4

Микола Хвильовий

Кліщ зайшов багато пізніш, як обіцяв: він зайшов, по обіді. Степан Трохимович, власне, вже й забув про нього. Вранці, почистивши саж, він взявся за снопи й дві години помахав ціпом (хоч він і був у супрязі з сусідою Мотузкою, але не на молотьбу: півтори десятини давали не більш, як сорок – сорок п’ять пудів, і, отже, не було сенсу тягатись до молотарки). Пізніш він допомагав Явдосі Гарасимівні докопувати картоплю. Потім його покликав до тину Мотузка й радились про коней: Мотузці потрібні були гроші, і він хотів одного коня продати: саме старого.

– Ні, ти вже не продавай! – сказав Степан Трохимович. – Однією конякою ми не справимось, а собі я все-таки не думаю купувати: мороки й так доволі.

– Та я й сам бачу, що воно не зовсім зручно виходить, – погодився Мотузка. – Проте не можна й не продати: повірте, аж кричить – грошей треба.

– Що ж його робити? – замислився старий коваль і тут же скинувся: – Ти, мабуть, все-таки підожди: спробую дістати на заводі аванса.

Проти такої постави питання Мотузка не мав що сказати, й тому розмова хутко увірвалася. Потім надійшов обід.

Пообідавши, Степан Трохимович зняв із гвіздка свою шестиструнну гітару, пішов у садок (день і сьогодні був чудовий), сів напроти ковалихи, що, зібравши кислиці, обмивала їх на сушіння, й почав награвати пісень. Власне, не пісень, а старовинних російських романсів, що їх він вивчив з грамофона – (грамофон уже давно зіпсувався й лежав тепер на горищі). Старий коваль якраз співав своїм тихим старечим голосом (під акомпанемент, звичайно, своєї шестиструнної гітари) «Не искушай меня без нужды», коли з-за хліва вийшов Кліщ і, кинувши «драстуйте», попрямував до золотої (пожовкле листя) альтанки. Степан Трохимович положив на стіл гітару й, як тільки Кліщ підійшов, сказав:

– Сідайте, будь ласка! Сідайте!. Може, ти нам чайку даси? – звернувся він до ковалихи.

– А чому ж не дати? – одказала Явдоха Гарасимівна і підвелася з лави.

– Та спасибі! Я… не звиклий до чаю! – кинув Кліщ.

Але Явдоха Гарасимівна уже ступила з альтанки: вона була дуже симпатичною господаркою й все-таки хотіла вгостити Кліща.

– Чого там не звикли, – сказала вона, на мить повертаючись і поправляючи фартух з кислицями. – Хіба до нього довго звикати?

– Приготуй, Явдохо, приготуй! – підбадьорив її Степан Трохимович і, звернувшись до гостя, примовив: – Такий у мене, знаєте, порядок: як наскочив хто на готовенький самовар, обов’язково заставлю випити. Хоч шклянку, а випий!

Степан Трохимович говорив неправду. Гостинністю своєю він справді не поступався перед дружиною, але щодо готовенького самовара, то це було трохи не так: вода в самоварі була вже холоднувата, і Явдоха Гарасимівна мусила його знову роздмухати чоботом. Степан Трохимович просто хотів придобритись до Кліща, хоч цього цілком і не усвідомлював…

…Однак хто ж такий був Кліщ? Що це була за людина, що так чи інакше, більш чи менш, але безперечно тривожила Степана Трохимовича? Великий хоч би й сільський урядовець, член партії (треба мати на увазі, що коваль все-таки був позапартійний)? Демобілізований, скажім, червоноармієць чи, може, заводський робітник? Ні, ні, ні! Так, може, великий горлань і забіяка, яких можна зустріти на селі і для яких нема і ні суду, ні закону? Теж ні!

Це був звичайнісінький собі (низенький, трохи горбатий, нижчий навіть за Степана Трохимовича) чоловічок, який жодної посади не посідав, до партії не належав, в Червоній Армії не був, на заводі не працював і говорив тихеньким і до того ж лагідним голосом. Щоправда, в цьому голосі завжди звучала якась неприємна глумлива нотка, але він її ніде й ніколи не підкреслював. Власне найбільш за все тривожили Кліщевих співбесідників його,Кліщеві, очі: в них було стільки природного розуму й проникливості, що, здавалося, вони тебе пронизують наскрізь. Неприємно було й те, що він завжди ставив запитання, так би мовити, «єзуїтською мовою» (здається, Онуччин вираз): хватко, несподівано й одрізаючи всі шляхи до виверток.

