича не що інше, як Мотузчине обличчя. Воно так неприємно, зло і до того ж красномовно посміхнулося, що й зараз, себто на третій день, стоячи біля парового молота, він згадував його. Ясно було, що Мотузка й не думав заходити до хати і тільки хотів видивитись, як до Степана Трохимовича тулиться його красива жінка.

Але особливо тоді збентежило старого коваля те, що в Мотузчинім погляді не стільки було ревнощів, скільки незрозумілої й занадто злої радості. І саме тому, що Степан Трохимович ніяк не міг второпати, до чого ця недоречна радість, саме тому він вчора і не наважився так чи інакше реагувати на цей Мотузчин вчинок – ну, скажім, піти й запросити його до кімнати тощо – і не наважився далі затримувати Одарку…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

… – Дай! – енергійно кинув Степан Трохимович догори.

Машиністка зробила відповідний рух, і паровий молот бухнув по нагартованому добіла залізу.

Ковальський цех гуркотів, шипів і бухкав. Сорокап’ятипудовий паровий молот, що біля нього працював Степан Трохимович, ударяв не з такою страшною силою, як, скажім, сусідній тритонний, але від цього вуха старого коваля не вигравали – в них все їдно стояв гул і грохіт.

Повз молота Степана Трохимовича проходила доріжка, яка з’єднувала ковальський цех, з одного боку, з цехом збиральним, з другого – з ворітьми на свіже повітря. Ця ж таки доріжка роз’єднувала ковальський цех від цеху штампувального, що до нього й подавав свої оковки старий коваль.

– Дай! – знову кинув до машиністки Степан Трохимович і, повернувши обценьками нагартоване залізо, не менш енергійно промовив: – Стоп!

Молотобоєць Матвій, гігантського росту детина, відкинув останню оковку і, рукавом витерши з лоба піт, пішов до нафтової пічки. Одчинивши дверцята, він затулив рукою обличчя й почав оглядати вогняну пащу. Степан Трохимович витер об штани руки й запалив люльку.

На виробництві Степан Трохимович зовсім не подібний був до того Степана Трохимовича, що його можна було бачити в Кармазинівці. Біля молота стояв суворий нелюдимий дідок, з яким не тільки машиністка Таня, молода дівчина в червоній хустці, ніколи не наважувалась говорити, – не наважувався з ним говорити й навіть грандіозний молотобоєць Матвій. Ті розмови, які відбувалися між цими трьома особами, носили чисто офіційний, діловий характер і із кола суто виробничих питань ніколи не виходили. Тільки зрідка, коли напроти зупинявся хронометражист чи то хронометражистка зі своєю книжечкою й годинником у руках, Степан Трохимович, ніби жартуючи, кидав до підручного:

– Знову внутрішній враг зупинився!

– Він виконує свій обов’язок, – сухо одказував Матвій й продовжував своє діло: мовляв, покиньмо й ці балачки, коли інших не хочеш.

– Хіба я кажу, що не треба? – збентежено заперечував старий коваль. – Це я вроді як з інших підсміхуюсь.

Степан Трохимович говорив неправду. Хронометражисти трохи (і навіть більш як трохи) таки нервували його: підрахувавши, вони завжди могли підвищити норму виробітку. Говорив же він неправду тому, що правду незручно було висловити в присутності підручних: Матвій був партієць, а Таня – комсомолка. Проте нічого й не сказати з приводу хронометражистих гостей Степан Трохимович теж ніяк не міг.

Але в звичайний час слова дуже рідко зривались з ковалевого язика, хоч би тому рідко, що, побоюючись громадських навантажень (партійні підручні ж так чи інакше могли на нього зазіхати), він рішуче запобігав інтимно-товариських відносин з Матвієм і Танею.

Сьогодні Степана Трохимовича не можна було пізнати. Сьогодні він балакучий був як ніколи: він раз у раз щось говорив до Матвія й особливо намагався викликати на розмову свою машиністку Таню. Річ у тому, що, як відомо було ковалеві, Таня не тільки належала до комсомолу, але й до того ж була однією із найсильніших активісток місцевої комсомольської організації, і річ у тому, що саме таких людей зараз і шукав Степан Трохимович. Оваційний чад (коли так можна висловитись) уже проходив, і знову треба було думати про шефство, тим паче, що й червоненький бантик лежав у скрині.

– Так як ти кажеш, Таню? – посміхнувся до машиністки Степан Трохимович. – Кажеш, що не слід мені, старому, лізти не до свого діла?

– Про що ви, Степане Трохимовичу, говорите? – спитала Таня, поправляючи на голові червоненьку хустку.

