Непроминущість

Софія Малильо

Щаслива-радісна сиджу я в тишині.

Висить портрет навпроти на стіні:

старенька дама дивиться на мене

і ніби мовить щось шляхетне і натхненне.

В її очах – ласкава теплота,

й висока мудрість, добра і проста,

і до життя довір’я в них безкрає,

що розуміє все і все прощає.

З тією дамою не зналась я, на жаль.

Вона вже відійшла в астральну даль…

Висить портрет – проста собі світлина,

глядить на нас Людини суть глибинна.

Та суть і нині ще – у тих очах,

у тих навік усміхнених устах, –

їй вічно над Планетою витати

і добру силу сущим дарувати.

О люди-друзі, сестри і брати!

Нас обіймають зоряні світи,

Колись туди полинуть наші душі, –

вони ж бо – віримо! – непроминущі.

Та перш ніж нам покинути Планету,

несім добра шляхетну естафету,

аби сказали після нас грядущі:

«Діла і душі їх – непроминущі.»

2/VII-1999.