15

Микола Хвильовий

– Стьопо! – сказала Явдоха Гарасимівна, як тільки Степан Трохимович підвівся з постелі й зібрався був до білоногої Маньки. – От пам’ять… Приходив до тебе…

– Кліщ? – стривожено підхопив Степан Трохимович, попихкуючи з люльки в щілину дверей, він дуже шкодував, що досі так і не спромігся побачитись з Кліщем і саме з своєї ініціативи.

– Та ні! – сказала Явдоха Гарасимівна. – Приходив Забара.

Забара? Гм! Навіщо Забарі Степан Трохимович?. І потім, які можуть бути спільні інтереси у нього з Забарою, саме – з тим робітником, що й досі дивиться на завод як на місце приробітку?

А втім, Степан Трохимович тут же викинув його з голови. Робітник Забара старого коваля зовсім не хвилював, і Степан Трохимович спокійнісінько собі пішов до білоногої Маньки.

В цей день коваль був вихідний. Порався, отже, він біля свого господарства (саме цього дня) не поспішаючи. О 2-й годині дня зайшов до нього Мотузка.

– Так що ж це ви про мене Корольчукові говорили? – спитав Мотузка.

– Що ж я про тебе говорив? – сказав трохи збентежений Степан Трохимович.

Мотузка сів на призьбу, подивився питливими очима на Степана Трохимовича й промовив:

– Таке говорили, що я вроді б то на вас набріхую? – Мотузка помовчав й додав: – Чи, може, ви всурйоз думаєте провадити партійну пропаганду относительно колективізації?

– А що таке? – спробував був крутнутися Степан Трохимович.

– А таке, – сказав Мотузка, – що треба вияснити окончательно. Коли ви стоїте за Кліща і за тих, що дурять народ, – ідіть до Кліща. Це ваше діло. Но тоді я з вами в супрязі ходити не буду, і це я вам говорю без жартів… Так ото ж і відповідайте: брехав я Корольчукові чи не брехав?

– Про що ти говориш? – знову спробував був крутнутись Степан Трохимович.

Але Мотузка не схильний був гратися в піжмурки.

– Не втирайте мені очків! – сказав він. – Говоріть окончательно.

– Та що ж я тобі скажу? – мало не з розпачем промовив Степан Трохимович. – Хіба ти не знаєш моїх думок?

– А які ж ваші думки? – далі провадив допит Мотузка.

Тут уже Степан Трохимович не витримав.

– Знаєш що, Мотузко, – сказав він, – давай припинимо що розмову… Ходім… краще посидьмо! Я… самовара замовлю.

Ну, як справа йде про самовар, то піти, звичайно, можна!. І Мотузка пішов за Степаном Трохимовичем.

І саме тоді, коли вони сиділи за самоваром і попивали чайок, саме тоді, коли Степан Трохимович не знав, як йому поєднати агітацію за колектив з Мотузчиним світоглядом, і з тоскою думав про свого помічника, себто про те, щоб можна було говорити, що він і радий би, так помічник іншої співає, – саме тоді й викликав Степана Трохимовича на вулицю робітник Забара.

– Що ти мені хочеш сказати? – спитав Степан Трохимович, причиняючи за собою хвіртку. – Яке таке маєш діло?

– Та діло, бачите, Степане Трохимовичу, таке, – пошепки сказав робітник Забара й озирнувся. – Таке діло, бачите, що ячейка призначила мене до вас у помічники.

– В які ж помічники? – спершу був не зрозумів Степан Трохимович.

– Та ви ж прохали собі на допомогу? Себто… по шефській лінії?.

Степан Трохимович нарешті збагнув: так он кого йому призначили в помічники? І, збагнувши, Степан Трохимович мало не скрикнув…

– Я ж прохав собі партєйного! – мало не скрикнув Степан Трохимович.

Забара закліпав очима, подивився на сіре захмарене небо й тільки тоді винувато промовив:

– Хіба ж ви не знаєте, що я партєйний?

– Ти… партєйний? Коли ж це ти став партєйний?

– Та хіба ж ви не чули, – знову закліпав очима робітник Забара, – уже з півроку, як партєйний…

– Гм! – сказав приголомшений Степан Трохимович й замислився: що ж це виходить? Виходить, що на селі Забара соромиться своєї партійності, і виходить… що Степан Трохимович мусить ще й виховувати Забару?

Тоді у сусідів загавкав собака й до нього дзвінко обізвався ідилічний Жучок. Рипнули двері, й на порозі стала (з їжею для підсвинка) Явдоха Гарасимівна. З неба знову почали зриватися шмаття вогкого снігу.

– Гм! – ще раз сказав Степан Трохимович і ніяк не міг прокинутись від задуми.

Ідилічний Жучок підскочив до воріт і, забувши, що за ворітьми стоїть його господар, забрехав на господаря. З Мотузчиного двору чути було романс «Не искушай меня без нужды»: чорноброва Одарка, очевидно, вийшла по воду.

– Тьфу! – нарешті сплюнув з обуренням (обурення проти Забари) Степан Трохимович і, сплюнувши, пішов до хати.

І залишився соромливий Забара самотній біля хвіртки, й довго не знав, що йому робити. Тоді він вирішив піти додому, і рушив він праворуч. Тоді знову дзвінко загавкав ідилічний Жучок. Жучок загавкав і – раптом змовк.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 273 – 275.