– Та це я вроді як би про громадську роботу, – сказав старий коваль і, помовчавши, поінформував: – Думав, думав та й надумав оце: невже ж я такий старий, що мені тільки на печі дрімати та бабиних казок слухати? Ану, думаю, вдарю по-молодецькому. Ну й розпочав. І діло, можна сказати, вийшло. Незаможники мене прямо-таки на руках понесли (Степанові Трохимовичу давно вже хотілося сказати комусь, крім Явдохи Гарасимівни: він уже їй сказав, що його незаможники на руках носили). Тепер я, – продовжував Степан Трохимович, – вроді як би за шефа в Кармазинівці.

Степан Трохимович не зовсім вірно інформував Таню. А не зовсім вірно інформував він саме з таких причин: по-перше, після овацій він уже й сам став переконуватись, що з нього поганий шеф і у всякому разі зараз дуже образливо було б принижувати свою гідність, по-друге, до підручних він все-таки не міг ставитись з такою повагою, як, скажім, до редактора, а значить, і не хотів показувати себе перед ними в смішному становищі, по-третє, коли вже від шефства не відчепишся, то чому ж тоді не говорити, що шефство виникло з ініціативи саме Степана Трохимовича? І нарешті, роблячи таку не зовсім вірну інформацію, Степан Трохимович надіявся дещо вивідати в Тані і саме без ризику загубити свою старшинську гідність.

Як тільки Степан Трохимович скінчив, Таня з задоволенням крутнулась на своєму місці (їй навіть очі спалахнули молодим огнем) і, з великою любов’ю дивлячись на свого командира, сказала:

– Як приємно, Степане Трохимовичу, слухати від вас такі речі! А я вже думала, що ви й на селі ніяких не маєте громадських навантажень. Виходить, що це ми самі винні? Виходить, що ми просто не зуміли вас втягти в громадську роботу? От приємна несподіванка! – і, звернувшись до Матвія, який допіру підійшов до парового молота, Таня-комсомолка промовила: – Чуєш, Матвію, що Степан Трохимович говорить?

І дівчина тут же, в присутності коваля, розповіла молотобійцеві, що їй тільки-но говорив Степан Трохимович.

– Авжеж, що ми самі винні! – погодився Матвій. – Не вміли піймати вовка за вуха.

Остання молотобійцева фраза була трохи зарізкувата й не прийшлася Степанові Трохимовичу до смаку. І особливо не прийшлася до смаку не тому, що сказав її Матвій (він ніколи не відзначався великою чемністю), а тому, що вона поціляла в найправдивішу правду історії його шефства.

– Це ти, Матвію, помиляєшся, – сказала Таня-комсомолка, – Степана Трохимовича ніхто не ловив, він сам взявся шефствувати над Кармазинівкою.

– А я почім знаю! – невиразно кинув грандіозний Матвій, знову збираючись до вогняної пащі.

Тут вже й Степан Трохимович не витримав: молотобійцеве нахабство його без кінця обурило.

– Інтересно було б побачити тебе, хлопче, на громадській роботі, – з обуренням сказав Степан Трохимович. – Ляскаєш язиком ти добре, а от…

– Чи, може, і справді беретеся змагатись зі мною? – запитав молотобоєць, зупиняючись.

Степан Трохимович згадав, як його два дні тому на руках носили, згадав гучні овації і, згадавши все це, задерикувато кинув:

– А ти думав – як? побоюся? Думаєш, як ти партієць, то тебе вже й не переможеш? Бачили й не таких! У мене, брате, діти – дочка й син – не те, що партійці, а ще й відповідальні.

– Покиньте сваритися! – сказала Таня-комсомолка. – Давайте говорити конкретно!

– Давай поговоримо й конкретно! – кинув до безкінця розхвильований Степан Трохимович.

Таня поправила на голові хустку, примружила свої світло-сірі веселі очі й сказала:

– Ну, коли вже справа дійшла до змагання, то давайте так зробимо… Ти, здається, керуєш гуртком Тсоавіахіму? – звернулася вона до Матвія. – Так от: хай Степан Трохимович береться за гурток Модру – от і побачим, хто з вас краще організує громадськість навколо цих гуртків.

– Ні, це не моє діло! – махнув рукою Степан Трохимович, – я в цій справі не розуміюсь. Я працюю по лінії шефства.

– Ну, коли ви вже такий фахівець по цій лінії, – сказала Таня-комсомолка, – тоді беріться керувати шефською комісією, вона, до речі, дуже відстала від потреб дня і роботу в ній треба налагодити… Дозволяєте поговорити з приводу цього з комосередком?

