Людина. 1

Софія Малильо

Хто така у Всесвіті ти, слабка людино?

Вік свій неспокійний долаєш навмання.

Розум твій шукає суті безупинно,

та здобув лиш крихти відносного знання.

Серце твоє прагне невгамовно щастя

і знаходить щастя – до самозабуття,

та порив минувся, хвиля уляглася, –

серце знову прагне сплеску почуття.

Є душа у тебе, сутність незбагненна,

на твої діяння глядить зі сторони.

Світла її аура, а чи аура – темна,

в тім багато кожного заслуги чи вини.

А душа і серце – не тотожна сутність!

Прагнення їх часто розривають плоть.

В тім твоя, людино, в тім твоя могутність,

щоб ту дисгармонію щасливо побороть.

О, складна безмірно, й невимовно дивна,

і дрібна й велика, і прекрасна враз,

до мети незнаної йде буттям людина,

часто нінавіщо змарнувавши Час.

Але ж є великі, справжні, благородні,

що з учора в завтра вказують нам путь.

Їх чуття і мислі, наче звуки дзвонів,

дух наш підіймають, до висот несуть.

Хай благословиться голуба планета,

чарівна планета по імені Земля.

Будь, людино, добра і в падінні, й злетах,

на твої діяння Господь глядить здаля.

6/XII-1993.