2

Микола Хвильовий

На порозі старого коваля зустріла Явдоха Гарасимівна. Зустріла так, як багато років до того зустрічала: витираючи рукавом губи й тут же поправляючи скатертину на столі.

– А я вже думала, що ти в городі заночував, – сказала вона. – Чого ж це так пізненько? Сусідові хлопці давно прийшли.

– Та то ж хлопці! – посміхнувся старий коваль і положив кошика на лаву. – Хіба й досі визнаєш мене за парубка?

– Парубок не парубок, а на вечорниці, мабуть, і зараз пішов би… – Явдоха Гарасимівна трохи помовчала й запитала: – Борщ будеш їсти?

– А звісно, насипай!

Степан Трохимович скинув з себе робочий одяг, взяв у скрині сорочку та штани й надяг їх. Далі підійшов до вимивальника й вимив собі добре руки. Потім він сів до столу.

За столом старі розповідали один одному новини: коваль – новини заводські, ковалиха – новини сільські. Більш говорила Явдоха Гарасимівна. Говорила вона лагідно й хороше і саме так, як хотілося Степанові Трохимовичу. Дійшовши, наприклад, до інформації про настрої серед деяких селян, жінка з обуренням відзначала тих людей, яким не до смаку сучасний радянський лад.

– Так, так! – підтакував старий коваль. Йому приємно було, що не тільки він, але й Явдоха Гарасимівна дещо знає з більшовицької політики й ніколи його не оскандалить темним невіглаством, – його, людину, так би мовити, революційно-позапартійну.

За революціонера старий коваль завжди себе вважав. Правда, великих заслуг за собою він ніколи не знав, але чи ж не він, скажім, в тому ж таки 905-му році виходив на барикади? Чи ж не він демонстрував зі своїми товаришами по вулицях стривоженого міста? Правда, на барикадах йому не прийшлося битись (в той день сутички не було, а на другий – він поїхав до Кармазинівки), але чи ж не його потім тягали по поліційних участках?

Те ж саме можна сказати й про 917-й рік: більшовиком він не був (просто мало був поінформований), не брав активної участі в громадянській війні (власне – з гвинтівкою, скажім), але чи ж співчував він хоч би тим же соціал-зрадникам? Ніколи! Щодо білої гвардії, то він її також ненавидів, як і ті ж таки комуністи. Словом, хай син не гримає на нього: це нічого не значить, що Степан Трохимович не належить до партії: можна й поза партією бути справжнім революціонером!

Явдоха Гарасимівна прийняла миску з борщем і поставила тарілку з м’ясом. Упоравшись і з другою стравою, старий коваль запив все це водою, розправив сивого вуса, пригладив долонею волосинки на своїй лисій голові й сказав:

– Ну, а тепер підемо й нарубаємо хмизу… Як гадаєш, Явдохо: хватить на місяць?

– На місяць хватить, – сказала ковалиха, – а от на другий – треба шукати. Онучка обіцяв, та от не знаю, чи виконає свою обіцянку.

– Онучка виконає! – упевнено заявив Степан Трохимович і, зібравши до Жучкового черепка кісточки та шматки покусаного хліба, наливши туди ж таки трохи борщу, вийшов у сіни.

На дворі Степан Трохимович все виконав, що загадав собі, йдучи з полустанка: переніс решту снопів до клуні, нарубав хмизу, зазирнув до Маньки й підложив їй свіжої соломи. Залишилося написати листа до сина й відповісти доньці.

Коли Степан Трохимович сів до столу писати листа синові, Явдоха Гарасимівна, що в цей час поралась біля ліжка, раптом повернулася до чоловіка й сказала:

– От пам’ять: зовсім вискочило з голови! Приходив до тебе Кліщ. Має про щось з тобою поговорити.

– Кажеш, заходив Кліщ? – одриваючись од листа, здивовано спитав коваль.

– Говорив, що якісь діла важливі, – далі інформувала Явдоха Гарасимівна. – Прохав, щоб ти не відлучався зранку, бо він саме зранку забіжить.

– Гм! – здвигнув плечима Степан Трохимович і, не розв’язавши питання, чого б до нього міг завтра завітати Кліщ, знову зарипів старим іржавим пером.

Листа синові він і справді написав. Що ж до відповіді дочці Мар’янці, то цю відповідь старий коваль так і не розпочав. Річ у тому, що думка про Кліща застряла йому в голові (чого б він міг завітати до нього), і він ніяк не міг одігнати її від себе. Він вже й лисину свою потирав долонею, він вже й нервово спльовував кілька разів, – ніщо не допомагало, і завтрашній гість все-таки стояв перед його очима.

