Новорічне. 1

Софія Малильо

Року дев’яносто добігають дати, –

ось майнуть останні дні календаря.

Вже одзвітувавши про здобутки й втрати,

грудень кане звільна в Вічності моря.

З ним відійде тихо ген за Часу брами,

у вселенські далі, цей буремний рік,

щоб у душах наших спогадами-снами

часом воскресати. Може, і повік.

Є в цих днях грудневих магія прощання, –

наче хвилі смутку розлились навкруг.

Та із їх полону крила Сподівання

в незборимім леті піднімають дух.

Оживає казка, чарівна, хоч давня,

новорічна казка, – на новім витку:

тануть, мов тумани, всі розчарування,

і в душі – Надія вже у сповитку.

Хай живе Надія! В світі окаяннім

хай вона нам сяє променем зорі,

бо нема над неї чудо-талісманів,

і нема без неї в майбуття доріг.

Хай у кожнім серці струменить Надія,

Рятівне й цілюще, світле почуття.

Тільки із Надії виростає Мрія,

і натхненна Творчість, і Краса буття.

Хай же буде Творчість, і Добро творяще,

і Любов, і Вірність, Злагода ідей

в друзів і знайомих, у найближчих наших

та й усіх живущих на Землі людей.

Хай всесильна Мрія мчить нас в емпіреї,

де немає смутку й зупинився час.

В передноворіччя хай прихильні феї

начарують Щастя кожному із нас!

27/XII-1990.