Верхнім Воротам

Софія Малильо

Верхні Ворота. Вишні Верецьки…

За назвами тими – історія наша.

В боріннях буття проминали віки, –

по вінця змаганнями сповнена чаша.

І Верхні, і Нижні… Хто їх захищав?

Кого зупиняли вони на дорозі, –

чи ворога, що з перевалів домчав,

а чи торгівця на скрипучому возі?

Дорогами тими колись-то давно

мадяри ввійшли в наших пращурів межі,

й лилась, мабуть, кров, а не мирне вино,

й не ватри горіли, – палали пожежі.

Безсилі були ті «ворота» гірські,

коли, мов нежданії хмари,

в беззахисні села, в долини вузькі

Батиєві вдерлись татари.

Життя текло далі між гір і ґрунів,

бо лихам ніяким його не здолати!

По тих же шляхах Корятович привів

своїх русинів-подолян у Карпати.

І знову сторіччя повільні текли,

і свідчать писемні скрижалі:

до Пешта й до Відня дороги вели,

до Сколього, Львова і далі.

У Відні пан Цісар про русинів «дбав»,

Марія Терезія «дбала, як мати»,

за те в бою русин відважно стояв,

за Австро-Угорщину ладен вмирати.

Були в нас мадяри, і чехи були,

ми довго жили під чужими гербами,

та вже ті часи в небуття загули,

бо зглянувсь Всевишній над нами.

Вже міф про «ворота» припав забуттям,

і факти, і домисли вже невідомі,

а Верхні Ворота вирують життям

на чотири кінці та у кожному домі.

Новітні легенди створив новий час:

як край захищавсь від угорського пана,

як рідна держава творилась у нас,

чим славивсь Дем’ян, як замучено Ґриґу Івана.

Колись ми в могутній державі жили,

що Київська Русь її звали.

Здолали її не сусідські державні орли

й татарські, турецькі навали.

Її погубили невірні сини,

що сіяли зваду і зраду,

народ продавали панам чужини

за титули, почесті, владу.

Тож Мати-Вітчизна наказує нам

високо нести пам’ять нашого роду,

щоб наперекір всім своїм ворогам

надійно кріпити здобуту свободу!

Свободи і миру жадаймо щомить, –

не грошей, не срібла, не злота, –

і хай Вседержитель од лих захистить

народ наш! І Верхні Ворота!

23/V-2006.