І хоч він і не посідав жодної урядової посади, – він не тільки був у курсі всіх справ Кармазинівського громадського життя, але й по-своєму (ніяк не причепишся!) крізь втручався, так що його вважали за фактичного голову сільради. Він не був у партії, але його брали за партійця, бо його втручання в місцеві справи носило характер глибоко партійний, за що, до речі, супротивники партії його просто ненавиділи. Він не був забіякою, але всі горлані одразу стихали, коли Кліщ розпочинав говорити своїм тихим, лагідним голосом, і його все-таки вважали за найбільшого і найстрашнішого забіяку. Він, нарешті, ніколи не був головою комнезаму, але ніхто на селі не сумнівався, що саме він і є справжній проводир місцевої бідноти. Це останнє ставило його на реальний міцний грунт і за його невгамовної вдачі робило його для відповідних осіб і справді небезпечним. Треба до того ж сказати, що хоч він ніколи й не був у Червоній Армії, але за часів громадянської війни на території білих завжди ховався в запіллі і навіть дістав колись від гайдамаків тридцять ударів шомполами по голій спині.

Чому Кліщ досі не вступив до партії й не займав жодної з урядових посад? До партії він не вступив, очевидно, тому, що в Кармазинівці не було жодного партійця і ніхто його не міг рекомендувати районному комітетові, якому не завжди видно всіх людей району. Що ж до посади, то, це вже секрет самого Кліща: можливо, він помилково вважав, що, так би мовити, збоку зручніш діяти; можливо, були й якісь інші причини. У всякому разі, хоч і по-своєму, але він досить-таки енергійно діяв. І тому Степан Трохимович, думаючи про свою зустріч з ним, зовсім не даремно перебирав в умі і податки, й землеміра, й контрактацію. Тим паче не даремно, що для Кліща не було поважних людей: він поводився зі всіма однаково, чим, до речі, незадоволені були навіть деякі незаможники.

– Так ото ж я збирався зайти до вас, – розпочав Кліщ, пощипуючи пальцями руду борідку й спідлоба поглядаючи на коваля своїми проникливими і на подив (борідка ж руда) чорними, як терен, очима, – вранці збирався!

– Та знаю, – кинув Степан Трохимович. – Чув. Явдоха Гарасимівна казала.

– Так ото ж, бачите, деякі справи затримали. Не вдалося вранці. – Кліщ помовчав і раптом сказав вкрадливим (так лис приблизно ходить) голосом: – Та вам, мабуть, і не до мене було.

– Чому ж не до вас? – сказав здивований коваль. – Я сьогодні, можна сказати, цілком вільний був.

– Ну, тоді я, мабуть, помилився. – Кліщ знову пощипав свою руду борідку й ніби між іншим кинув: – Думав, знаєте, так: Онучка – людина ділова і здря не займає часу.

Степанові Трохимовичу стало якось не по собі. Він знав, що від Кліща найменша, найдрібніша подія не сховається, він навіть припускав, що Кліщеві вже відомо, що у нього був Онучка, – не по собі стало тому, що Кліщ згадав (саме згадав!) це побачення, бо, по-перше, Кліщ нічого здря не згадував, а по-друге, хоч Онучка й був цілком легальною людиною на селі, але належав до тієї категорії громадян, які, як це відомо було ковалеві, у Кліща були «на приміті».

– Та які там у нас могли бути ділові розмови! – наче виправдовуючись, сказав Степан Трохимович і поправив стрічку на комірі своєї «малоросійської» сорочки. – Так собі балачки: про моїх дітей та внучат тощо.

– Хіба ж я вас випитую? – сказав Кліщ. – Яке мені діло? Ви людина заводська, стара й досвідчена, знаєте всім ціну, знаєте й Онучці. Треба й те сказати, що ваші діти партєйні, так що тут не вийде помилки.

– Та яка ж тут помилка може вийти? Звісно, не вийде, – повеселішав від компліменту старий коваль і промовив: – Може, підемо до хати? Га?

– Та спасибі, – подякував Кліщ. – Я, бачте, прийшов до вас по ділу. Єсть сурйозна справа.

Степанові Трохимовичу знову стало не по собі: виходить, до головного ще не договорились? От в’їдлива людина: тягне, тягне, можна сказати, всі тобі жили витягне.

– Справа така, – сказав Кліщ. – Надумав я ще раз взятися за Кармазинівку.

– Чув, чув! – підхопив Степан Трохимович. – Чув, що збираєтесь строїти комуну.