Чи мав рацію Степан Трохимович так багато і, можна сказати, без діла думати про Кліща?. Як би його відповісти: і мав, і не мав. Чому мав? А тому мав, що Кліщ ні з ким здря не зустрічався, а коли зустрічався, то обов’язково, щоб довго і в’їдливо говорити про якісь неприємні речі. Чому не мав? А тому, що які ж за ковалем числяться гріхи, хиби чи то промахи? Податок він вносить акуратно, врожай, підсвинка й курей законтрактував, із землеміром ніяких у нього непорозумінь.

Він, можна сказати, ні з ким не мав на селі сутичок, в нього ніколи не було непорозумінь і з місцевим комсомолом, як і, скажім, з місцевою сільрадою. За виключенням хіба ідеологічно підозрілих громадян, все село його поважало: поважало й за його дітей – комуністів, поважало й незалежно від них, бо старішого робітника в Кармазинівці не було, ніхто б не найшов людину й з такими революційно витриманими поглядами. Власне, чого ж турбуватися?. Нарешті, що йому Кліщ, старому робітникові, складовому елементові тієї диктатури, яка царює зараз на 1/6 всієї земної кулі? Гм!

А втім, такі міркування забігали надто далеко в сторону від фактичного етапу речей, і Степан Трохимович, упіймавши себе на цій же таки «далекій стороні», остаточно засоромився: складалося таке враження, що він і справді почував себе в чомусь винним, – головне, складалося враження, що він боїться Кліща.

– Тьфу! – навіть сплюнув з досади Степан Трохимович і попрямував до ліжка.

– Що ти там кажеш, Стьопо? – не дочула Явдоха Гарасимівна: вона давно вже улаштувалась на печі.

– Та то я про своє! – сказав старий коваль. – Хотів був оце написати Мар’янці листа, а воно ніяк не виходить: мабуть, стомився трохи.

– А ти встань раненько, тоді й напишеш! – ковалиха помовчала, посунула на себе рядно й, зітхнувши, промовила: – Біда з цими дітьми: ти його ростиш, ти за ним побиваєшся, а воно виросло, розправило крильця – та тільки й бачили!

– Ну, як же! Не сидіти ж їм з нами та слухати наших казок? Їм і без наших казок чимало клопоту. Хіба ти за своєї молодості дуже інтересувалась батьками? Га?

Але, коли правду говорити, Степан Трохимович все-таки трохи ображався на своїх дітей. І справді: Ванько вже місяців з дев’ять не пише, Мар’яна хоч і пише, але чому ж їй не приїхати на якийсь тиждень до нього? Партійні справи не дозволяють? Та хіба, крім партійних справ, і нема вже життя? Працювати, звичайно, треба на совість, але хіба так-таки все й переробиш? Та й те сказати: зараз час мирний, ворогів знищили, диктатуру закріпляємо, – можна б уже й у садочку посидіти й з самоварчиком погуляти… Старий коваль згадав свою гітару.

– Так заморочив голову цими листами, – сказав він, погасивши лампу й лягаючи на кровать, – що й забув на гітарі пограти.

Степан Трохимович звичайно звернувся до своєї дружини, але вона його не чула: Явдоха Гарасимівна, повернувшись на лівий бік, уже спала тихим сном старої роботящої людини: на печі чути було її легенький хропіт.

Тепер може заснути й Степан Трохимович, заснути після хоч і звичайної, але все-таки важкої роботи на заводі. Правда, Степан Трохимович довго не буде спати (старечий сон чуткий і коротенький), але, прокинувшись, він і не підведеться одразу: забере з кишені люльку, наб’є її доморощеним тютюном, черкне сірника й запихкає. Пихкати він довго не буде: він дуже мало і рідко палить (до того ж Явдоха Гарасимівна може прокинутись), а покінчивши з тютюном, положить люльку на лаву й якісь півгодини дивитиметься у вікно, що в ньому стоятимуть передранкові зорі синього осіннього неба.

Степан Трохимович позіхнув. Очей своїх він ще не заплющував, а в кімнаті була така непрониклива темрява, що його зрінки ніяк не могли найти точки опертя. Тільки багато пізніш збоку замаячила темно-синя пляма правого вікна й нарешті проясніло. Раптом скло розрізала срібна полоса метеора й на дворі дзвінко загавкав Жучок.

«Хто це там вовтузиться біля паркану?» – подумав Степан Трохимович і тут же відчув, що сон вже переносить його у свої фантастичні володіння і що його думки ширяють уже поза межами реального світу.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 189 – 193.