Степан Трохимович хотів був уже полізти рачки, але, зиркнувши на самовпевненого Матвія, відчув, як йому зразу закипіло в грудях, і тому, не думаючи про наслідки, невиразно кинув:

– Подумаєш, злякала! «Беріться керувати шефською комісією»! А хіба шефська комісія така вже цяця, що до неї й підступити не можна? Бачили таких!

– Так ви, значить, погоджуєтесь? – допитувалась Таня-комсомолка.

– Чого ти прилипла до мене? – раптом визвірився до неї Степан Трохимович.

– От тобі й маєш! – сказав грандіозний Матвій. – Виходить, що ви вже злякалися?

– Кого це злякався? Тебе? – і коваль подивився на молотобійця такими очима, наче він дивився в кращому разі на комара.

– Так ви ж нібито відмовляєтесь керувати шефською комісією? – наполягав на своєму Матвій.

Приперли Степана Трохимовича, що називається, до стінки, й далі крутитись не можна було. Треба було або відмовитись, або прийняти виклик. Відмовитись треба було обов’язково, так принаймні підказували ковалеві старечі гітарні мислі (він раптом ні з того ні з сього згадав свою гітару), але й не менш обов’язково не можна було відмовитись: це б значило визнати себе переможеним, а визнати себе переможеним, і саме своїми підручними, Степан Трохимович рішуче не хотів. Тоді старий коваль заплющив очі (будем говорити правду) і, мало не заплющивши очі, кинув:

– Подумаєш, яке страшне діло! Осередком хоче залякати!

– Отже, значить, беретеся керувати шефською комісією? – ще раз поцікавився настирливий молотобоєць.

– Сказав берусь, значить берусь!

І кинувши це страшнувате слово, Степан Трохимович почув, як йому щось різонуло в животі, й він тут же, не звертаючи більше уваги на своїх підручних, побіг до вбиральні.

«От історія! – щасливо посміхаючись, думав у вбиральні Степан Трохимович. – Виходить, вскочив ще в нове навантаження. Замість випитати щось, як мені бути з кармазинівським шефством (певніше, без кармазинівського шефства), влетів у керівники загальнозаводської шефської комісії. Мабуть, недарма приказка приказує: що біда біду тягне. Що ж тепер виходить? Перше: шеф села Кармазинівки, друге: керівник загальнозаводської комісії, третє…»

Але далі Степан Трохимович (він вже підперезався поясом й виходив до цеху) не додумав: він раптом почув збоку себе знайомий голос:

– Бачите, де зустрілися? Драстуйте! Що ж це вас так довго не видно?

Перед ковалем стояв заводський редактор й чемно посміхався крізь свої великі рогові окуляри.

«От тобі й третє, – збентежено подумав старий коваль. – Ну, тепер буде морока, знову вскочив».

– Чого ж це ви до нас не заходите? – спитав редактор. – Мабуть, вирішили цілу статтю дати про своє село?

Як відомо, Степан Трохимович ніяких таких вирішень не приймав, але припущення редакторове йому подобалося: як не як, а все-таки не прийдеться позичати очей у сірка.

– Ви, ето, справедливо говорите! – відважно промовив Степан Трохимович. – Думаю статейку дати, та… не знаю, чи справлюсь: не звик, знаєте, до такої роботи.

– Нічого, – сказав редактор, поправляючи свої рогові окуляри, – пишіть, ми вас виправимо. Як умієте – так і пишіть… За два дні напишете? – раптом додав він.

– Навряд… я, знаєте, дуже поволі пишу, – промовив збентежений Степан Трохимович.

– Ну, тоді напишіть за три дні… навіть за п’ять днів… Добре? – і редактор потиснув ковалеві руку.

– Та… добре! За п’ять днів, мабуть… той… напишу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Тільки скінчивши свою зміну, Степан Трохимович очутився й зрозумів, що йому приніс цей новий день. І очутившись, Степан Трохимович промовив:

– Оце вже вскочив, так вскочив! Хотів вислизнути, а воно – бач! Таки вірно приказка приказує: скачи, діду, хоч задом, хоч передом, а діла йдуть своїм чередом.

…Таня-комсомолка і молотобоєць Матвій вже вийшли з цеху. Покинули й бухкати парові молоти: розпочалася перерва. Степан Трохимович забрав свого кошика й вийшов на повітря. Його зустрів той же дрібний осінній дощик. Дуже неприємно було Степанові Трохимовичу, що позадавався він й погодився керувати шефською комісією: ну куди йому з його досвідом братися за таке діло! І махнув тоді старий коваль безнадійно рукою і, безнадійно махнувши рукою, звернув до вокзалу.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 234 – 241.