Кліщ скрутив цигарку, запалив її й, махнувши рукою, промовив:

– Яка там комуна! До комуни ще далеко. Ходить про те, щоб хоч поганеньку артіль збити… Якесь прокляте село: від кулацької агітації життя нема тобі. Ото, як пам’ятаєте, два роки тому був союз у нас. Розпався. Взявся за другий – і другий розпався. В чім діло? По селах, що далі від города, все тобі є: і сози, і артілі, і комуни, а тут під боком у вищих органів – і хоч би один тобі поганенький колектив. В чім діло? Спекуляції багато? Правильно! Кулак голову підняв? Возможно. Але ж бідноті від того не легше?. Вірно я говорю чи, може, я помиляюсь? (Тут Кліщ показав на свої обідрані коліна). Отож я й надумав…

Гість зупинився й, спрямувавши той же таки свій проникливий чорний погляд прямо в очі Степана Трохимовича,сказав:

– Вийшла ошибка, Степане Трохимовичу. Промахнулась Совіцька власть. Себто не та, що нагорі, а та, що внизу, – то їсть наша Кармазинівська. Що ж виходить тепер? А виходить діло таке, що самотужки нічого з кулаком не зробиш. Треба когось приглашати. І тим болі треба присогласити робочих, що хіба ж вони за горами? Під боком, можна сказати!. Вірно я говорю чи, може, я помиляюсь?

– Як так помиляєтесь? Це ви цілком вірно говорите! – Степан Трохимович навіть зітхнув з полегшенням: – Завод під боком, його й треба закликати на допомогу.

– От бачите: виходить, що я не помиляюсь, – підкреслив Кліщ. – Так ото ж ми й вирішили… Вирішили так, як Совіцька власть писала по газетках: хоч як ти не крутись, а без шефа не обійдешся! Вибирайте, говорить Совіцька власть, старих робітників на цюю должность, щоб вони нас зв’язали з заводом, а також сурйозно повели пропаганду за колектив. І тим болі просимо вас, Степане Трохимовичу, на цюю должность, – несподівано закінчив Кліщ, – що у вас діти партєйні, а таких дітей у нас на селі нема.

Ця пропозиція, можна сказати, прямо-таки приголомшила старого коваля. Йому навіть піт виступив на лисині.

– Та що ви говорите? Який з мене шеф? – сказав він, виймаючи хустку й витираючи нею шию (піт виступив і на шиї). – Це вже ви, голубчику, доручіть комусь іншому. Хіба, крім мене, старого, більш нема на селі людей?

– Цього я вже не знаю. Це не моє діло. Така воля бідноти! Це я вам говорю цілком сурйозно! – Кліщ подивився кудись убік і, здвигнувши плечима, додав: – А втім, воля й ваша: можна й відмовитись. Вас ніхто не примушує. Кожному своє: один з Кліщем, другий – з Онучкою чи то з Мотузкою. Як кому нравиться.

Натяк був досить прозорий, і Степан Трохимович мусив негайно реагувати на нього.

– Та хіба ж я відмовляюсь? – сказав він. – Я ж тільки про те, що старий я й чи зумію догодити вам, – от в чому справа!

– За це не турбуйтесь! – упевнено заявив Кліщ. – Ми люди не вередливі: що зробите – за те будемо й дякувати. – Тут гість поліз у кишеню й, вийнявши якогось папірця, сказав: – Оце бамажка – вроді як договор. Прочитайте й підпишіться.

– Як ви кажете? – остаточно розгубився збитий з пантелику Степан Трохимович.

– Ось прочитайте й побачите!

– Та я ж, голубчику, без окулярів не вчитаю! – безпорадним голосом сказав старий коваль. – Ходімте до хати: там прочитаємо та й поговоримо. Треба ж…

Але тут Кліщ постановив трохи підбадьорити свою жертву. Швидкий успіх, очевидно, цілком задовольнив його.

– Ну, як вопрос розрішається без суперечок, – сказав він, простягаючи руку, – то давайте її сюди і не сумнівайтесь: це я вроді як спитаніє роблю. З бамажкою ще встигнемо, тим болі хай її ще й писар перепише: могло буть, ми такого тут накрутили, що й справді не розбереш. Одним словом, розпочинайте. Завод вам повірить і без бамажки, бо це невелике діло видати інструкції нащот шефства. – Кліщ надів картуза, зиркнув спідлоба на Степана Трохимовича й кинув: – А тепер поки що прощайте!

– Та куди ж ви так поспішаєте? – мало не скрикнув старий коваль: попавши в Кліщеві лабети, він, однак, не губив надії переконати на свою користь свого співбесідника й таким чином вискочити з них. – Ходімте ж чайку нап’ємося!

Але гість, ще раз подякувавши за чай й заявивши, що його чекають якісь важливі справи, також хутко зник, як і з’явився.

Степан Трохимович вдарив себе об поли, почухав лисину, плюнув з досади разів зо три і тільки тоді вийшов з альтанки. Він подивився розгубленими очима на найближчу золоту білоногу березу, наче й справді золота білонога береза могла йому щось порадити, й, зітхнувши, промовив:

– Як же це виходить? Га?.. Нічого не розумію!

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 200 – 207.