Верховина. 2

Софія Малильо

Я до тебе палко признаюся,

краю мій в твердих долонях гір,

я в тобі безслідно розчинюся,

як мій дух полине вже до зір.

А до того щире своє серце

я до решти віддаю тобі.

Ти – захоплення моє найперше

і мій скарб у радості й журбі.

Я не знаю, як кряжі ті звуться,

що у нас щоднини на виду,

я дивлюсь на них – не надивлюся,

кращих не шукаю – не знайду.

Наче вал вселенського прибою,

тут застигли хвилі кам’яні.

Височить над ними гребінь Стоя,

Голубіє Пікуй в далині.

А від них шугає зір у доли.

З незапам’ятної давнини

там невтомно трудяться, мов бджоли,

Верховини дочки і сини.

Верховинцям доля така звична.

Голод був їм, наче рідний брат.

Та проте душа в них поетична

від казкової краси Карпат.

Хоч красою ситий і не будеш,

та не можна серцю без краси.

Чом бентега світла повнить груди,

як дзвенять пташині голоси;

як навколо весняне цвітіння

ярим сяйвом заливає край,

а ласкаве сонячне проміння

дивотворить радісний розмай;

коли літа сила таємнича

вичаровує земні плоди,

а чи осінь пензлем чарівничим

розмальовує ліси й сади?

Краю наш, ти добрий – і суворий,

бо долоні гір твоїх тверді!

Хай тебе минає всяке горе!

Ти нам любий в щасті і біді!

9/X-2003.