Блудний батько

Софія Малильо

По літах бездумних, по літах гріховних

син вернувсь додому, блудний син,

і в покорі щирій, покаяння повний,

в найми попросивсь як слуга-челядин.

Цілував смиренно він отецькі ноги,

материнські руки він слізьми зросив,

обіймав од щастя ріднії пороги,

прощення у батька й матері просив.

І батьки простили, – шкода його стало.

Не простив йому лиш другий син.

Дорікав він батькові гнівно і зухвало,

зависть залила його, мов полин.

Доброта отецька тут така природна,

мати почувати інакше не могла.

Ну, а старший брат повівсь не благородно.

Притча явно працює проти Зла.

Повернувсь в родину батько по блуканнях.

Жінка – посивіла. Діти підросли.

З їх очей дивилось холодне здивування,

не було ні докорів, ні хули.

Він глядів їм в очі поглядом людини,

що прийшла назавше в каятті німім.

Не було в їх серці теплої іскрини

до чужого дядька, що просивсь у дім.

Та ридала мати від образи й болю,

поглядом стражденним глянувши в той час,

коли та людина її щастя й долю,

мов розцвілу квітку, підкосила враз.

В пам’яті зболілій мчала безупину

кінострічка буднів, трагедія німа,

як на чужій ниві важко гнула спину,

як дітей ростила, лиш сама й сама.

І солоним потом очі заливало,

як сама творила вогнища тепло.

Сил її невтомних завше було мало,

аби те зробити, що на двох було.

І солоні сльози виїдали очі,

ледь подушки білої торкалась голова.

Десь він веселиться, до гулянь охочий,

а вона – без мужа, й наче не вдова.

Так і не простила, діти не простили,

твердо відштовхнула помахом руки.

Бо ж ізнов латати не було вже сили

те, що розірвали навісні роки.

І почули раптом, що спочив навіки,

прохали поховати і близькі, й чужі.

Навіть не здригнулись у вдови повіки,

навіть не зітхнула по його душі.

Коли щастя хочеш, то й журу щоденну

вірно і надійно порівну неси.

Хто її осудить, ту вдову стражденну?

Сам не знав пощади, – в інших не проси.

7/XII-1993.