Карпати

Софія Малильо

Розвиднілось. На горизонті – гори.

Карпати дивляться в небесну глибину.

Потоки гомінкі, туманні звори,

лісів заснулих тихії собори

ревниво бережуть загадок таїну.

Я чую в серці їхні голоси.

Вони мене в дитинстві чарували

і вабили кудись за сиві перевали

знадливими видіннями краси.

О, з пісні й казки зіткані часи!

Стоять Карпати, буки і смереки

підносять в Космос чи не споконвік,

безсонні струмені холодних рік,

немов гінців, шлють у світи далекі.

А Час веде епохам строгий лік.

Живуть в Карпатах люди незбагненні,

закохані в їх чар і їх могуть.

Чим не манили б їх лани південні,

які б не обіцяли блага небуденні,

вони Карпатам вірність бережуть.

І де б карпатці в світі не блукали,

де б не шукали хліб чи ідеали,

до рідних гір вертаються назад.

Така над серцем магія природи,

так радісно – під рідним небозводом

буттям іти з людьми і Богом в лад.

28/XI-1993.